Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
книга-офтальмология.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
5 Мб
Скачать
☆

Синдром ”сухого ока” (ссо)

Синдром ”сухого ока” (ССО) — це поліетіоліогічне захворювання, основою якого є порушення змочування поверхні ока, зумовлене пошкодженням так званої слізної плівки (СП). За своєю структурою СП— це тришаровий утвір, товщиною не більше 10 мкм. Першим шаром, що контактує з поверхнею ока, є шар муцину, що секретується келихоподібними клітинами кон’юнктиви ока. Мукополісахаридний комплекс у цьому шарі відіграє важливу роль у процесах живлення поверхні ока. Завдяки йому первинно гідрофобний рогівковий епітелій перетворюється на гідрофільний. Крім того, цей шар згладжує нерівності епітеліальної поверхні ока, надаючи їй характерного блиску. Середній або водний шар найтовщий, він займає 98 % товщини СП. У його формуванні беруть участь маленькі сльозові залози Краузе, Генле, Вольфринга, розміщені здебільшого у кон’юнктивальних склепіннях. У цьому шарі знаходяться водорозчинні сполуки, що забезпечують процеси обміну поверхневих структур ока і насамперед рогівки. Водночас завдяки лізоциму, лактоферину та секреторному імуноглобуліну СП набуває захисних властивостей. Поверхневий шар сльозової плівки, що складається з ліпідів, є продуктом секреції мейбомієвих залоз, розміщених у товщі повік. Він регулює випаровування СП і надає їй гладкості.

Етіологія синдрому «сухого ока»

Нормальна фізіологія змочування поверхні ока залежить від стану СП і структур, що її формують, стану поверхні ока і насамперед рогівки, живлення якої значною мірою залежить від СП та стану повік, які, з одного боку, беруть участь у формуванні СП, з іншого — сприяють фізіологічному розподілу та поновленню цієї нестабільної структури.

У свою чергу, зміни поверхні ока дистрофічного, запального чи травматичного генезу як порушують якість контакту з СП, так і викликають неправильний розподіл останньої на поверхні ока. Зважаючи на вищезазначене, уточнимо, що ССО за етіологічним чинником об’єднує 3 групи захворювань, а саме: захворювання, що викликають патологію слізної плівки, поверхні ока та повік.

В епоху індустріалізації число кількість негативних зовнішніх впливів на СП поширюється. До них належать: смог, кондиційоване повітря, електромагнітне випромінювання від моніторів комп’ютерних систем, косметичні засоби та контактні лінзи (неправильний підбір, порушення правил носіння та догляду за ними).

Діагностика синдрому ”сухого ока” складається з оцінювання скарг хворого, ретельного збору анамнезу захворювання (зокрема й медикаментозного), біомікроскопії ока та здійснення трьох функціональних проб: визначення стабільності СП, вимірювання сумарної сльозопродукції та базової секреції. Клінічно синдром ”сухого ока” проявляється такими симптомами:

  • відсутністю чи малою кількістю сліз;

  • в’язким виділенням з очей у вигляді ниток;

  • відчуттям стороннього тіла в оці;

  • печією; свербежем; больовими відчуттями;

  • світлочутливістю;

  • поганою переносимістю вітру, кондиційованого повітря, диму тощо;

  • змінами гостроти зору упродовж дня.

При біомікроскопії ока, що виконується за допомогою щілинної лампи, увагу звертають на положення очного яблука (наявність екзофтальму), стан повік, конгруентність передньої поверхні ока та задньої поверхні повік, стан сльозових менісків, рогівки та кон’юнктиви ока. У світлі щілинної лампи у хворих на ССО має місце потоншення або відсутність сльозових менісків. На цьому місці, як правило, виявляють набряклу та тьмяну кон’юнктиву, що «наповзає» на край повіки. При дефіциті водного компонента СП частка слизу та ліпідів в останній збільшується, у зв’язку з чим слиз добре помітний на поверхні ока. Слиз та злущені епітеліальні клітини часто формують тонкі слизові нитки, що викликають у хворих значний дискомфорт. Дисфункція мейбомієвих залоз викликає потовщення повік, їх гіперемію, розширення вивідних проток залоз, явища секреторного застою.

Визначення стабільності СП є найбільш чутливим тестом визначення порушення стабільності сльозової плівки при ССО.

Дослідження проводиться за допомогою щілинної лампи. Після закапування 0,1 % розчину флуоресцеїну–натрію лікар у кобальтовому світлі щілинної лампи спостерігає пофарбовану поверхню рогівки. Завдяки здатності фарбника розчинятися у воді СП у кобальтовому світлі щілинної лампи має вигляд смужки зеленого кольору. Оскільки СП є нестабільною структурою, то через деякий час на тлі зеленого кольору на ній з’являються темні плями — місця, де плівка рветься. Інтервал між попереднім кліпанням і появою першої темної плями в СП і є тестом Норна, або часом розриву СП.

