79. Розподіл праці в традиційній українській сімї.

Здавна утвердився розподіл праці на «чоловіче діло», «жіноче діло» і спільну працю. До чоловіка належало все надвірне господарство, обробіток землі, будівництво, обмолот зерна, догляд за худобою, виготовлення с/г інвентаря, забезпечення паливом, кормом для худоби. До жінки – хатня робота. Підтриманні порядку в хаті і біля хати, готування їжі, обробіток городу, прядіння, виготовлення тканини, шиття одягу, догляд і виховання дітей. В малій родині крім повного обсягу хатньої роботи  жінка була змушена виконувати і значну частину спільної з чоловіком роботи – заготівля сіна, збір урожаю та ін. Дітей готували до трудової діяльності за принципом – передача досвіду від батька синові, від матері – доньці. З 12 років хлопець повинен був опанувати види чоловічого діла і працювати з дорослими, а дівчина – знати жіночі роботи: ткати, прясти, шити одяг, варити їжу та інше. Коли в родині займалися ремеслом та цьому навчали дітей. У великій родині хатнє господарство велося під керівництвом старшої господині. Найчастіше матері – свекрухи у батьківській сімї. Жінки старшого брата у братській родині. Тут мали місце різне несправедливості у розподілі обов’язків, але голова родини мав стежити, щоб нікому не чинили кривди.

80. Російська національна меншина в Україні

Росіяни — найбільша після українців етнічна група в Україні. Найбільша національна меншина в Україні та у Європі і найбільша російська діаспора у світі (2007). Другий за чисельністю народ в Україні після українців (станом на 2006 рік).

Від 14 до половини 17 ст. чисельність росіян,— точніше тогочасних жителів Великого Князівства Московського та інших російських земель,— на території теперішньої України була незначною. Здебільшого в Україні перебували тимчасово лише урядові або духовні особи та московські купці (гості), що жили іноді по кілька місяців у житлових приміщеннях при торгівельних коморах Києва, Чернігова, Луцька та інших міст України.

Від середини 16 ст. почалася колонізація вільних земель Слобожанщини, у якій брали участь також московські переселенці. Це заселення відбувалося під охороною московських військових укріплень.

Одночасно із переселенням українських і білоруських князів, бояр та їхніх слуг на московські землі відбувалося переселення московських князів та бояр на українську територію. За царювання Івана Грозного до Великого князівства Литовського, зокрема в Україну, емігрували князі Пронський, Курбський та ін. Вони ставали на службу до Великого князя Литовського, що наділяв їх маєтками. До України та Білорусі тікали із Московщини від переслідувань московського уряду й Церкви деякі церковні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіційного вчення Московської Церкви і за що їх вважали єретиками. Живучи на українських і білоруських землях, вони (наприклад, Феодосій Косой, Васіян, колишній учень Максима Грека Артемій та ін.) були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також московський друкар Іван Федоров; переслідуваний московським духовенством і переписувачами книг, він залишив 1566 року Москву і переїхав на литовські землі, а згодом до Львова й Острога, де став засновником друкарства в Україні і змінив своє прізвище на І. Федорович.

Перебування Чернігово-Сіверщини у складі Московської держави у 16 — на початку 17 ст. сприяло появі тут російських поміщиків та іншої московської людності. Серед місцевих «дітей боярських» знаходимо також росіян, нащадки яких залишилися тут і після того, як землі за Поляновським миром 1634 року перейшли до Польсько-Литовської держави, а потім увійшли до складу Козацько-Гетьманської держави. Згодом, після так званої Смути, до них приєдналися різні московські емігранти, які дістали від королів Жигмонта III і Володислава IV маєтки на Сіверщині: Климови, Льовшіни, Грязнови, Салтикови та ін.; вони частково зберегли свої маєтки і після Хмельниччини, а дехто з них поріднився із українською шляхтою та козацькою старшиною та розчинилися в українській масі.

Певна кількість росіян, здебільшого втікачів, перебувала в козацькому війську 16 — 17 ст. Окремі росіяни, серед них письменники, митці та ремісники, жили по українських монастирях, зокрема в Києві. Ченцем Києво-Межигірського монастиря був Йоаким Савелов, що згодом став московським патріархом (від 1674).

Починаючи від 1640-их років, до України прибували щоби вчитися в Києво-Могилянській Колегії деякі росіяни, із поміж них І. Озеров і П. Зєркальников, московський купець, що за дорученням Ф. Ртищева спровадив до Москви Є. Славинецького, А. Сатановського й ін. київських учених. У 1680-их роках у Київському Колеґіумі навчалися Каріон Істомін, згодом начальник московського «Печатного двора», та Канон Зотов, згодом видатний російський мореплавець. У Києві навчалися також діти російської знаті, що служила в Україні, серед інших сини князя Ромодановського, боярина П. Шеремєтєва та ін.