55. Українська народна хореографія

З музичним мистецтвом тісно пов'язана й народна хореографія, танцювальна культура.В мелодіях, жестах, рухах заховані надзвичайно глибокі шари давньої культури, світогл.уявлень, символ.обряд.. Вони є суттєвим виявом етнічної культури, тобто проявом саме етнокультурних глибинних і умов і явищ. У танцях, особливо поколу, поєднані народна поезія, муз. і Х.. Цей вид танцювального мис. таночок можна віднести до найдавніших. Виконання обрядових таночків весною сприяло віднов. рослинності, віднов. життя на землі.Рухи дівчат, які, ставши в коло, бралися за руки й води­ли "ключ", і назви "Кривий танець", "Подоляночка", "Огірочкипупіночки завивайтеся" засвідчують ритуальне значення народної хореографії.  Складовою святковообрядової культури є танці та ігри, що супроводжували вечорниці, гуляння молоді, завершення толоки, косо­виці, жнив. Тут ритмічними рухами зображалася спритність, завзяття, дотепність, почуття гумору. Це насамперед козачки, полька, гопак, гуцулка, коломийкові, метелиця тощо. Деякі з них дуже давні і можуть виступати своєрідним архетипом етнокультури укр.. Зокрема, танець гопак походить з глибинних шарів слов'янської культури. Пізніше гопак став військовим танцем козаків, а ще згодомелементом святково розважальної кул.Пізнішими видами є сюжетні танці, які відображали якісь конкретні явища, трудові процеси, природу, героїку, волелюбність. Це "Лісоруби", "Ковалі", "Косарі", "Гайдук", "Опришки", "Аркан" тощо. В. Шухевич, досліджуючи побут гуцулів, відзначав, що ініціатива чоловіків досить помітна в танцях.Танці розважальної групи були як сольні, так і мішані, парні. Дуже досконалі в українському народному танці різні хореографічні засоби.. Рухи, жести розкривають зміст танців.У ЗО—40-х роках XX ст. під дією таких факторів, як вплив урбанізованої культури на село, розширення інформативного поля, починають побутувати нові види танців:.Народні танцювальні рухи використовувалися на професійних сценах, в спектаклях,операх,концертах. Одним із таких хореографів, який уславив український танець на світових виставах, був Василь Авраменко, родом із с. Стеблів колишнього Канівського п. Київської губ.. Він організував школи українського національного танцю на еміграції (Польща, Капам США) і створив на основі традиційних народних рухів такі танці, як "Чу мак","СонКатерини","Запорозькийгопак","Козачок” ітак далі. Творчістьйого дуже мало знана в Україні. А саме він творив світову славу української народної хореографії.В Україні на сьогодні немає фахівців з народної хореографії, а значнії, національному танцю загрожує небуття.Свого часу образність музичної і хореографічної мови українських на родних танців привертала увагу професійних композиторів і хореографівПовсякденність нинішнього часу звернена на чуже, хоч би мало виражене, художньо недосконале і низьковартісне. Втрачаючи свою мистецьку самобутність, сучасна культура маргіналів стає малоцікавим явищем у загальному процесі розвитку світової культури.

Народне мистецтво України  — це пласт української культури, пов’язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії^[1].

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо.

У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270, почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними.

На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла.

Українські ремісники виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли в Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення^[2].

Украї́нські наро́дні пісні́ — це фольклорні твори, які зберігаються в народній пам'яті і передаються з вуст в уста.

Твори анонімні, бо імена першотворців, як правило, невідомі. Народна пам'ять зберегла нам лише деякі імена авторів народних пісень. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки» — це козак Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай». Інша частина народних пісень літературного походження — «Реве та стогне Дніпр широкий» — Т. Г. Шевченко, «Ніч яка місячна» — Старицький.

Особливості українських пісень досліджували чимало відомих фольклористів — М.Драгоманов, С.Людкевич, О.Сластіон, П.Куліш, І.Срезневський та інші. Їх сутність влучно визначив М.Максимович. Порівнюючи у своїй праці українські пісні з російськими він вказав наступне:

«

«Суттева їх відмінність в тому що в російських піснях висловлюється дух покірний своїй долі і готовий підчинятися її велінням. Росіянин не звик брати активну участь в зміні свого життя, тому він здружився з природою й полюбляє її оспівувати, бо лиш в цьому він може вилити свою душу. Він не шукає засобу виразити у пісні обставини дійсного життя. Навпаки, затуливши вухо рукою, намагається віддалитися від реальності й загубитися у звуці. Тому російські пісні відзначаються похмурістю, відчайдушним самозабуттям, котримсь розділлям та плавною протяжністю. В Малоросійських менш таких ознак (окрім обрядових) вони, будучи виразом боротьби духу з долею, відзначаються поривами пристрасті, стислою твердістю й силою почуттів, рівно як і природністю їх виразу. В них бачимо не забуття та розпач, а більш прикрість і тугу, вони більш енергійні...[1]»