2) Залежно від обсягу питань, які вони вирішують:

– основні рішення (вирішуються правові вимоги, передані на розгляд суду, і ухвалюються після безпосереднього розгляду справи по суті);

– додаткові рішення (ухвалюються у випадку неповноти основного рішення і є способом усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив (ст. 220 ЦПК).

3) Залежно від складності справи:

– повне рішення (ухвалюється іменем України негайно після закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 209 ЦПК);

– неповне рішення (ухвалюються у виняткових випадках (складних справах); у них відсутні описова та мотивувальна частини, проголошуються тільки вступна та резолютивна частини. У такому разі складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж на п’ять днів з дня закінчення розгляду справи (ч. 3 ст. 209 ЦПК).

4) Залежно від стадій цивільного процесу:

– рішення суду першої інстанції;

– рішення, ухвалені апеляційним судом (ухвалення рішення у справі, яка вже була предметом судового розгляду та вирішення у суді першої інстанції (ст.ст. 307, 309 ЦПК);

– рішення, ухвалені касаційним судом (має місце в тому випадку, коли судом першої та (або) апеляційної інстанції неправильно застосовано положення норми матеріального права (ст.ст. 335, 341 ЦПК).

5) Залежно від особливостей конструювання резолютивної частини рішення:

– імперативні рішення (визначають єдиний можливий спосіб виконання (повернути суму позики, повернути річ із незаконного володіння, поновити на роботі тощо);

– альтернативні рішення (виносяться у разі, якщо це дозволяє закон (альтернативні зобов’язання) чи потерпілий від правопорушення згоден замінити предмет іншим предметом або отримати його вартість (наприклад, при віндикаційному позові); визначають декілька можливих способів виконання, причому існує їх градація за пріоритетністю («якщо ні, то …»);

– умовні рішення – ухвалюються судами, коли резолютивна їх частина підлягає виконанню за настання певних подій або наявності певних умов. Наприклад, у разі виселення із житлового приміщення у випадках, передбачених ст.ст. 110-114, 114¹ ЖК, має бути надане інше приміщення.

6) Заочне рішення – вид рішення суду, яке ухвалюється за результатами заочного розгляду справи. Воно має відповідати загальним вимогам до судових рішень з певними особливостями, визначеними нормами про таку форму судового розгляду.

3. Вимоги до рішень суду

Рішення суду повинне відповідати вимогам, встановленим законом. Такими вимогами є:

– законність (ч. 2 ст. 213 ЦПК);

– обґрунтованість (ч. 3 ст. 213 ЦПК);

– порядок ухвалення (ст. 209 ЦПК);

– форма (ст. 222 ЦПК);

– зміст (ст. 215 ЦПК);

– порядок проголошення (ст. 218 ЦПК).

Відповідність цим вимогам робить рішення суду правосудним.

1. Законність рішення – це його відповідність нормам матеріального та процесуального закону. Умовами законності є: а) правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; б) незастосування закону, який не підлягає застосуванню; в) правильне тлумачення закону. Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням приписів цивільного процесуального закону – додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов’язків та правильною реалізацією повноважень.

Суд вирішує справи відповідно до конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону України або міжнародному договору, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. А в разі, якщо закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує відповідний міжнародний договір. У визначених законом випадках суд може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

2) Обґрунтованість рішення – це його правильність з фактичного боку. Вимогами обґрунтованості є:

– повне і всебічне з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні;

– доведеність цих обставин, які суд вважає встановленими;

– відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи, які були встановлені у судовому засіданні.

Встановлені судом обставини мають бути обґрунтовані лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку, за допомогою засобів, встановлених ст. 57 ЦПК, досліджені, перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинне бути обґрунтованим, наприклад, у зв’язку із неналежністю чи недопустимістю доказів чи засобів доказування.

3) Рішення суду має бути ухвалене у порядку, встановленому цивільним процесуальним законом. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення розгляду справи суддями (у встановлених законом випадках і народними засідателями), які входять до складу суду у цій справі, а за одноособового розгляду справи – суддею, який розглядав справу. В іншому разі рішення суду підлягає скасуванню на будь-якій стадії перегляду цивільної справи (в апеляційному чи касаційному провадженні) (ст.ст. 311, 338 ЦПК). Відповідно до ст. 19 ЦПК рішення суду ухвалюється більшістю голосів за колегіального розгляду справи, причому головуючий у судовому засіданні для забезпечення незалежності суддів, а також припустимості впливу на інших суддів, голосує останнім. Складовою порядку ухвалення рішення суду і важливою гарантією його правосудності є таємниця нарадчої кімнати. На реалізацію цього положення під час прийняття рішення суду ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК).

4) Важливою вимогою до рішення є його форма. Воно викладається в письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь в ухваленні рішення (ст. 209 ЦПК). Не допускається наявність у рішенні суду будь-яких підчисток, зафарбувань чи інших способів коректування тексту. Як правило, рішення суду не повинне мати і виправлень, однак якщо вони наявні у тексті, то ці поправки мають бути застережені перед підписом суддів.

5) Рішення суду має відповідати вимогам щодо змісту, викладеним у ст. 214 ЦПК, – дати відповідь на всі питання, що вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні.

Структура рішення суду (ст. 215 ЦПК):

1. Вступна частина – зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвища й ініціали судді (суддів – за колегіального розгляду); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог. Завданням цієї частини є визначення суб’єктного складу учасників судового засідання та зазначення справи, у якій ухвалюється рішення.

2. Описова частина – містить узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом. Тобто, у ній визначається розвиток спору, цивільного процесу по справі, опис доказової бази, яка досліджувалась у судовому засіданні.

3. Мотивувальна частина – вказуються:

– встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносини;

– мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;

– відповідь на питання, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

– назва статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Цією частиною суд обґрунтовує свої висновки, аналізуючи юридичну та фактичну сторони справи.

4. Резолютивна частина рішення – це владне розпорядження суду, як державного органу, по справі, яке буде предметом виконання сторонами та іншими органами й особами, щодо яких воно ухвалене. Резолютивна частина містить:

– висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

– висновок суду по суті позовних вимог;

– розподіл судових витрат;

– вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

У ряді зобов’язань, які були предметом судового розгляду та вирішення, встановлено особливості щодо формулювання цієї частини рішення суду. Наприклад, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, суд має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або те, що обов’язок чи право стягнення є солідарним (ст. 216 ЦПК). Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для його забезпечення, про що зазначає в рішенні (ст. 217 ЦПК).

Резолютивна частина рішення може містити положення про негайне виконання, яке застосовується у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК. Причому ця умова у рішенні може бути як обов’язковою для суду, так і віднесеною на його розсуд.

6) Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал (ч. 9 ст. 6 ЦПК). Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 218 ЦПК). У разі проголошення неповного рішення суд повідомляє, коли зможуть ознайомитися з повним рішенням суду особи, які беруть участь у справі.