Питання для закріплення матеріалу:

1. З яким київським навчальним закладом пов’язана доля композитора в молоді роки?

2. Якими хорами він керував і де перебував як диригент?

3. Яким був основний фах А. Веделя?

4. За що його було переслідувано і як розправилася з композитором царська влада?

5. Чому в своїй творчості А. Ведель звернувся виключно до духовних музичних жанрів?

6. Яка особливість побудови концерту “Доколе, Господи...”?

7. Які українські фольклорні джерела використовує А. Ведель у концерті “Доколе, Господи...”?

37

танцювально-хорових дивертисментів, що вже на прем’єрі мали особливий успіх. Згодом редакцію вставної 2-ї дії з хорами й танцями здійснив представник галицької школи, видатний композитор Станіслав Людкевич.

Опера “Запорожець за Дунаєм” золотими буквами вписала ім’я її автора, Семена Гулака-Артемовського, в історію української музичної культури, вона ставилася численними професійними й аматорськими театрами Східної і Західної України протягом всього минулого століття, та й до сьогодні залишається чи не найреперту- арнішою на афішах наших театрів і відомішою серед українських опер за кордоном.

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. З якої родини походив С. Гулак-Артемовський?

2. Який випадок докорінно змінив життя композитора?

3. Який був основний фах С. Гулака-Артемовського?

4. Як виникла і за яких обставин підтримувалася дружба С. Гулака- Артемовського з Тарасом Шевченком.

5. Які ще твори, крім опери “Запорожець за Дунаєм”, і в яких жанрах написав композитор?

6. Якими сольними та ансамблевими номерами характеризуються головні герої Карась, Одарка, Оксана та Андрій?

7. Хто відродив цю оперу після смерті композитора?

8. Хто з українських композиторів був автором вставної, другої, дії до опери “Запорожець за Дунаєм”?

46

Творчість засновника “перемишльської школи”, першого найвидатнішого представника західноукраїнської професійної музики, автора музики до національного гімну “ІЦе не вмерла Україна” на сл. Павла Чубинського довгі роки замовчувалась. Основною причиною цього був його сан священика, а ще більше - “націоналістичний” гімн, якого не могли йому простити радянські ідеологи. Саме через це довгі роки його твори не звучали з концертної естради.

Насправді ж його роль у історії української музики значно більша, він заслуговує на почесне місце в галереї видатних діячів нашої Вітчизни. Адже саме Вербицький після смерті Бортнянського підхопив естафету професійної творчості, в той час, коли на Східній Україні, аж до появи Миколи Лисенка, музична культура обмежувалась здебільшого домашнім музикуванням і аматорськими спробами композиції. Разом з поетами “Руської трійці” Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким, поетом і художником Миколою Устияновичем, діячами театру “Руської бесіди” М. Вербицький найбільше прислужився для піднесення української національної духовності в Галичині у XIX ст.

Михайло Вербицький походить з Перемишльщини, він народився в с. Яворник 24 березня 1815 p., де його батько на той час мав парохію⁵⁴. Коли майбутньому композиторові виповнилося лише десять років, батько помер, а мати, вийшовши вдруге заміж, не надто переймалася сиротами - Михайлом і Володиславом, дітьми від першого шлюбу. Ними опікувався далекий родич матері, єпископ Іоанн Снігурський, у ті роки одна з найшановніших і найзначніших постатей в Галичині, за чиєю ініціативою була заснована хорова школа в Перемишлі (1828 p.).

⁵⁴ Мав парохію - тобто, був парохом, священиком.

47

Саме в цій школі й здобували освіту брати Вербицькі. Дбаючи про культурне піднесення свого народу, І. Снігурський запросив до викладання в школі професійних іноземних викладачів, серед них найздібнішим був чех Алоїз Нанке, котрий так перейнявся духом української музики й греко-католицької літургії, що навіть і сам компонував у цьому стилі духовні твори. Саме від А. Нанке отримав М. Вербицький глибокі знання в музичній теорії та композиції, а також опанував мистецтво хорового співу.

Крім того, старші учні дяко-учительської школи почули якось один з концертів Д. Бортнянського та так захопилися цією чудовою музикою, що аж з далекого Петербурга замовили ноти всіх його виданих духовних творів. Відтоді музика Д. Бортнянського звучала у виконанні хору в будніх та святкових Літургіях, на показових концертах. Істотного впливу хорового стилю Д. Бортнянського зазнали майже всі галицькі композитори XIX сторіччя, а найбільше власне М. Вербицький. На схилі життя він так згадував про перші роки свого навчання: “.. .школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і, здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики: німецької, італійської та французької, існує ще четверта категорія-українська”⁵⁵.

