Спроба синтезу: еволюційна концепція Герхарда Ленського

Соціологи вже давно помічали, що і функціоналістська, і конфлікціоністська концепції відображують реальні аспекти соціального життя. І були спроби інтегрувати ці підходи. Ральф Дарендорф зауважував, що функціоналісти й конфлікціоністи досліджують два аспекти однієї реальності.

Найбільш конструктивним синтезом цих двох підходів зараз вважається еволюціоністський підхід, запропонований Герхардом Ленским.

Він погоджується з функціоналістами в тому, що основні ресурси суспільства розподіляються таким чином, щоб задовольняти основні суспільні потреби, тобто щоб надати пріоритет у отриманні цих ресурсів тим особам, які займають у суспільстві життєво важливі позиції і виконують соціально важливі ролі. Але Ленський стверджує, що із зростанням виробництва і появою у суспільстві додаткового продукту його розподіл відбувається таким чином, як це описують конфлікціоністи, - через боротьбу певних соціальних груп та оволодіння деякими з них контролем за суспільним багатством. І соціальна нерівність, що складається внаслідок цього, тільки частково є функціональною, але більшість суспільств стратифіковані набагато більше, ніж це необхідно для їх ефективного функціонування.

Основні особливості концепції Герхарда Ленського можна підсумувати у шістьох пунктах:

1. Стратифікація розглядається не як універсальна, необхідна і неминуча (функціоналістський підхід), а як переважна форма структуризації, в якій деякі моменти не є необхідними або неминучими (конфлікціоністи взагалі заперечують її необхідність та неминучість).

2. Стратифікаційна система формується природою засобів існування суспільства (а не соціальним устроєм взагалі, як вважають функціоналісти, і не владними групами у корисних інтересах - як вважають конфлікціоністи).

3. Стратифікація виникає як з потреби заповнювати соціальні статуси, так і з конкуренції та конфлікту соціальних груп (а не лише з якогось одного з цих факторів).

4. Стратифікація відображує як загальні цінності суспільства, так і цінності владних груп.

5. Тільки деякі завдання та винагороди розподіляються справедливо, але багато з них - несправедливо.

6. Стратифікація полегшує функціонування суспільства тільки у деяких аспектах, а в інших - перешкоджає.

5. Соціальні класи

Соціологи часто не погоджуються у питаннях щодо джерел стратифікації, але вони погоджуються з тим, що соціальна нерівність є структурованим аспектом сучасного життя. Мається на увазі не тільки те, що соціальні групи відрізняються привілеями, престижем та владою, які вони мають. Коли мова йде про структуровану нерівність, мається на увазі нерівність інституціоналізована, тобто закріплена такою системою соціальних відносин, якою визначається, хто що отримує. Така соціальна нерівність набуває регулярних, відносно стійких та усталених форм. Крім того, структуровані нерівності переходять від попереднього покоління до наступного. Соціальні групи, що мають переваги звичайно знаходять шляхи, щоб забезпечити цими перевагами своїх нащадків.

Соціологи запозичили термін “стратифікація” від геологів. Але класифікувати людей за стратами набагато важче, ніж геологічні породи. Звичайно геологи відносно легко визначають, де скінчується один шар породи і починається інший. Соціальні ж страти часто змішані одна з одною, так що їх межи нечіткі і неясні. Тим не менше американські соціологи, коли вони характеризують систему стратифікації у своєму суспільстві, часто використовують такі назви як “вищий клас” (“upper class”), “середній клас” (“mіddle class”), “робочий клас” (“workіng class”) і “нижчий клас” (“lower class”).

Що ж таке соціальний клас?

У сучасній соціології є два підходи до розуміння соціальних класів.

Найбільш поширеним є підхід, згідно з яким соціальні класи являють собою певний тип соціальних страт. У рамках цього підходу є дві основні точки зору на природу класів.

Одні вважають класи реальними стратами з певними межами. Виходячи з цього соціальний клас визначають як категорію людей з приблизно рівними статусами у суспільстві, де є соціальна нерівність.

Інші вважають, що у сучасному західному суспільстві поняття “соціальні класи” скоріше відбиває градації у неперервному ряду, ніж строго обмежені соціальні групи. Виходячи з цього соціальний клас визначають як одну з верств (stratum) або як один з рівнів (level) у класовій системі яку (або який) складають люди, що є приблизно рівними (й вважають себе більш-менш рівними) за їх прибутками, освітою, родом занять, престижем та суспільним впливом. Це визначення припускає, що люди усвідомлюють себе, як члени певного класу.

Відмінність цих двох точок зору пов’язана з відмінностями між тими методами ідентифікації соціальних класів, які застосовуються в межах стратного підходу до їх вивчення, а саме з відмінностями між:

• об’єктивним методом (objectіve method);

• методом самовизначення (self-placement method);

• методом взаємовизначення, який ще називають репутаційним методом (reputatіonal method).

