4. Теоретичні концепції соціальної стратифікації

Чому для усіх суспільств характерна соціальна нерівність?

Це питання завжди турбувало людей.

Стародавні єврейські пророки та філософи стародавньої Греції обговорювали цю проблему, але й сьогодні вона є однією з центральних проблем соціологічних студій.

Історично склалися дві зовсім різні відповіді на це питання.

Перша - консервативна - підтримувала існуючий соціальний устрій. В цій відповіді стверджувалося, що нерівний поділ соціальних благ необхідний для виконання суттєвих завдань суспільства.

Друга - радикальна - була дуже критичною до існуючих устроїв. В цій відповіді стверджувалося, що соціальна нерівність виникає у боротьбі за дефіцитні цінні товари й послуги.

Сучасні теорії нерівності також підпадають під одну з цих двох традицій.

Теорії, що виросли з консервативної традиції, сьогодні називають функціоналістськими. Теорії, що виростають з радикальної традиції, отримали назву конфлікціоністських. І дебати, що точаться щодо різних концепцій, часто є академічним заміщенням реального конфлікту між різними політичними орієнтаціями.

Функціоналістська концепція.

Вона притримується тої точки зору, що стратифікація існує завдяки тому, що вона вигідна для суспільства в цілому. Класичні твердження цієї теорії сформулювали у 1945 році Кінгслі Девіс та Вілберт Мур, хоча з тих пір вона неодноразово модифікувалась та удосконалювалась іншими соціологами.

Девіс та Мур доводили, що, соціальна стратифікація є як універсальною, так й необхідною, і що жодне суспільство будь-коли не буде повністю безкласовим. З їх точки зору усім суспільствам потрібна стратифікація, якщо їм

• потрібно заповнювати усі статуси, що є у соціальній структурі;

• мотивувати людей до виконання їхніх обов’язків, пов’язаних з їх позиціями.

Мотивація людей до виконання обов’язків є важливою тому, що різні обов’язки, які пов’язані з різними статусами, не є однаково приємними, і не є однаково важливими для соціального виживання та такими, що рівною мірою потребують тих же самих здібностей і талантів.

Нерівність у цьому відношенні забезпечує необхідну мотиваційну спонуку. І через те, що винагородження вмонтовані у систему, соціальна стратифікація є структурною властивістю усіх суспільств.

Використовуючи розроблену економістами модель попиту та пропозиції, Девіс і Мур прийшли до висновку, що найвище винагороджуються позиції, що:

• займаються найталановитішими та найкваліфікованішими особами (це з боку пропозиції);

• що функціонально найважливіші для суспільства (це з боку попиту).

Наприклад, щоб гарантувати достатню кількість кваліфікованих, вмілих лікарів, суспільство мусить запропонувати їм високу заробітну плату та високий престиж. Девіс та Мур зауважили, що якщо не запропонувати лікарям такі винагороди, ми не зможемо очікувати, що люди захочуть займатися обтяжливою та дорогою медичною освітою.

Люди на вищих щаблях соціальної ієрархії мають отримувати відповідне винагородження. В іншому випадку ці позиції залишались би незаповненими і суспільство було б дезінтегроване.

Структурно-функціональний підхід до стратифікації неодноразово піддавався критиці. З одного боку, критики зауважували, що люди народжуються у певних соціальних позиціях, що займають їх сім’ї, і з самого народження або користуються привілеями, або зазнають певних вад. І як було доведено у конкретних дослідженнях, ті позиції, до яких люди доходять в процесах соціальної мобільності, в значній мірі залежать від того, в яких позиціях вони народилися.

Навіть у такій відкритій класовій системі, яку мають Сполучені Штати, це має місце: можливості, які люди мають зі самого дитинства, дають велику перевагу у конкуренції за вищі соціальні позиції. На цій підставі конфлікціоністи стверджують, що суспільство має таку структуру, у якій індивіди фактично зберігають той соціальний ранг, що визначений їх народженням, і не можуть використати свої здібності.