Значення хорової школи для розвитку музичної культури в Галичині було настільки великим, що згодом і М. Вербицького, і І. Лаврівського музикознавці об’єднали в спільну “перемишльську школу”.

З 1834 р. композитор навчався у Львівській духовній семінарії, котра була одним із найвидатніших культурних і освітніх українських центрів. Незадовго до М. Вербицького в стінах семінарії перебував М. Шашкевич, тут зародився задум “Русалки Дністрової”. М. Вербицький і тут стає в числі найбільш діяльних прогресистів, отже, неминуче наражається на конфлікти з керівництвом семінарії. Після однієї такої сутички в 1837 р. його відраховують із семінарії. Ще двічі він повертатиметься до семінарії, аж поки, врешті, 1850 р. отримає сан священика.

⁵⁵ Цит. за книгою: 3. Лисько. Піонери музичного мистецтва в Галичині. - Львів, 1994.-С. 36.

48

На роки навчання припадають періоди блукання композитора, непевні, складні матеріально, коли він вимушений задовольнятися то приватними лекціями, то викладанням співу в різних інституціях Львова. Потім повертається до Перемишля і трохи довше затримується на посаді урядовця Перемишльської консисторії⁵⁶. Час перебування в Перемишлі був для нього важливим, оскільки він, прагнучи поглибити свою музичну освіту, бере приватні лекції ще у одного чеського музиканта - органіста католицької кафедри Франці Лоренца.

На ці роки припадають і перші значніші композиторські спроби М. Вербицького, пов’язаними, насамперед, із найважливішими напрямками його художніх інтересів - церковною творчістю, хорами на тексти українських поетів та музикою до театру. Окрім того, ще в роки навчання в семінарії він захопився грою на гітарі, що саме в середині XIX ст. увійшла в музичний побут галичан. Спочатку, заохочений навчанням у Лоренца, він створює дві католицькі меси (згодом загублені), а потім і греко-католицькі літургійні твори - “Ангел вопіяше”, “Єдин Свят”, “Алілуя” та інші. До цього часу відноситься також і повна Літургія для чоловічого хору, яку в 60-х роках сам автор переробив для мішаного хору.

Особливою популярністю серед світських творів користується “Тост до Русі”, хор, в якому патріотичні почуття українського народу висловлені в життєрадісному характері застольної пісні. Театральні вистави, так звані “співогри” або “оперети”, наприкінці 40-х років

18. сторіччя тільки-но почали входити в моду серед русинів- українців⁵⁷, і здебільшого були перероблені з польських чи німецьких п’єс та пристосовані до українських сюжетів. М. Вербицький в цей період створює музику до шести таких п’єс, зокрема до переробленого “Москаля-чарівника” І. Котляревського (у М. Вербицького - “Жовнір-чарівник”), до “Верховинців” польського драматурга Ю. Коженьовського, де вперше прозвучали пісні “Верховино, світку

⁵⁶ Консисторія - канцелярія при єпископаті, де провадились його справи і утримувалися церковні папери.

⁵⁷ Русинами називали українців Галичини.

49

ти наш”, “Гей, браття-опришки” та деякі інші, що й нині відомі, часто навіть в обробці інших композиторів, а то й просто побутують, як народні, без згадки про їх автора.

Потім наступає значна перерва в заняттях музикою. Від 1850 p., коли його висвячено на священика, аж до 1862 р. він майже не звертався до творчості. Причиною такого тривалого мовчання були не дуже сприятливі для творчості обставини. Спочатку довелося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки в 1856 p. М. Вербицький не оселився у с. Млини на Яворівщині, де й перебував до смерті.

Час творчої кризи минає в 1862 p., а важливим чинником його повернення на музичну ниву стало заснування театру “Руської бесіди” (1864) і можливість постановки своїх п’єс, як тих давніших, так і нових. Вже в 1864 р. товариство “Руська бесіда” оголосила конкурс на кращі українські п’єси, і перше місце на ньому займає саме співо- гра М. Вербицького на текст Івана Гушалевича “Підгіряни”, в котрій зображувалися сцени з життя прикарпатських селян. Згодом ця співогра здобула надзвичайну популярність: її ставили на сценах не лише всіх українських театрів, але навіть у Петербурзі та Варшаві. І критики, і аматори відзначали особливу красу мелодій М. Вербицького, які становили найбільшу вартість цієї, в літературному відношенні більш ніж посередньої, п’єси. Визнання вельми позитивно вплинуло на творче піднесення композитора, протягом 1865 -1866 pp. він написав аж десять музичних п’єс, серед них особливо схвально відгукувалася критика про співогри “Не до любові” та “Школяр на мандрівці”. Театральна музика стала поштовхом до інтенсивної праці й в інших жанрах.

