2. Класифікація країн світу.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. виникли міжнародні монополії та завершується економічний поділ світу (остання колонія - Намібія). До середини 80-х рр. світове господарство було розколоте на 2 частини:

1) світове капіталістичне господарство;

2) світове соціалістичне господарство.

Зараз у світі нараховується більше 200 країн.

Структуру сучасного світового господарства складають 3 основні групи країн (за пропозицією Світового банку визначається наступна диференціація країн):

І. Розвинуті країни з ринковою економікою (24 країни)

1) „велика сімка” (Німеччина, Італія, Канада, Великобританія, США, Франція, Японія) або „велика вісімка” (+ Росія);

2) Західна Європа (Європейський Союз: 15 країн: Ірландія, Греція, Данія, Нідерланди, Італія, Швеція, Португалія, Великобританія, Люксембург, Франція, Бельгія, Іспанія, Австрія, Фінляндія, Німеччина; найменш розвинуті серед них: Греція, Ірландія, Португалія, Іспанія; євро не прийняли: Данія, Греція, Швеція, Великобританія);

3) країни з переселенським капіталом (Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль);

ІІ. Країни, що розвиваються (близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії, Європи)

1) НІК (нові індустріальні країни) – найбільш розвинуті країни, що розвиваються, які за рівнем свого розвитку поділяються на 4 покоління:

НІК І покоління: Пд. Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика;

НІК ІІ покоління: Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі;

НІК ІІІ покоління: Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія;

НІК ІV покоління: Філіппіни, Пд. Китай, Катар, Кувейт, ОАЕ, Багами, Бермуди;

2) нафтоекспортуючі країни (ОПЕК: 13 країн: Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Індонезія, Іран, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, ОАЕ, Саудівська Аравія – шт. кв. - Відень );

3) країни середнього рівня розвитку (Колумбія, Гватемала, Туніс);

4) демографічні гіганти (Китай, Індія, Пакистан, Індонезія);

5) малорозвинені країни (країни Африки, Океанії);

ІІІ. Країни з перехідною економікою

Країни Східної та Центральної Європи: країни, які утворилися після розпаду СРСР (СНД – 12 країн – крім країн Балтії: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна /21 грудня 1991 р. + Грузія / 1994 р.) та Югославії (Словенія, Сербія, Хорватія, Герцеговина, Боснія), Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехія, Словакія.

3. Національна економіка як суб’єкт міжнародних економічних зв’язків.

Інтернаціоналізація економічного розвитку зумовлена зростанням рівня взаємопов’язаності та взаємозалежності окремих національних економічних систем. Національна економіка - це система пов’язаних між собою продуктивних сил, виробничих, товарно-грошових, торгово-економічних, кредитно-фінансових, науково-технічних та ресурсно-кадрових відносин всередині окремої країни, яка функціонує на основі внутрішніх національних стандартів.

Порядок вимірювання та облік результатів розвитку національної економіки визначається розробленою міжнародними організаціями так званою системою національних рахунків (СНР), що вміщує широкий спектр економічних параметрів. Спираючись на неї, можна звести всю національну економіку до ключових секторів економічної діяльності та взаємозв’язків між ними. Таких секторів є п’ять, але для спрощення ми зведемо їх до чотирьох.

1. Реальний або приватний нефінансовий сектор забезпечує виробництво (пропозицію) благ країни на внутрішній та зовнішній ринки, а також пред’являє попит на матеріальні блага вітчизняного та зарубіжного виробництва з метою особистого та виробничого споживання. До цього сектору відносять сімейні господарства і недержавні нефінансові підприємства.

В рамках СНР сформовані в реальному секторі пропозицію та попит можна записати так:

АD’ = Y + (С’а + I’а),

AS’ = C’h + C’d + I’d + I’h = (С’d + I’d) + (С’h + I’h),

де (‘) - позначено належність показників до реального сектору;

Y - дохід реального сектору;

С’а - сума видатків на споживання вітчизняними споживачами іноземних благ;

C’h - сумарна пропозиція вітчизняних благ за кордон;

С’d - сума видатків на споживання вітчизняними споживачами національних благ;

I’а - обсяг інвестиційних видатків на іноземні блага, що споживаються національними виробниками;

I’d - обсяг інвестиційних видатків на національні блага, що споживаються національними виробниками;

I’h - обсяг інвестиційних видатків під виробництво вітчизняних благ, що пропонуються за кордон.

Виходячи з того, що реальний сектор має перебувати в стані рівноваги, прирівняємо праві частини двох попередніх рівнянь і, зробивши перестановки їх складових, отримаємо таке рівняння:

(Y - C’d) - I’d = (С’h + I’h) - (С’а - I’а), (1.1)

Вираз у дужках лівої частини рівняння описує внут­рішні заощадження реального сектору S’.