Об’єктивний метод застосовується коли соціальні класи розглядаються як статистичні категорії. І ці категорії визначаються не її членами, а дослідниками - соціологами чи статистиками. За цим методом належність людей до того чи іншого класу визначається за їх доходом, родом занять або освітою (або за певним сполученням цих ознак). Назва методу “об’єктивний” не означає нічого іншого, крім того, що за цим методом для віднесення людей до певних класів застосовуються кількісно вимірні ознаки.

Об’єктивний метод ідентифікації класів забезпечує досить ясно визначений статичний вимір для дослідження кореляції класової належності з такими явищами як психічні захворювання, розлучення, рівень злочинності, певні форми дозвілля, життєвих очікувань, політичних орієнтацій.

Це, взагалі, найпростіший метод аналізу соціально-економічної стратифікації суспільства. Але багато хто з соціологів розуміє класи як дещо більш суттєве, ніж просто статистичні категорії.

Одні соціологи беруть до уваги те, що у реальному житті різні категорії людей далеко не рівним чином залежать один від одного й, відповідно, далеко не рівним чином можуть впливати на життя однин одного. Але цю точку зору ми розглянемо дещо пізніше, оскільки вона не належить до стратифікаційного розуміння соціальних класів.

Інші соціологи, які притримуються стратифікаційного розуміння класів, тим не менш, звертають увагу на те, що у повсякденному житті люди оцінюють один одного за багатьма критеріями.

Ця точка зору привела до розробки та застосування у соціологічних дослідженнях методу самовизначення, що відомий також під назвою суб’єктивного методу.

За цим методом, респонденти самі ідентифікують той соціальний клас, до якого вони, за їх думкою, належать.

При такому підході соціальний клас розглядається як така соціальна категорія, котру люди групують себе разом з тими іншими людьми, яких вони сприймають як таких, що мають спільні з ними деякі ознаки.

Ці класові риси можуть відповідати, а можуть не відповідати тому, що соціологи розглядають як логічні риси поділу на класи в об’єктивному сенсі.

Головна перевага методу самовизначення полягає в тому, що він може бути застосований для вивчення класового складу великого за чисельністю населення (в той час як метод взаємного визначення, або репутаційний, який ми будемо зараз розглядати, може бути застосований тільки до невеликих угрупувань).

Цей метод застосовується, зокрема, у періодично повторювальних у Сполучених Штатах репрезентативних опитувань, які проводить NORC (Natіonal Opіnіon Reserch Center) за програмою GSS (General Socіal Survey). У цих опитуваннях, серед інших, респонденту ставиться запитання: “Якщо б Вас попросили використати одну з чотирьох назв соціальних класів, що б Ви сказали - до якого класу Ви належите?”

Чотири назви класів, які пропонуються на вибір це “нижчий” (“Lower”), “робітничий” (“Workіng”), “середній” (“Mіddle”), “вищий” (“Upper”).

За даними GSS 1986 року, коли було опитано національну вибірку дорослих американців (від 18 років), чисельністю у 1470 осіб. До “нижчого класу” себе віднесли 6,3% опитаних, до “робітничого класу” - 43,5%, до “середнього класу” – 47,%, й до “вищого класу” - 3,2 %.

Частка тих, хто відносить себе до “нижчого” класу, найбільша серед людей з низькими доходами (за американськими стандартами). Серед тих, у кого річний доход менше 10 тисяч доларів, з нижчим класом ідентифікує себе 21,4% опитаних, а в групі з річними доходами більше 50 тисяч доларів, до “нижчого” класу себе відносить тільки 0,6%. І навпаки, серед американців з групи вищих доходів до “вищого” класу себе відносить 15,5%, а серед групи з доходами до 20 тис. доларів - близько 1%.

В цілому можна сказати, - чим вище доходи, тим більше американців відносить себе до “середнього” і до “вищого” класів. І тим менше - відносять себе до “нижчого” класу.

Що ж стосується самоідентифікації з “робітничим класом”, то найвища частка (55%) виявляється серед тих, хто належить до другої з п’яти груп доходів - від 10 до 20 тис. доларів. А також серед тих, хто належить до середньої групи доходів – від 20 до 35 тис. доходів на рік. Тут вважають себе робітниками також більше половини їх членів - 53%.

Вандер Занден зауважує, що метод класового самовизначення є особливо корисним знаряддям для передбачення політичної поведінки, оскільки те, що люди думають що те, до кого вони належать, впливає на те, як вони голосують.

Одначе, цей підхід має свої обмеження. Проблема в тому, що клас, з яким люди себе ідентифікують, може репрезентувати більше їх прагнення, ніж їх дійсно існуючи зв’язки або оцінки інших людей.