Саме останні твори М. Вербицького, в тому числі світські й релігійні хори, оркестрові увертюри, стали вершиною його доробку. Серед усіх його творів особливої уваги заслуговують дві великі хорові композиції-хоровий цикл “Жовнір” на вірші І. Гушалевича та перше музичне втілення безсмертного “Заповіту” Т. Шевченка.

Вельми цікавою є сама історія написання в 1864 році пісні “Ще не вмерла Україна” та її подальшого побутування та утвердження в якості національного гімну спочатку в Західній Україні, а потім і в

50

усій державі. В цьому сенсі вона пройшла складній шлях. Привертає увагу той факт, що довгий час у Галичині не знали, що автором тексту є Павло Чубинський, а приписували його авторство не кому іншому, як самому Тарасові Шевченку. Так, мабуть, вважав і сам М. Вербицький. Це припущення опосередковано підтверджується й тим, що ще перші виконання твору приурочені були до шевченківських днів, звучали в шевченківських концертах, отже, пов’язувалися з поетичною музою Кобзаря⁵⁸.

Існує ще одна версія написання твору - спочатку як сольної пісні в супроводі гітари⁵⁹, потім в пресі з’являється повідомлення, що хорова пісня “Ще не згибло Запороже” прикрасила другорядну п’єсу польського драматурга Кароля Гейнча в постановці театру “Руська бесіда” й увійшла до неї, як вставний номер⁶⁰. Отже, цей хор (а водночас - пісня) побутував довгий час у різних варіантах і так ствердився в західноукраїнському середовищі. Наприкінці XIX ст. “Ще не вмерла Україна” сприймалася тут як національний гімн і виконувалась у цій ролі в численних концертах.

В останні роки життя композитор активно займається також громадською та педагогічною діяльністю, пише статті. Серед його нечисленних учнів варто згадати Віктора Матюка, котрий продовжив традиції перемишльської школи та Порфирія Бажанського, культурного діяча, композитора, критика.

Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 р. у с. Млини від тяжкої недуги-раку язика, проживши всього 55 років.

Його спадщина, різноманітна за жанрами й яскрава за образами, заклала підвалини професійної музики на Західній Україні. В останні роки, після здобуття Україною незалежності, ювілеї композитора урочисто святкуються на державному рівні.

⁵⁸ Про це свідчить, зокрема, факт виконання твору на Шевченківському концерті в Перемишлі в 1865 р. під орудою Анатоля Вахнянина.

⁵⁹ Рукопис “Ще не вмерла Україна” як сольної пісні в супроводі гітари зберіг учень Вербицького, Віктор Матюк.

⁶⁰ Основне музичне оформлення зробив директор театру Омелян Бачинський.

51

Творчість Петра Івановича Ніщин- ського відома широкому загалу любителів мистецтва насамперед завдяки “Вечор- ницям” (1895 p.), вставній обрядовій дії до найбільш популярного сценічного твору Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. У пе- ріод, коли український театр під тиском царської цензури постійно перебував під загрозою, коли рядом царських указів (Емським та Валуєвським) була заборонена видавнича, освітня та мистецька діяльність

українською мовою, поява “Вечорниць” стала подією не лише мистецького, але й громадського життя.

Доля Петра Ніщинського склалася досить трагічно, це ще один “втрачений талант” у нашій мистецькій спадщині, що через несприятливі обставини не зміг розкритись у повну міру своїх можливостей.

Він народився 21 вересня 1832 р. у селі Неменці Київської губернії (сьогодні - Вінницька область) у родині вбогого паламаря, який невдовзі помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові -п’ять). Тоді матір, щоби мати змогу вивести хоч якось дітей “у люди”, спродала все й подалася до Києва, де влаштувалася прати й прибирати. Та синів своїх все ж віддала навчатися у Києво-Софііївське духовне училище. Петро виявився напрочуд обдарованим і вже після перших років отримав таку характеристику вчителів: “Поведінки вельми скромної, здібностей відмінних, старанності зразкової, успіхів прегарних”. Крім того, наділений прекрасним голосом, він майже одразу почав співати в хорі училища, а потім - і у великому семінарському.

