2. Напрями та фактори формування управлінської

культури керівника школи.

Послідовність у втіленні одного з головних принципів державної політики в галузі освіти, відображено в Законі України «Про освіту», передбачає досягнення гуманістичного характеру процесу освіти, пріоритету загальнолюдських цінностей, життя та здоров`я людини, вільного розвитку особистості. Суттєвою умовою становлення гуманістичного характеру освіти є особисте прийняття педагогами та керівниками школи загальнолюдських цінностей.

Для того, щоб управління школою відповідало сучасним вимогам, треба надати кожному керівникові загальноосвітнього навчального закладу відповідну управлінську освіту.

Управління – це та сфера діяльності, яка за своїм значенням і специфічністю практично ніколи не розглядалася як професійна. Управлінцями завжди працювали вузькі спеціалісти різних галузей, які не одержували спеціальної підготовки у такій складній галузі, як управління соціально-економічними процесами. Від рівня управління залежить ефективність виробництва і рівень задоволення потреб суспільства. В умовах радикальної економічної реформи і розвитку ринкових стосунків професіоналізм управлінців стає вирішальним фактором.

Управлінська підготовка керівного складу освіти є важливою та актуальною проблемою. Керівники навчальних закладів є висококваліфікованими спеціалістами з різних педагогічних спеціальностей, а для ефективного управління їм необхідна професійна підготовка з управління. З 90-х років минулого століття педагогічний менеджмент визначається як комплекс принципів, методів, організаційних форм і технологічних прийомів управління освітнім процесом, що спрямований на підвищення його ефективності. Менеджмент розуміється як уміння керівника домагатися поставленої мети, використовуючи при цьому працю, інтелект та мотиви поведінки інших людей. У світі педагогічного менеджменту керівник навчального закладу розглядається менеджером (суб’єктом управління) навчально-виховного процесу в цілому.

Результатом праці керівника закладу освіти є рівень навчання, виховання та розвитку учнів, рівень підвищення професійно-управлінської компетенції педагогів; предметом праці менеджера освітнього процесу є діяльність суб’єкта управління; продуктом його праці є інформація; а знаряддям – мова.

Головними функціями педагогічного менеджменту є: прийняття зваженого рішення; організація виконання прийнятих рішень; створення відповідних умов для ефективної праці закладу освіти, кожного учасника освітнього процесу; забезпечення мотивів і стимулів їх діяльності; контроль виконання рішень.

Професійна діяльність керівника школи потребує управлінської підготовки, певних професійно-значущих якостей, професійної культури, складовою якої є управлінська культура. Щоденно впродовж багатьох років вирішення типових завдань удосконалюються професійні знання, формуються професійні навички, склад мислення стиль спілкування. Професійна позиція визначає не тільки вчинки, а й спосіб сприйняття інших людей. У цьому контексті освіта виступає як гуманітарна сфера, у якій здійснюється синтез трьох культур у розвитку особистості – світоглядної, духовно-моральної і професійної.

Основна професійна діяльність керівника – управлінська, яка розглядається як функціональна взаємодія компонентів: цілі і мотиви діяльності, зміст, засоби, досягнення мети, контроль за участю об’єктів управління у вирішенні поставлених завдань, регулювання діяльності й оцінка її результатів. Ці компоненти управлінської діяльності весь шкільний управлінський цикл, управління окремими підсистемами: на рівні одного або групи навчальних предметів, всього навчально-виховного процесу чи окремих його ланок.

Реально існуючі особливості діяльності керівника загальноосвітнього навчального закладу визначаються специфікою навчального закладу, величезною соціальною відповідальністю, бо головним продуктом є люди; високим ступенем відкритості керованої системи – наявність безпосереднього впливу на освітню установу батьків та соціального середовища; різновіковим контингентом колективу та вихованців, необхідністю співпраці дорослих з дітьми; комунікативним характером управлінської діяльності та можливістю впливати на педагогів та дітей своєю особистістю та прикладом.

