85. Символіка коровайного обряду в українському весіллі

Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім).В деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. Спільність дій під час Б. к. мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці "улещували" коровай приказками та піснями. Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та колачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.

86. Скотарство в Україні.

У кожному дворі тримали, якщо дозволяли майнові умови, обов'яз. волів чи коней, корів, овець, свиней,. Воли користовувалися як тягло. Утримання іншої худоби давало, крім м'ясних і молочних продуктів та вовни й шкіри, можливість селянинові мати гній для удоб рювання ланів.Особлива увага приділялася розведенню великої рогатої худоби. На Чернігівщині, Полтавщині та на деяких інших територіях поміщики, а подекуди й заможні селяни у ХУІІІ-ХІХ ст. вирощували вели ку рогату худобу на продаж, у тому числі за кордон. З кінця XIX ст. у зв'язку із зубожінням основної маси селянства, пере ходом до кінної запряжки кількість великої рогатої худоби в українців почала зменш. Заможні козаки мали по 700 і більше голів коней. Були відомі також вівці російських і волоських У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець.. У зоні Лісостепу і частково Полісся переваж вигінна форма випасу худоби — влітку тварин зранку виускали на пасовисько, а на ніч заганяли у прим.. Для випасу череди рогатої худоби (інколи й отар овець) громада найм. Чабана. Перший вигін худоби на пасовисько, що супроводж. урочистостями та брядами, припадав звичайно на Благовіщення (7 квітня), Юріїв (6 травня) і Мнколин (22 травня) дні і тривав приблизно до Михайла (22 листопада), У степовій зоні України, де до першої половини XIX ст. у зв'язку зі кількістю нерозорених земель тримали величезні табуни коней та гари овець, худобу випасали за теплої зими На Поліссі, поряд з вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоі велику рог. худ. особливо волів, що відгодовувалися на м'ясо. Відгінна форма випасу худоби набула завершеного вигляду у гірсько-у скотарстві Карпат, особливо Гуцульщини. У Карпатах, на відміну від інших регіонів України, овець доїли, виготовляю­чи з їхнього молока бринзу, гуслянку та. Свиней утримували у приміщеннях — свинарниках, або сажах, пуск.надвір без особливого догл. На Півдні деякі господарі випускали свиней після спаду води на випас у плавні аж до осені.