На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу ієромонах Антонін і взяв собі його за служку. Коли ж у 1850 р. від Синоду він отримав призначення настоятелем посольської церкви в Афінах, то взяв з собою і вісімнадцятирічного Петра. Так П. Ніщинський

опинився в Греції, а пізніше, в зв’язку з посольськими обов’язками Антоніна, побував і в Італії. У 1852 р. П. Нііцинський вступає на богословський факультет Афінського університету, проте не менше, аніж богослов’ям, захоплюється поезією та музикою, навіть вчиться грати на фортепіано. Завершення навчання відзначилося написанням магістерської праці та незворотним рішенням: обрати не духовну, а світську педагогічну кар’єру, незважаючи на умовляння Антоніна, на той час вже архімандрита.

У1857 р. молодий вчений повертається в Петербург та отримує місце викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме тут, як не дивно, зростає інтерес П. Ніщинського до української культури; спілкування з відомими українськими суспільними діячами, вченими, загальне захоплення поезією Т. Шевченка не могли не вплинути на його духовне формування. Незабутнє враження справили на нього лекції професора М. Костомарова, першого українського історика. Проте перебування в Петербурзі виявилося занадто складним матеріально, на скромну платню учителя Ніщинський не зміг утримувати цілу родину (ще перебуваючи в Афінах він одружився), тож мусив повертатися до Афін. Проте й там йому не вдалося затриматися надто надовго. У 1860 р. родина опиняється в Одесі.

Одеський десятилітній період виявився і плідним і водночас неймовірно важким для П. Ніщинського. З одного боку, він не мав змоги знайти постійноїроботи впродовж п’яти років, і перебивався випадковими заробітками, його сім’я жила в постійних злиднях. З другого ж, незважаючи на ці скрутні обставини, він надзвичайно активно працює і як вчений-філолог (за спеціальністю - грецька лінгвістика), і як український громадський діяч, і як музикант.

Особливо важливою в його житті стала зустріч з актором і драматургом М. Кропивницьким, який на початку 70-х pp. XIX ст. виступав в Одесі в Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького “Невільник” (інсценізація Шевченкового “Сліпого”) композитор написав спочатку свій славнозвісний хор “Закувала та сива зозуля”. Таким чином, ці ж роки стали і часом його перших композиторських спроб. Характерно, що розпочинає він свою творчість з обробок народних пісень, особливо тяжіючи до героїчного фольклору. Один

55

із перших і кращих своїх творів - обробку історичної пісні про Байду, П. Ніщинський присвятив М. Лисёнку, а надалі деякі свої друковані твори підписуватиме псевдонімом “Петро Байда”.

Великі надії покладав Ніщинський на переїзд до Києва, де сподівався працювати викладачем грецької та латинської мови, тим більше, що такі можливості раз у раз виникали. Проте упередженість до педагогів - українців за походженням, привела до того, що П. Ні- щинському остаточно відмовляють в отриманні державної посади не лише в Києві, а навіть в Одесі. У відчаї він покидає Одесу і переїжджає в 1875 р. у маленьке провінційне містечко Ананьев неподалік від Єлисаветграда (нині - Кіровоград), де йому вдалось отримати місце викладача державної жіночої гімназії з непоганою платнею. У цій провінції приваблювала його також і перспектива співпраці з акторами “театру корифеїв”, що розташовувався в Єлисаветграді (адже неподалік знаходився хутір “Надія”, де була їх рідна оселя).

В Ананьєві були написані кращі твори композитора - солоспіви “Порада”, “Нудьга”, тут же вперше “театрові корифеїв” вдалося здійснити постановку “Вечорниць”, вставної музичної дії до драми “Назар Стодоля” Тараса Шевченка.

В Ананьєві пройшло сім років життя П. Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, тож припиняє існування і Єлисавет- градський театр. Єдина розрада, яка залишається композитору, - творчість та перекладацька діяльність. П. Ніщинський перший в українській літературі здійснив переклад шедеврів античної літератури - “Іліаду” та “Одісею” Гомера, “Антігону” та “Царя Едіта” Софокла - українською мовою, й одночасно переклав грецькою “Слово о полку Ігоревім”.

1882 р. він знову повертається до Одеси й отримує врешті посаду викладача Другої одеської гімназії. Це повернення збіглося з деяким послабленням переслідувань української культури та мови, то ж Ніщинському вдається опублікувати свій переклад “Антігони” Софокла. Переклад відіграв важливу роль у духовному житті нації, але особливо захоплено був сприйнятий у Галичині. У1884 р. П. Ніщинський короткий час перебував у Західній Україні й був приємно

56