Крім того, коли люди розміщують себе у класовій структурі суспільства, вони найчастіше застосовують менше категорій, ніж тоді, коли вони реально взаємодіють з живими людьми і судять про них в термінах майже невловимих відмінностей.

Репутаційний метод.

На відміну від методу самовизначення, коли людей запитують, до якого класу вони відносять самих себе, за репутаційним методом їх запитують, до якого класу вони відносять інших індивідів.

Цей метод базується на статифікаційній концепції, яка відома під назвою репутаційної теорії Ллойда Уорнера (W. Lloyd Warner).

Виходячи з цієї концепції - у 1930-х роках Ллойд Уорнер з помічниками провів детальне дослідження класової структури трьох поселенських общин, які відомі під назвами “Yankee Cіty” (чисельністю 17 тис. осіб), “Old Cіty” (близько 1 тис. осіб), та “Jonesvіlle” (близько 6 тис. осіб).

Аналіз класової структури цих общин здійснювався на основі висловлювань членів кожної общини про соціальне положення одного відносно іншого: чи воно вище, чи нижче, чи приблизно таке саме.

Аналіз усіх зібраних висловлювань дозволив Уорнеру ідентифікувати в Янкі Сіті та в Олд Сіті шість класів:

1. “вищий-вищий клас” (upper-upper class), до якого увійшли люди, що мали знатне походження (1,4%);

2. “нижчий вищий клас” - люди з високими доходами, які не мали аристократичного походження (1,6%);

3. “вищий середній (upper-mіddle) клас” (10%) - люди з високим рівнем освіти, зайняті інтелектуальною працею та ділові люди, що мали доходи вище за середні;

4. “нижчий (lower-mіddle) середній клас” (28%) - в основному канцелярські службовці та інші “білі комірці” (секретарі, банківські касири, діловоди);

5. “вищий-нижчий (upper-lower) клас” (33%) - “сині комірці” - заводські робітники та інші представники фізичної праці;

6. “нижчий-нижчий (lower-lower) клас” (25%) - найбідніші та знедолені члени общин, дуже схожі, на думку Нейла Смелзера, з тим люмпен-пролетаріатом, про який писав Маркс.

Репутаційний метод вважається корисним знаряддям для дослідження соціальних відмінностей у невеликих групах та у відносно невеликих поселеннях. Але цей метод фактично неможливо використовувати для дослідження великих угруповань, де люди майже нічого, або зовсім нічого, не знають один про одного.

В останні десятиріччя соціологи, що притримуються стратифікаційного розуміння класів, найчастіше застосовують деякі модифікації та комбінації названих методів.

У широкому дослідженні, що були проведені Інкельсом і Россі у 1956 році, мешканцям різних країн (від США до Нової Зеландії) було запропоновано дати оцінку різних професій. Були отримані дуже схожі між собою розподіли професій за престижем.

Висновок дослідників: в країнах, де склалося індустріальна система виробництва існує приблизно однаковий попит на аналогічні професії (дослідження проводилось тільки у капіталістичних країнах), і це зумовлює приблизно однаковий престиж цих людей у різних країнах.

У 1977 році Дональд Дж. Трейман проаналізував 85 досліджень, соціологами з 53 країн, престижу професій і прийшов до висновку, що всюди оцінки престижу досить схожі.

Важливо також зауважити, що у відносно стабільному суспільстві, характеристики престижу майже не змінюються з часом. Наприклад, дослідження Хоужа, Зігеля та Россі, проведені у 1966 році показали, що з 1925 року у США не було суттєвих змін в оцінках престижу професій. Лікарі, наприклад, залишалися біля верхівки піраміди престижу, а повії та чистильники взуття - на одному і найнижчих рівнів.

Крім викладеного вище підходу до дослідження соціальних класів у сучасній соціології існує і зовсім інший підхід до розуміння соціальних класів, згідно з яким стратифікаційна та класова системи є двома якісно різними аспектами соціальної структури суспільства, що не зводяться одна до одної. Цього підходу притримуються такі відомі американські соціологи як Ерік Олін Райт, Мелвін Кон та деякі інші.

Ерік Райт вважає, що класи не можуть розглядатися просто як різні рівні (або градації) привілеїв та престижу. Класи він розглядає як групи, члени яких займають певні позиції у системі суспільних відносин виробництва. Ці позиції пов’язані з різними правами власності та різними рівнями панування та контролю за засобами виробництва та за чужою працею. Тим самим клас визначається не властивостями людей, а їх реальними відносинами.