Існують різні підходи до визначення особистісних властивостей керівника. Функціонально-рольовий, поведінковий, ситуаційний підходи зосереджують увагу дослідників на особливостях поведінки, рольових позиціях, які спостерігаються і співвідносяться з результатами діяльності, при виконанні управлінських функцій. Ефективність досягнення мети закладу у цьому випадку визначається не особистісними якостями керівника, а його поведінкою по відношенню до підлеглих – стилем управління, доцільним вибором тієї чи іншої ролі.

Інший підхід – особистісний – робить акцент на вивченні особистих якостей керівника як умов і передумов його успішної діяльності. Аналіз вітчизняної практики управління школою свідчить, що більшість керівників закладів орієнтуються на удосконалення педагогічного процесу і позбавлені орієнтації на особистість; функціональне управління спрямоване на опрацювання документації, інформації, на вирішення адміністративно-господарських питань, а не на реконструювання процесу управління.

Керівник сучасної школи повинен поєднувати риси менеджера і лідера. Менеджери здатні оптимізувати ситуацію, яка вже склалася; для здійснення радикальних змін у керованій системі потрібні якості лідера (стратегічне мислення, наявність власних ідей). Сучасній школі в режимі розвитку потрібен не просто лідер, а лідер-реформатор, який повинен володіти такими характеристиками: професійні навички, авторитарні схильності, ініціативність, самовпевненість, рішучість, зрілість, фізичні навички, професійні досягнення, самореалізація, почуття безпеки, фінансова незалежність, прагнення до досконалості.

У зв’язку з інноваційною діяльністю навчальних закладів суттєво зростають вимоги до особистості керівника:

* потреба у методологічних знаннях – закономірності, принципи проектування освітніх систем;

* готовність до організації колективного обговорення і вирішення проблем;

* оволодіння інформацією щодо інноваційної проблематики, стратегічне мислення.

Найбільш важливими вимогами до управлінської культури керівника у зв’язку з інноваційною діяльністю є:

• гуманітарна культура;

• гуманістична орієнтація особистості і діяльності, системне бачення об’єктів управління, проблем школи, управлінських ситуацій, здатність до системних дій у нових педагогічних умовах;

• володіння сучасними управлінськими технологіями;

• комунікативна культура;

• вміння працювати з інформацією;

• здатність до інтеграції позитивно значущих компонентів історичного і сучасного досвіду.

Формування управлінської культури керівника шкіл досягається у тому випадку, коли на зміну рецептурно-інформаційному підходу приходить проблемно-методологічний, який робить спеціаліста, що навчається, активним учасником пошуку вирішення типових проблем, які виникають у його діяльності. Цей підхід одержав назву компетентнісного, суть якого полягає у тому, що освіта повинна долати елементи абстрактного мислення, стати фактором вирішення життєвих завдань для кожної конкретної людини. Компетентнісний підхід у даному випадку передбачає індивідуалізацію освіти, її безумовну орієнтованість на особистість, розвивальну спрямованість і вікову адекватність.

З позиції компетентнісного підходу до формування управлінської культури керівника школи передбачається самовизначення керівника стосовно:

• мети і завдань освіти;

• освіти дорослих як моделі взаємодії людей у сучасному світі (багатосуб`єктність, толерантність, діалог);

• інформації (гуманістична і гуманітарна спрямованість професійного сприйняття та інтерпретації);

• дорослої людини як суб’єкта освітньої діяльності з її правом на вибір змісту освіти, очікуваннями щодо отримання засобів позитивної самореалізації, покращення соціального самопочуття, укріплення впевненості у досягненні своєї професійної, життєвої мети;

• взаємодії як партнерства, в якому діють рівноправні соціальні суб’єкти.

З точки зору акмеологічного підходу головним системоутворюючим фактором професіоналізму особистості є образ результату, до якого прагне суб’єкт діяльності: потреба в його досягненні; аналіз міри просування у цьому напрямку; пошук причин, які сприяють чи перешкоджають його досягненню, формують управлінську культуру. Існує два головних фактори, що протистоять стерео типізації розумових процесів: рефлексна діяльність людини стосовно власної діяльності і діяльності інших; розвиток у неї мети когнітивних умінь як основи для подальшого цілеспрямованого навчання. Позиція дорослої людини стосовно сфери освіти і засобів її одержання є результатом своєрідного «зважування» особистістю цінностей освіти по відношенню до її власних цінностей, а рішення визначається перш за все ступенем розвитку здатності людини до неупередженої і безсторонньої самооцінки, чому сприяє критичне мислення.

