8. Внесок Віктора Петрова і українську етнологію.

Петров В. (1894-1969) письменник, літературознавець, етнограф, член НТШ. Співробітник, а пізніше і керівник етнографічної комісії ВУАН. Співредактор «етнографічного вісника». 1941 директор інституту українського фольклору. Співробітник інституту археології в Києві. Написав кілька десятків статей і праць «Місце фольклору у краєзнавстві»

9. Внесок Климентія Зіновєва в укр. Етнологічну науку.

Кінець 17-поч.18 ст. Маловідомий поет, вірші якого являють енциклопедію життя і побуту різних верств тодішнього українського суспільства. Зібрав велику кількість прислів’їв і приказок – понад 1600, вмістивши їх в алфавітному порядку в своєму збірнику. Значна частина приказок і прислів’їв має побутовий характер. Він звертався до читачів із закликом доповнити його збірку. Значну частину свого життя провів у мандрівках стикаючись з життям і побутом українського люду. У своїх віршах він описав майже все ремісниче виробництво і промисли України кінця 17-поч.18 ст. В багатьох випадках давав уявлення про технологію даного ремесла чи побуту. Він перший хто описав побут наймитів і бурлаків, що працюють на промислах. Розкриває тяжке життя селян. Значне місце посідає і сімейний побут. Його вірші відбили народні погляди, повір’я, наприклад про дітей, що помирають нехрещеними. Він описував і звичаї інших народів – Литви.

10. Внесок м. Грушевського у розвиток української етнології.

Історик, організатор і науковий, політичний діяч, публіцист. Наукову діяльність розпочав під керівництвом В.Антоновича. Професор Київського університету. У 1984 – голова історико-філософської секції НТШ. У 1897 очолив НТШ: збирання фондів, бібліотеки, музею. Притяг до співробітництва І.Франка. Голова НТШ до 1913 р. Заснував у Львові історичну школу істориків (Терлецький, Кордуба, Кревецький). В 1898 р. разом із Франко очолював «Літературно-науковий вісник». 1924 – член ВУАН. Відновив при ВУАН історичну секцію. Організував науку академічних комісій для дослідженняукраїнської історії, фольклору. Редагував журнал «Україна» (1924-1930), який став загальноукраїнським органом українознавства. «Історія України-Русі», «Історія української літератури» - українська народна творчість і письменництво до початку 1917 р., у зв’язку з історією розвитку укр. культури.

11. Волинь - етнографічний регіон України

Волинь охоплює територію на південь від Прип'яті та верхів'їв Західно­го Бугу. Це південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північна смуга Хмельницької, Тернопільської і Львівської областей. До етнографічної Волині прилягає на заході лівобе­режне Побужжя — Холмщина, корінне населення якої з історичного етногенетичного й етнокультурного поглядів однорідне із суміжними волинянами. Сьогодні Холмщина належить до Польщі, в X ст, Волинь, заселяли стародавні східнослов'янські племена дуліби, бужани, волиняни та ін. Центром її було місто Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 p. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі (звідси назва). Правда, існують й інші версії походження цієї назви. Від X ст. входила до складу Київської Русі, Володимиро-волинського, а згодом Галицько-Волинського князівств, від XVI до XVIII ст. - Волинського воєводства (пізніше намісництва), Волинської губернії (кінець XVIII ст. -1925 р.) та з 1939 р. — Волинської області. Волинь завжди була одним із жвавих регіонів у процесі творення державності Київської Русі, Володимиро-Волинського і Галицько-Волинською князівств, а згодом — тереном козацько-селянських воєн, активної бором, би українського народу проти чужоземного поневолення, за національне і соціальне визволення. З давніх-давен провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для лісостепової зони рисами, розвивалися, юк рема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво ТО що). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: однокамерні хати, зведені з дерева в зруб, але переважно із солом'яним дахом, у південній смузі — каркасні будівлі з де рев'яними стінами, а в суміжній із Поділлям зоні стіни робили з глиняною лом'яних вальків, перекладених деревом дилями. Як і на Поліссі, в традиційному народному одязі жителів Волині збереглося чимало архаїчних рис Примітні компоненти одягу — довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У ви шивці переважали рослинні узори червоного або тільки білого кольору. Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських на­родних календарних та сімейних обрядах і звичаях, що багаті традиційною пісенністю. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волинським колориюм весільна обрядовість. У народному пісенному репертуарі помітне місце посідала історична пісня. Назва волиняни може вважатися означенням своєрідної локальної груші українського етносу.