У нормі цей час становить 10 с і більше. Для визначення загальної сльозопродукції (продукція основної та додаткових сльозових залоз) використовують смужку фільтрувального паперу довжиною 35 мм та шириною 5 мм. Смужку закладають загнутою на 5 мм частиною за нижню повіку на 5 хв і визначають довжину її змоченої частини (тест Ширмера). У нормі цей показник становить 15 мм і більше.

 Оцінювання базової секреції, тобто секреції додаткових слізних залоз, проводиться аналогічним чином, але після попередньої анестезії поверхні ока (тест Джонса). У нормі цей показник становить 10 мм і більше.

За даними функціональних тестів прийнято виділяти 3 ступені тяжкості синдрому “сухого ока”:

  • ССО легкого ступеня: результати тесту Ширмера становлять

10–14 мм/5 хв; тесту Джонса 6–9 мм/5 хв; тесту Норна 8–10 с;

  • ССО середнього ступеня: відповідно — 6–9 мм/5 хв; 2–5 мм/5 хв та 4–7 с;

  • ССО тяжкого ступеня: відповідно — <5 мм/5 хв; 0–1 мм/5 хв; 0–3 с.

Істотною допомогою у виявленні зон епітеліопатії при ССО є фарбування поверхні ока за допомогою 1 % розчину флуоресцеїну–натрію або 1 % розчину бенгальського рожевого. На відміну від дегенеративних чи запальних змін поверхні ока, зміни останньої при ССО знаходяться у межах відкритої очної щілини. Серед додаткових тестів, що використовуються у клініці очних хвороб для діагностики ССО, є цитологічні дослідження кон’юнктиви ока на предмет оцінювання стану кон’юнктивального епітелію та келихоподібних клітин, тести на вміст лізоциму та лактоферину в сльозовій рідині (діагностика синдрому Шегрена).

Лікування ССО

На сьогоднішній день лікування є складною і ще остаточно не вирішеною проблемою. Всі лікувальні заходи при цьому можна поділити на консервативні заходи та оперативні втручання. Лікування синдрому сухого ока орієнтовано на усунення етіологічних факторів ксерозу; повноцінне зволоження очної поверхні і підвищення стабільності передрогівкової слізної плівки; купірування патологічних змін рогівки і кон'юнктиви та профілактику ускладнень.

Найбільш широко при синдромі сухого ока застосовують регулярні інстиляції препаратів штучної сльози (Сльоза натуральна, Відісік, Офтагель, Корнерегель, Хіло – комод, Віаль), що дозволяють відновити на поверхні очного яблука досить стабільну слізну плівку. При легкому перебігу синдрому сухого ока призначають препарати низької в'язкості, при середньо–і тяжких формах – середньої і високої в'язкості (гелі), в особливо тяжких випадках ксерозу – препарати низької в'язкості без консервантів.

Також при синдромі сухого ока показані інстиляції протизапальних та імунотропних засобів, за наявності дегенеративних ксеротичних змін рогівки – метаболічні препарати. Додатково призначають антигістамінні засоби, стабілізатори мембран опасистих клітин, стабілізатори лізосомальних мембран макрофагів.

Хірургічне лікування синдрому сухого ока проводять за необхідності обмеження відтоку і випаровування нативної або штучної сльози з кон'юнктивальної порожнини, збільшити приплив слізної рідини, усунути виниклі ускладнення (ксеротичну виразку, перфорацію рогівки). Закриття слізовідвідних шляхів очима відбувається такими методами: обтурацією слізних точок за допомогою спеціальних силіконових пробок; пластикою слізних точок кон'юнктиви або шкірою; діатермокоагуляцією, лазеркоагуляцією або хірургічним ушиванням.

Обтурація слізного канальця мініатюрними силіконовими пробками і кон'юнктивального покриття слізної точки при синдромі сухого ока більш кращі, оскільки є малоінвазівними, більш ефективними і не викликають необоротних змін.

При вираженому ксерозі рогівки (ксеротичній виразці, кератомаляції) і відсутності ефекту від медикаментозної терапії і обтурації слізовідвідних шляхів при синдромі сухого ока проводять кератопластику. Пацієнтам із неповним змиканням повіки, широкою очною щілиною і нечастим кліпанням показана латеральна тарзорафія.

Інноваціонними способами лікування синдрому сухого ока є трансплантація слинних залоз із порожнини рота у кон'юнктивальну порожнину, імплантація дакріорезервуарів у м'які тканини пацієнта із виведенням спеціальних трубок у порожнину кон'юнктиви.