101.Односкладне моно предикативне речення . Номінативні. Вокативні. Безособові. Інфінітивні. Особові односкладні. Односкладне речення

Односкладні речення- це речення з одним головним членом. Односкладні речення поділяються на дієслівні і іменні:

односкладне речення	приклади
дієслівне	На сході вже світало
іменне	Берег моря. Світанок.

В дієслівних односкладних реченнях головний член виражається дієсловом і має ознаки присудка.

До цієї групи належать означено- особові, неозначено- особові, узагальнено- особові та безособові речення.

В іменних односкладних реченнях головний член виражається іменником і має ознаки підмета.

ОЗНАЧЕНО-ОСОБОВІ РЕЧЕННЯ – це односкладні речення з точно названим виконувачем дії, головний член яких виражається дієсловом у формі 1 або 2 особи однини або множини теперішнього і майбутнього часу або наказового способу: Встаньте! Заспіваймо пісню веселеньку! Мрію гарно відпочити. Йдемо туди о восьмій.

У запропонованих реченнях немає словесно вираженого підмета, але підстановка особи можлива як у думці, так і в мові. Цим означено-особові речення синонімічні до двоскладних речень (Читаємо книгу – Ми читаємо книгу).

Дієслова минулого часу або умовного способу головним членом означено-особових речень не виступають, бо відсутність особових закінчень у цих формах дієслів робить необхідним вживання підмета (Написав матері листа – я, ти, він?).

Вживаються здебільшого у поетичній та розмовній мові з метою уникнення повторення, створення лаконічності, динамічності розповіді.

 

НЕОЗНАЧЕНО-ОСОБОВІ РЕЧЕННЯ – це односкладні речення, у яких виконувач дії не визначений, а головний член виражається дієсловами у формі 3 особи множини теперішнього чи майбутнього часу або у формі множини минулого часу: На селі співають. Передали гарну погоду.

Виконавці дії не визначені, а увага зосереджується безпосередньо на дії. Іноді може бути і наказовий або умовний спосіб: Скажіть, хай запрягають коней! Зраділи б цьому неймовірно.

Причини неозначеності суб’єкта:

а) перелік осіб зайвий: Скрізь понасівали квітів

б) особи невідомі: Кажуть, що скоро все зміниться;

в) особа не називається свідомо, хоч вона відома: Нам дають чаю, гарячого, міцного.

Використовуються у побутовому мовленні, в художньому, зрідка – в науковому та офіційно-діловому стилях.

 

УЗАГАЛЬНЕНО-ОСОБОВІ РЕЧЕННЯ – це односкладні речення, в яких названа дія може стосуватися будь-якої особи взагалі, а головний член виражається дієсловом у формі 2 особи однини або 1 чи 2 особи множини: Від своєї долі не втечеш. Від добра добра не шукають. Раніше встанемо – більше зробимо.

Основне призначення речень – образне вираження загальних суджень, широких узагальнень, зроблених у результаті великого життєвого досвіду. Тому узагальнено-особові речення широко представлені у фольклорі.

Узагальнено-особові речення можуть позначати діє або стан самого мовця, але вони уявляються як типові для багатьох або всіх:Встанеш вранці, прийдеш на роботу – а робити зовсім не хочеться.

Узагальнено-особові речення можуть бути і двоскладними: Хто не робить, той не їсть.

Поширені в розмовному та художньому стилях.

 

БЕЗОСОБОВІ РЕЧЕННЯ – це односкладні речення, в яких головний член означає процес або стан поза відношенням до суб’єкта і виражається:

– безособовим дієсловом: Навкруги сутеніє;

– особовим дієсловом у безособовому значенні: Як тепло пахне хлібом;

– безособовими дієслівними формами на -но, -то: Завдання списано;

– словами категорії стану: Надворі тихо;

– словом немає та словом бути в безособовому значенні: Без горя радості немає. Нікого в залі не було.

– ґенітивні речення: Ні душі (немає ні душі).

Головний член безособових речень може виражатися словосполученнями:

а) дієслово-зв’язка бути у безособовому значенні та слово категорії стану або предикатив на -но, -то: На вулиці було тихо. Нами було розглянуто усі питання.

б) слово категорії стану та інфінітив: Весело працювати у колективі;

в) безособове дієслово та інфінітив: Хлопцям хочеться спати. Почало світати;

г) предикатив та інфінітив: Треба відпочити. Можна поїсти.