Конфлікціоністські концепції.

Вони притримуються тієї точки зору, що стратифікація у суспільстві існує завдяки тому, що вона корисна тим індивідам і групам, які мають владу, щоб панувати над іншими та мати можливість їх експлуатувати.

З цієї точки зору суспільство виглядає як арена боротьби за привілеї, престиж, владу, а соціальні групи - як такі, що заради збереження своїх переваг вдаються до примусу - прихованого або неприхованого.

Конфлікціоністські концепції в значній частині будуються на ідеях Карла Маркса.

Маркс вважав, що первинними детермінантами спрямування еволюції суспільства є його продуктивні сили, а саме - основні засоби виробництва, технології та способи його організації. На кожній стадії історії ці детермінанти, за Марксом, визначають ті виробничі відносини, у юридичному виразі - форми власності, що можуть панувати у суспільстві. А ці фактори визначають, яка соціальна група буде панувати у суспільстві, а які групи будуть їй підкорені. При феодальному устрої середньовічні землевласники . контролювали економіку та панували над кріпосними (serfs). При капіталістичній системі, за Марксом, землевласника замінили капіталісти, а кріпосного - позбавлений власності робітник, що міг продати тільки свої руки.

Спрямування капіталістів на отримання додаткової вартості створює за Марксом, основу сучасної йому класової боротьби - непримиренного зіткнення інтересів між робітниками та капіталістами. Додаткова вартість - це різниця між вартістю, яку, за Марксом, створюють робітники, та вартістю, яку вони отримують. З цієї точки зору капіталісти не створюють додаткової вартості, вони її привласнюють через експлуатацію робітників. У зображенні Маркса капіталісти виглядають як злодії, що крадуть здобутки чужої праці. Накопичення капіталу (багатства) породжується привласненням додаткової вартості, та є основним фактором - основною спокусою - розвитку капіталізму.

Маркс притримувався той точки зору, що класи існують не ізольовано один від одного. Видатний німецький соціолог Ральф Дарендорф висловив цю думку таким чином: “Індивіди формують клас тільки в тій мірі, в якій вони утягуються у спільну боротьбу з іншим класом”. При капіталізмі, за Марксом, робітники спочатку засліплені перекрученою свідомістю - неадекватністю оцінок того, як працює система і як вони експлуатуються капіталістами. Але через боротьбу з капіталістами для робітників з’ясовуються їх так звані “об’єктивні” інтереси, які дістають об’єктивного визначення. Тоді вони формулюють цілі організованих дій - тобто, вони набувають класової свідомості. Класова свідомість є вирішальний фактор для перетворення “класу в собі” на “клас до себе”, тобто перетворення соціальної категорії людей у самосвідому войовничу соціальну групу.

Але навіть у сфері власності марксистська дихотомія на клас капіталістів та робітничий клас маскує деякі динамічні соціальні процеси. Найважливіший з них - поширення класу так званої “дрібної буржуазії” - фактично робітничої буржуазії, або робітників-власників. Англійською їх називають “self-employed”. Вже зараз в індустріально розвинутих країнах вони складають до 15% зайнятого населення, а з поширенням інформаційних технологій їх частка зростає).

Крім того, у багатьох країнах у -му столітті суттєвими стали протиріччя між расовими та етнічними групами. Ці та інші фактори притупили гостру класову поляризацію кінця 19-го початку 20-го сторіччя, що за думкою Маркса вела до революцій та загибелі капіталістичного устрою.

Як зауважує один з провідних американських соціологів-конфлікціоністів Ерік Олін Райт, власність на засоби виробництва є тільки одним з джерел влади. Володіння засобами керівництва він виділяє як ще одне джерело влади. І вважає, що устрій колишнього Радянського Союзу та його сателітів - країн Східної Європи добре це ілюструє.