Права частина рівняння - це чистий експорт із реального сектору NХ’. Таким чином, маємо:

S’d - I’d = NX. (1.2)

Отже, нагромадження для фінансування реального сектору можуть бути тісно пов’язані з зовнішньою діяльністю суб’єктів, що представляють цей сектор. З рівняння (1.2) зрозуміло, що надлишок заощаджень відпов­дає додатному значенню чистого експорту з реального сектору. У цьому випадку надлишок заощаджень може бути позичений закордонним суб’єктам. Але коли

I’d - S’ = -NX’,

то це означає, що власних заощаджень в реальному секторі бракує, тобто є дефіцит. Його можна покрити за рахунок зовнішніх джерел.

2. Бюджетний (урядовий) або фіскальний сектор становить державний бюджет і виконує роль перерозподільника доходів. Тут формуються доходи бюджету від податків та інших надходжень (Т), а також частина агрегованого попиту, яку можна описати рівнянням

G = С’’d + С’’а + I’’d + I’’а, (1.3)

де (‘‘) - позначено належність показників до фінансового сектору;

G - бюджетні видатки.

Різниця між надходженнями та видатками бюджету складає бюджетний надлишок (заощадження):

ВS = Т - G. (1.4)

Сальдо надходжень і видатків бюджету може бути дефіцитним. В такому випадку виникає необхідність його фінансування за рахунок і внутрішніх, і передусім, зовнішніх позик.

3. Грошовий (фінансовий) або монетарний сектор — це грошові потоки, які проходять через центральні та комерційні банківські установи. Цей сектор обслуговує два перших. У результаті виникають ліквідні вимоги певної країни до вітчизняних та іноземних економічних суб’єктів та до урядових установ. Вони складають активи. Одночасно виникають зобов’язання банківської системи країни перед приватними економічними суб’єктами та урядовими інституціями як вітчизняними, так і закордонними. Сукупність цих зобов’язань являє собою всю грошову масу країни. Ці гроші в СНР отримали назву пасивів.

Виходячи з умови рівноважного стану грошового сектору та взаємопогашення вимог і зобов’язань, формалізуємо відповідність активів пасивам:

М = NFA + NDA,

де М - пасиви (грошова маса);

NFA - чисті іноземні активи;

NDA - чисті внутрішні активи.

Чисті іноземні активи грошового сектору як головного державного банку, так і підконтрольних йому комерційних банків є чистими міжнародними резервами країни (R). Вони є головним джерелом фінансування дефіцитів реального та державного секторів, але не єдиним. Оскільки в СНР рахунок зовнішньоекономічної діяльності відображає трансакції, пов’язані лише із створенням і використанням національного доходу, і не включає трансакції, пов’язані з передачею права власності, можна стверджувати, що таким джерелом є також імпорт іноземного капіталу (Кim).

Безумовно, одночасно можливий і експорт капіталу з країни (Кех), тому, напевно, слід говорити про чистий експорт капіталу (КА) як джерело фінансування дефіцитів у внутрішній економіці. Це може бути виражено такою формулою:

КА = Кех - Кіm.

Між потребою в припливі іноземного капіталу для фінансування дефіцитів реального і бюджетного секторів змінною офіційних резервних активів (∆R) є обернена залежність. Приріст чистих іноземних інвестицій буде дорівнювати перевищенню інвестиційних видатків над заощадженнями:

КА - ∆R = (І - S) + (G - Т). (1.5)

4. Зовнішньоекономічний сектор включає операції кожного з попередніх секторів із закордонними суб’єктами та іншими країнами. Цей сектор можна вважати концентрованим втіленням макроекономічних процесів, які виникають в результаті взаємодії національної економіки з економіками інших країн. Звівши доходи та видатки реального і бюджетного секторів, а також скориставшись рівняннями (1.1; 1.2; 1.3; 1.4), які включають зовнішньоекономічні елементи, складемо рівняння, що відображає потоки капіталів і товарів у зовнішньоекономічному секторі:

NX = (S - І)+(Т - G). (1.6)

Прирівнявши ліву частину рівняння (1.6) з рівнянням (1.5), побачимо, що вони відображають рух коштів у протилежних напрямках, а тому можемо записати:

КА - ∆R = -NX. (1.7)

Це означає, що за від’ємного значення чистого експорту спостерігається приплив до країни іноземних інвестицій. Тим самим досягається рівновага зовнішньоекономічного сектору.

Отже, найбільш суттєвими є міжнародний рух потоків благ (товарів, послуг, ресурсів) та капіталів при здійсненні певних операцій через посередництво їх зовнішніх секторів. Механізм такої взаємодії - це, передусім, ринковий механізм.

Таким чином, сучасна економіка є економікою, яка за своєю функціональною орієнтацією складається з двох секторів: внутрішньої та зовнішньої економіки. Призначення внутрішньої економіки - задоволення потреб населення благами вітчизняного виробництва, зовнішньої - вихід на міжнародні ринки товарів, послуг та факторів виробництва з метою підвищення загальноекономічного добробуту країни.

Економічні угоди господарських одиниць як суб’єктів зовнішньої економіки проходять через окремий спеціальний рахунок - платіжний баланс.

Платіжний баланс (balance of payment) – це баланс, що відображає співвідношення між сумою платежів, здійснених даною країною за кордоном, і сумою надходжень у цю країну з-за кордону за певний період (місяць, квартал, рік).