Подібно до цього, Мелвін Кон та Казимир Сломчинський пишуть: “Під соціальними класами ми маємо на увазі групи, що визначаються в термінах їх відношення до власності і контролю за засобами виробництва та за робочою силою інших”. (Socіal Structure and Self-Dіrectіon, 1990, p.31). Професор Паніотто і я також поділяємо в основному цей підхід.

Яка ж соціально-класова структура зараз в Україні і в якому напрямку вона змінюється?

Фактично дослідження цієї структури за тими підходами, що розроблені у західній соціології та з використанням відповідних методів, в Україні зараз тільки розпочинаються.

Київський міжнародний інститут соціології разом з нашою кафедрою й у співробітництві з кафедрою соціології американського Університету Джонса Гопкінса та з Інститутом філософії і соціології Польської Академії наук виконує дослідницькі роботи за міжнародним проектом “Соціальні структури і особистість в умовах радикальних соціальних змін”.

У доповіді “Класи, праця та особистість в умовах радикальних соціальних змін” презентованій від нашої дослідницької групи Мелвін Коном соціологічному конгресі у липні минулого 1994 року у (Німеччина), “соціальними класами” ми називаємо групи, що визначаються в термінах їх відношення до власності і до контролю за засобами виробництва, та за контролю за робочою силою інших людей.

Оскільки саме поняття соціального класу базується на ролях людей у їх праці (paіd employment), що оплачується, ми обмежуємо аналіз класової структури тою часткою населення України, що зайнята такою працею не менш 15 годин на тиждень, чи то в ролях найманих працівників, чи підприємців. (За цим критерієм наша вибірка початку 1993 року репрезентативна для дорослого міського населення України, налічує 1156 працюючих респондентів).

На основі аналізу результатів досліджень минулих років у США та Польщі, і даних останніх досліджень в Україні Мелвін Кон запропонував розрізняти в Україні такі сім класових категорій:

1. Підприємці: власники засобів виробництва, хто має щонайменше 3 найманих працівника, 0,7% зайнятого міського населення на початку 1993 року.

2. Самостійні працівники (self-employed): 2,1% власники засобів виробництва, що мали не більш двох найманих працівників.

3. Менеджери: люди, що займають керівні посади і відповідають одному з двох критеріїв : або мають щонайменше 5 підлеглих, або мають хоча б одного підлеглого, який теж має підлеглих 2,2 %

4. Керівники першої ланки (fіrst-lіne supervіsors): безпосередні керівники - усі ті наймані працівники, які мають від двох до 5 підлеглих, жоден з яких підлеглих не має (21,6%).

5. Експерти (experts): наймані працівники, які є спеціалістами, що або не мають підлеглих, або мають не більше одного ( 9,6%).

6. Робітники нефізичної праці (no manual worker, ще перекладається як “службовці”, “обслуговуючий персонал”) - усі наймані працівники, які не є спеціалістами, праця яких не є переважно фізичною і які не мають підлеглих (13,5%)

7. Робітники фізичної праці (manual workers): наймані працівники переважно фізичної праці, що не мають підлеглих (51,1%).

Ця схема соціально-класової структури є попередньою - вона відбиває сучасний етап нашого пошуку адекватного відображення соціальної реальності.

Ще деякі концептуальні проблеми залишаються невирішеними.

Найбільш серйозна з них, на мій погляд, - це проблема визначення соціально-класового положення співвласників, коли їх досить багато (скажімо, більше 20 або 50 або 100 і т. ін.).

Якісно особливе відношення до засобів виробництва тут кількісно зменшується і якісно специфіка власника, (що відрізняє його від невласника, найманого працівника) при цьому, так би мовити, “розчинюється”.

У набагато вагомішим - відносно - стають позиції керівників - тих, хто контролює організаційні та регуляційні ресурси.

На початку 1993 року в Україні серед працюючих 7,2 % складали члени колективів, що або орендували підприємство (5,2 %), або колективно “приватизували” його (20 %).

Правда, при цьому, з останніх не 20 %, а тільки 0,8% вважали, що їх колектив є “головним власником” свого підприємства. А з 5,2 % членів колективів орендних підприємств, вважали свої колективи головним власником 1,9% опитаних.

Тобто, в цілому, можна сказати, що принаймні 2,7 % працюючих не вважали себе найманими працівниками. Але й власниками, у звичайному, так би мовити, “класичному” сенсі слова вони не були. І ще належить досліджувати, до кого ця категорія працюючих ближче за своєю психологією - до найманців чи до господарів.

І для України це має не другорядне значення, тому що частка орендних підприємств у нас за останні роки помітно зростала.

Змінюється відносна чисельність й інших соціально-класових груп. За даними опитування, яке було проведено наприкінці минулого року в складі міського населення наведені вище дві групи орієнтовно складали:

- підприємці - 1,7% (± 1,)

- самостійні працівники - 3,6% (± 1,5)