Безособові речення не мають граматично вираженого підмета, і він не підказується формою головного члена, цим вони відрізняються від попередніх типів, у яких дійова особа хоч не названа, але є.

У безособових реченнях дійова особа:

а) відсутня і не може бути виражена: Світає;

б) виражається або може бути виражена формою Д.в.: Усім стало холодно;

в) виражається або може бути виражена формою О.в.: Степ замело снігом. Диктант написано учнями.

За загальним значенням безособові речення поділяються на такі групи:

а) речення, що виражають стан природи або оточення: У хаті холодно. Розвидняється;

б) речення, що виражають психічний або фізичний стан людини: Мені боляче. Стало сумно.

в) речення, які виражають якийсь процес: Будинок побудовано швидко.

Вживаються в усіх стилях, а найбільше – в розмовному і художньому.

ІНФІНІТИВНІ РЕЧЕННЯ – це односкладні речення, в яких головний член виражений незалежним, вільним інфінітивом, самостійним у смисловому відношенні: Яз не любити зими білосніжні! Відпочити б трохи!

За структурою поділяються на дві групи:

1) інфінітивні речення без часток би, б:

– розповідні: І не сховатися, не вкрасти тонке тепло твоїх долонь;

– питальні: Хіба забути нам ті дні?

– спонукальні: Нікому нічого не говорити!

2) інфінітивні речення з частками би, б, які вказують на:

– пораду, доцільність виконання певної дії: Твоїми устами мед би пити;

– бажаність для того, хто говорить: Скинути б з плечей десяток літ!

Найчастіше вживаються в розмовному та художньому стилях.

 

НОМІНАТИВНІ РЕЧЕННЯ – це односкладні речення, у яких стверджується існування явищ, подій або предметів, а головний член виражається субстантивами у Н.в. або кількісно-іменними словосполученнями: Тиша. Ніч. Дві постаті.

Вони не бувають заперечними, не вживаються із значенням минулого або майбутнього часу.

За змістом поділяються на:

1) буттєві (екзистенціальні, описові), у яких відбивається навколишня дійсність: Темінь. Луг. Чорна вода. І сумний крик;

2) вказівні, в яких на щось звертається увага: Ось і озеро;

3) спонукальні, у яких міститься наказ або розпорядження: Вогонь! – скомандував артилерист. Скальпель! – сказав лікар;

4) емоційно-оцінні, в яких виражається певне почуття або емоції: Яка радість! Яке щастя!

5) власне називні, тобто назви установ, організацій, художніх творів, ЗМІ тощо: Роман „Чотири броди”. Газета „Бульвар”.І.І. Слинько їх називає вказівними комунікатами;

6) кількісно-характеризуючі: Тисяча мрій! А людей, без ліку людей!

!!! Якщо при номінативі є додаток або обставина, то це двоскладні неповні речення: Червоні яблука – номінативне. Яблука в саду –двоскладне.

Найчастіше вживаються в розмовному та художньому стилях.

 

ВОКАТИВНІ РЕЧЕННЯ (виділяє І.Р. Вихованець) – це односкладні речення-звертання, в яких передається певне почуття або волевиявлення, а предикативний центр виражається субстантивами у Н.в. або кличній формі, які виражають заклик, пересторогу, спонукання до припинення дії, прохання, докір, обурення, незгоду зі співрозмовником тощо.

За змістом і функцією поділяються на такі групи:

а) речення, які називають адресата мовлення з метою привернути його увагу: Андрійку! – покликала мати;

б) речення з виразною спонукальною функцією: Дівчина кидається до батька і повисає на зброї з криком: – Батьку!;

в) речення, що виражають емоційні реакції мовця на дії та слова співрозмовника: – Шановний! – сердито кинув продавець.

Саме ці додаткові значення і дають можливість розглядати аналізовані конструкції як окремий тип односкладних речень і протиставляти їх звичайним звертанням, що входять до структури односкладного чи двоскладного речення.

Вперше вокативні речення виділив О. Шахматов. П. Дудик назвав їх звертаннями-реченнями, а І.І. Слинько – звертальними комунікатами. Багато мовознавців такий тип речень не виділяє.

Вживаються у розмовному мовленні.