5. Історичний досвід місцевих запозичень.

Формування й розвиток механізмів місцевих запозичень в Україні тісно пов'язані з процесами зміцнення місцевого самоврядування на те­риторії нашої країни, які відбулися у другій половині XIX ст. Саме в цей час на українських землях у складі Російської імперії було проведе­но земську (1864) та міську (1870) реформи, а в Галичині, що входила до складу Австрійської держави (з 1867 р. — Австро-Угорщини), введе­но в дію державний закон про місцеве самоврядування (1862) та при­йняті галицьким сеймом закони про сільське (1866) та міське (1889) самоврядування.

Наприкінці XIX — напочатку XX ст. у царській Росії, до складу якої тоді Структура муніципального кредиту на той час свідчить про те, що інші способи місцевих запозичень не могли конкурувати з облігаційними пози­кам, особливо у найбільших містах держави.

У дореволюційній Росії випуск муніципальних облігаційних позик був досить поширеним та ефективним засобом залучення коштів до місь­ких бюджетів, обсяг витрат яких у ті часи з кожним роком зростав ви­переджальними темпами.

Уперше облігаційну позику в дореволюційній Росії випущено в місті Ревелі Естляндської губернії (тепер Таллін) у 1871 р. терміном на 34 ро­ки. Обсяг цієї позики становив 50 тис. руб. Відтоді така форма муніци­пального запозичення швидко поширилася і невдовзі її почали застосо­вувати українські міста. Наприклад, одні з перших у царській Росії об­лігаційні позики були випущені у Києві в 1876 р. на суму 500 тис. руб. та в Одесі у 1879 р. обсягом 3 млн 750 тис. руб.

Муніципальні облігаційні позики, як правило, емітувалися на три­валі терміни — в середньому від 30 до 50 років, іноді й на довший пе­ріод. Наприклад, у Санкт-Петербурзі випущено позику терміном на 73 роки, а Київ у 1909 р. розмістив позику на 77 років — найбільш довго­термінову в царській Росії.

Важливою особливістю облігаційних позик було те, що всі вони, як правило, мали цільовий характер. Основну категорію (понад 60 %) ста­новили позики, призначені для реалізації дохідних проектів або по­криття витрат на обслуговування боргу. Однак близько 22 % позик були спрямовані на реалізацію суспільно важливих неприбуткових проектів. Окремі позики спеціально емітувалися з метою викупу облігацій попе­редніх випусків.

Нова інституція у сфері муніципального кредиту з'явилася в Росій­ській імперії в 1912р. з прийняттям закону про створення окремої каси міського та земського кредиту. З каси містам і земствам надавалися довго- та короткотермінові позики. Довготермінові позики надавалися тільки на капітальні видатки, пов'язані з придбанням і розширенням комунальної власності; короткотермінові — як під конкретні проекти, так і для поповнення місцевих бюджетів. Основний та оборотний капі­тали каси міського й земського кредиту в сумі становили 20 млн руб. і формувалися за рахунок коштів Державного казначейства. Законом пе­редбачалася можливість надання муніципалітетам позик без іпотечного забезпечення акціонерними банками, а також надання довго- та корот­котермінових позик земельними банками.

У дореволюційній Росії витрати на погашення муніципальних запо­зичень та обслуговування боргу були вагомою статтею міських видат­ків. Також спостерігалася тенденція до їх зростання як в абсолютному, так і у відносному показниках. Наприклад, у Москві такі витрати ста­новили у 1890р. 5,3 % загального обсягу видатків бюджету, в 1900р. — 10,8, а в 1913р. — 19,1 %. При цьому середньорічний темп зростання платежів, необхідних для погашення та обслуговування боргу за цей пе­ріод, перевищив 90 %.

Отже, досвід місцевих запозичень в Україні в дорадянський період був досить широким та багатогранним. Нині обов'язково мають вра­ховуватися і позитивні, і негативні його результати. Безумовно, по­трібно застосовувати усі можливості для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування, що сприятиме удосконаленню інвестицій­них механізмів, покращанню комунальної інфраструктури та якості на­дання суспільних послуг. Сьогодні одним з таких напрямів залиша­ється комунальний кредит, можливості якого в Україні досі повною мірою не реалізовані.