36. Зелені свята в народному календарі.

Зелена неділя (Свята неділя), по-церковному Трійця, випадає через сім тижнів після Пасхи. Це одне з найвеличніших свят літа. За народними уявленнями, саме в цей час весна з літом зустрічається. Весну проводжають, а літо зустрічають — основний стержень народної обрядовості Зеле­них свят. У цей час квітує жито, і хлібороб особливо переживає про май­бутній урожай. Накладалося табу на тіпання конопель. За віруванням, сприяти врожайності можуть умилостивлені померлі родичі. Тому основним елементом Зелених свят є шанування культу пращурів. У різних регіонах цей звичай мав локальні відміни. Скажімо, па Поліссі поминали в клечану суботу, готували обов'язково сім поминальних страв, роздавали милостиню, несли клечання на цвинтар. На Поділлі поминали в Святу неділю. Приходили родиною на цвинтар, застелили могили родичів скатертинами, розставляли на них страви, клали на могилки клечання, серед якого обов'язковим було татарське зілля (лепеха, аїр). Страви готували великодні. Пекли бабку, фарбували яйця. Пізніше стали відправляти молебень. На могилках інколи влаштовували гро мадські поминальні обіди. Вірили, що покійні родичі трапезують разом і живими. Вбирали, або, як кажуть у народі, "маїли" хату В клечальну суботу перед Святою неділею. Для клечання брали гілки кін па ясена, липи, явора, осики, а також татарське зілля, чебрець, м'яту, любисток, васильки, полин, півники, шовкову траву, божі ручки, пер воцвіт та ін. Клечання кладуть на вікнах, долівці, вішають над дверима, на воротях, застромляють під стріху.  Клечальне зілля не викидають, а через три дні збирають, затикають образи, прив'язують до сволока і використовують протягом року прирізниххворобах, миють у відварі з клечальних трав голову, коли болить, посип. 11 собою стебельце полину як оберег від нечистої сили, відьми, мавки. КЛС чання відвертало блискавку та град. Культ рослинності проявлявся в залишках обрядів, які збереглисяІ давніх часів до початку XX ст. в окремих регіонах. Так, на Поліссі поб) і\ вав обряд водіння Куста, який згадується ще в літописних джерелах. У неділю вранці вбирали дівчину в зелене віття і водили юрбою віл каи кі кати, вітаючи гсч по іарів, ta що отримували гостинці. Мотиви дійства юзкриваються змістом пісень: Від початку Петрівки до Івана Купала дівчата збираються щовечора і співасть петрівчаних та купальських пісень, які близькі між собою змістом і мелодією. В них часто бринять шлюбні мотиви. Культ рослинності і природи пронизує петрівчані пісні. В них тонко пе-редаються зміни в навколишньому середовищі. Так, у Петрівку перестає купані зозуля, провісниця людської долі:

37. Землеробська техніка українців. Основні злакові та городні культури.

Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці - нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населен­ий займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV тис. до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі ґрунти - переважно чорноземи - з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь. Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяють дві основні складові: землеробську техніку (знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою і чутливою частиною; агротехнічні знання - народний досвід, традиції та навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства. В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою, яка до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці ("підсіці") восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили і після цього без оранки сіяли просо або льон. У наступні роки на підсіці висівали жито або інші зернові культури. Через три-чотири роки уро­жайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним — "відпочивати", "лежати". Вирубно-вогнева система характеризувалася вкрай низькою продуктивністю праці. Другою, також екстенсивною системою землеробства, що побутувала в Україні як пережиток, була залежна, або перелогова, система, більш пошире­на у степових районах. При перелозі після оранки цілини або земель, що "лежали" певний час необробленими, лан протягом кількох років засівали іерповими культурами: в перші два роки - просом або кукурудзою, на третій -яровою пшеницею або вівсом, після цього - житом та ін. Найбільш поширеною в українців була трипільна система землеробства, відома ще від часів Київської Русі. При трипіллі уся приданы для обробітку земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини. Одна і них відводилася під озимі культури, друга - під ярові, а третя залишалася на се­зон незасіяною, "парувала", тобто відпочивала і використовувалася як ю лока - пасовисько для худоби. На ділянках, що відводилися під озимину та яровину, кожному домогосподарству належала певна частина. В наступно­му році толока засівалася озимими культурами, а на землях, що були під озиминою, сіяли ярові; рілля, що перебувала під яровими, залишалася як толока: отже, відбувалося певне чергування. Вирощували майже всі технічні культури – льон, коноплі. З 1-ї половини 19 ст. – соняшник, з 2-ї половини. Картопля впроваджувалася з двох боків – зі сходу та с заходу. Поширення з 20-го століття. З 20-го століття – помідори. Городні культури – цибуля, часник, огірки, капуста.