В основі такого мислення лежить рефлексивна здатність, яка забезпечує можливість виходу людини на метапозицію по відношенню до власного досвіду і досвіду інших людей. Постійний вихід на метапозицію, який забезпечує перевірку і верифікацію результатів, є основою довіри собі, власному досвіду, а також умінням оцінювати досвід інших на «важелях» власного інтелекту. Власна оцінка сприяє тому, що людина привчається не звинувачувати інших у випадку невдачі, а шукає помилки у власних міркуваннях або засобах перевірки (верифікації). На такій позиції, якщо вона стає стилем поведінки, формується стійка система ставлення до інформації, до її джерел. Ця позиція, на думку психологів, стає основою поміркованих і обґрунтованих запитів людини до інформаційних джерел та їх можливостей.

У результаті досягається суттєвий особистісний ефект, який особливо відчувається у професійній сфері, а саме розуміння і усвідомлення реального змісту свого професійного просування. Головним же загальноособистісним ефектом при такій системі взаємодії зі світом є позиція самонавчання, а освіта розглядається як процес формування досвіду вирішення значущих для особистості проблем на основі використання широкого соціокультурного і осмислення власного досвіду. Тобто освіта лише дає базу, розширює кругозір людини, але спонукати до дії, до прояву активності, до досягнення практично значущих результатів можуть тільки цінності, які домінують у суспільстві і які поділяє сама людина.

Сьогодні ідея безперервної освіти людини протягом усього життя одержала визнання у всьому світі. Цією ідеєю керується у своїй діяльності міжнародна організація ЮНЕСКО. Безперервна освіта – це систематична, цілеспрямована діяльність з одержання й удосконалення знань, умінь і навичок як у будь-яких видах загальних і спеціальних навчальних закладів, так і шляхом самоосвіти.

Курсове навчання слугує стимулом для самоосвіти і орієнтує керівників шкіл на відбір певного змісту для самостійного навчання. Міжкурсовий період підвищення кваліфікації керівників визначається як закономірний етап системи безперервної освіти і важливу ланку системи підвищення кваліфікації керівників, яка на підставі органічного поєднання навчання і виробничої діяльності з самоосвітою дозволяє створювати гнучку варіативну систему розвитку управлінської культури керівників шкіл і проводить моніторинг ефективності цього процесу в індивідуальній формі.

Головною проблемою в організації самоосвіти є стимулювання проблем у засвоєнні нових знань і застосуванні їх у практиці своєї роботи. У зв’язку з цим особливе значення має правильний підхід до розвитку мотиваційної основи самоосвітньої діяльності керівників, заснований на розумінні закономірностей формування мотивації діяльності.

Різноманітні форми роботи з підвищення кваліфікації керівників у міжкурсовий період можуть і повинні впливати на розвиток мотивів самоосвіти і самовдосконалення керівників. У цьому полягає одна із важливих функцій роботи у міжкурсовий період – мотиваційно-стимулююча.

Виділяються функції міжкурсового етапу формування управлінської культури керівника, а саме:

• інформаційно-навчальна: відбувається постійне розширення і поглиблення знань у галузі теорії та методики управлінської діяльності; керівники одержують оперативну інформацію на нарадах, лекціях, семінарах;

• консультаційна: у процесі усвідомлення професійного досвіду і самоосвітньої діяльності керівники можуть одразу під час виникнення потреби одержати консультацію методиста, вченого-дослідника на базі ІППО, РМК;

• організаційно-комунікативна: на базі РМК створюється постійно діючий між курсовий семінар, який задовольняє потреби керівників у професійному спілкуванні, обміні досвідом;

• мотиваційно-стимулююча: це активізація самоосвіти, самовдосконалення, самореалізації у професійній діяльності, особистісного зростання;