Платіжний баланс вертикально складається з таких двох частин як дебет (приплив благ (товарів та послуг) до певної країни за зворотного руху платіжних засобів) і кредит (відплив благ, за що резиденти країни отримують відповідні платежі). Горизонтальний поділ платіжного балансу відображає його склад за типами операцій, які він охоплює. Це - експорт та імпорт товарів та послуг, трансферти, рух капіталів та фінансових інструментів. Перевищення надходжень над платежами утворює активне, позитивне сальдо платіжного балансу, а протилежне співвідношення – пасивне, негативне сальдо.

Загалом, платіжний баланс складається з двох частин:

1. Рахунку поточних операцій.

2. Рахунку руху капіталів.

1. Рахунок поточних операцій (current account). Цей розділ обліковує міжнародний рух товарів та послуг і відображає надходження й видатки експорту-імпорту товарів та послуг, чисті доходи від інвестицій і чисті поточні трансферти. Він, в свою чергу, складається з 3-х наступних частин:

- частини А, де обліковується рух товарів (експорт/імпорт) та нефакторних послуг (транспорт, міжнародний туризм, страхування, платежі за використання інтелектуальної власності тощо);

- частини Б, де має місце рух факторних послуг (послуг факторів виробництва), який відображається у власне доходах на інвестиції, процентах по боргових зобов’язаннях (міжнародний рух капіталу) та оплаті праці резидентів, які працюють за кордоном (міжнародний рух робочої сили);

- частини В, де відображається рух матеріальних ресурсів, за якого відсутня зворотна передача вартісного еквіваленту (грошові перекази за кордон, безвідплатна допомога іноземним державам, подарунки, пенсії тощо).

Отже, статті рахунку поточних операцій дають змогу оцінити внесок зовнішньої економіки країни у міжнародний рух товарів і факторів виробництва.

Структура платіжного балансу

Кредит	Дебет
І. Рахунок поточних операцій
Експорт товарів	Імпорт товарів
Сальдо балансу зовнішньої торгівлі
Експорт послуг	Імпорт послуг
Доходи від інвестицій за кордоном	Перекази прибутків від іноземних інвестицій за кордон
Поточні трансферти за кордон	Поточні трансферти з-за кордону
Сальдо балансу поточних операцій
II. Рахунок капіталу (операцій з капіталом та фінансовими інструментами
Інвестиції з-за кордону	Інвестиції за кордон
Отримані довготермінові й’короткотермінові кредити	Надані довготермінові й короткотй-термінові кредити
Позики в іноземних урядів	Збільшення офіційних резервів
Результат (загальний кредит), вклю чаючи пропуски та помилки ста­тистичне розходження	Результат (загальний дебет), вклю­чаючи пропуски та помилки, ста тистичне розходження

Примітка: Сальдо розраховується як результат лівої колонки мінус результат правої колонки.

2. Рахунок руху капіталів (capital account) - це розділ міжнародного рахунку країни, який відображає рух кредитних ресурсів та фінансових активів за кордон та з-за кордону. Він також складається з трьох частин:

а) рахунку руху довгострокового капіталу, який відображає зміни довгострокових інвестицій. Зокрема, інвестиції, що здійснюються іноземними громадянами, фірмами до економіки певної країни, становлять кредит (репатріація прибутку з цих інвестицій належить до дебету). Відповідно, інвестиції, що вивозяться за кордон, - це дебет, а прибуток з них - кредит. (До речі, об’єднаний баланс рахунку поточних операцій та рахунку руху довгострокового капіталу називають основним балансом.)

б) рахунку руху короткотермінового капіталу, який відображає переміщення інструментів грошового ринку між певною країною та рештою світу. Наприклад, такий рух можуть забезпечувати вклади іноземців у вітчизняні банки та вклади резидентів у закордонні банки. У сучасному світі рух короткотермінового капіталу відрізняється особливо високим динамізмом. Цей рух залежись від рівня залікової ставки, прибутковості на «короткі» інвестиції (звичайно, мають значення й міркування безпеки, наявності або відсутності необхідних бізнесові гарантій).

в) рахунку руху резервів, що фіксує збільшення або зменшення золотовалютного резерву країни (його має більшість країн світу) або міжнародної заборгованості (певній країні з боку інших країн, або навпаки - цієї країни іншим країнам). Отже, резерви можуть використовуватися з метою покриття дефіциту в поточних розрахунках (наповнюватися у разі профіциту). Золотовалютні резерви можуть стати своєрідним валютним «балансиром».

Таким чином, за статтями платіжного балансу можна судити про обсяги зовнішньої економіки. Рахунки платіжного балансу дають загальну характеристику інтегрованості національної економіки у світове господарство і свідчать про те, наскільки економіка країни є відкритою.

Отже, відкритою економікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере участь у системі міжнародного поділу праці та опосередковує в ході міжнародної кооперації вагому частину сукупного продукту, причому макроекономічна рівновага такого комплексу забезпечується за активної ролі міжнародного сектору.