• ціннісно-орієнтаційна (концептуально-світоглядна): протягом усього міжкурсового періоду керівники в ході систематичного навчання і самоосвіти формують ціннісні і концептуальні засади своєї професійної діяльності, відбувається усвідомлення соціальної місії школи і перспектив її розвитку; підсумком цього напрямку є розробка концепцій, програм розвитку школи, участь у цільових комплексних програмах району і міста;

• розвиваюча: різноманітні форми і методи між курсової підготовки, самоосвітня діяльність керівників сприяють розвитку усіх боків особистості керівника: мотиваційної сфери; ціннісних орієнтацій; концептуального мислення; операційно-технічних компонентів управлінської діяльності; здатності й готовності до самоосвіти; комунікативної культури тощо;

• загальнокультурна: до плану між курсової підготовки включаються різні заходи, спрямовані на розширення загальнокультурного світогляду керівників (лекції, екскурсії, виставки) тощо.

Отже, організація процесу самоосвіти в між курсовий період є одним із головних факторів впливу на формування управлінської культури керівників закладів освіти.

Постійні зміни у зовнішньому середовищі є тим фактором, який детермінує необхідність постійного розвитку школи, управління нею, становлення керівника школи нового типу. Стабільність розвитку освітнього закладу забезпечується усвідомленням та підвищенням управлінської культури.

Найбільш значущими факторами у формуванні управлінської культури керівники шкіл вважають підтримку власної діяльності педагогами школи, самоосвіту, досвід колег з інших навчальних закладів і поради досвідчених керівників.

Наступну за мірою значущості групу факторів складають: підтримка керівника з боку його заступників або колег по «управлінській команді», власний досвід діяльності у якості керівника, навчання на курсах підвищення кваліфікації та спостереження керівника за управлінською діяльністю свого попередника.

До третьої групи факторів за мірою впливу на формування управлінської культури відноситься співпраця з науковим керівником (консультантом), а також участь керівника школи у конференціях і семінарах.

До групи менш значущих факторів можна віднести конкретні події, які пов’язані з професійною діяльністю керівників шкіл, а також навчання у вищому навчальному закладі.

Складемо таблицю оцінки керівниками шкіл факторів впливу на формування їх управлінської культури:

Фактори	Рейтингова оцінка
Підтримка моєї діяльності педагогами школи	97
Самоосвіта	91
Досвід колег інших шкіл	85
Поради досвідчених керівників шкіл	81
Підтримка моїх заступників	73
Мій власний досвід діяльності керівника	66
Навчання на курсах підвищення кваліфікації	63
Мої спостереження за управлінською діяльністю мого попередника	58
Співробітництво з науковим керівником	49
Участь у конференціях, семінарах	45
Будь-яка конкретна подія, пов’язана з професійною діяльністю	24
Навчання у вищому навчальному закладі	18

Найбільш суттєвими для формування управлінської культури керівників загальноосвітніх навчальних закладів є фактори:

• особистісні особливості керівника школи – рівень розвитку професійної свідомості, якості особистості, рівень загальної культури;

• особливості керованої підсистеми – традиції шкільного і педагогічного колективів, професійний рівень управлінської команди і педагогів, психологічний клімат у колективі;

• досвід педагогічної і управлінської діяльності керівника – співвідношення позитивного і негативного у власному професійному досвіді керівника, якість професійної освіти, міра усвідомлення досвіду, навички рефлексивної діяльності;

• наявність стимулів для формування управлінської культури – ціннісні орієнтації, мотивація, перспективи професійного зростання;

• суспільна думка про різні аспекти професійної діяльності – престижність. уявлення про цілі та результати, «ідеальна модель»;

• особливості професійного спілкування – можливості творчого спілкування у професійному середовищі, широта кола спілкування, культура спілкування, його емоційна та інформаційна насиченість;

• включення у діяльність. що сприяє усвідомленню сутності педагогічної та управлінської роботи – участь у дослідно-експериментальній роботі, експертних груп і рад, підготовка матеріалів з досвіду роботи для публікації, участь у науково – практичних конференціях і семінарах.