2. Фінансова діяльність підприємств комунального обслуговування.

Капітал будь-якого суб'єкта господарювання поділяється на два види — основний і оборотний. Однак порівняно з іншими галузями народногосподарського комплексу в комунальному господарстві є від­мінності у складі та структурі, розрахунку нормативів і показників ви­користання, порядку і джерелах фінансування основних фондів і обо­ротних активів, зумовлені специфікою технологічних процесів і фінан­сово-господарської діяльності.

Особливістю складу основних фондів комунального господарства є те, що поряд із виробничими фондами (інженерно-технічними спору­дами і мережами загальноміського призначення: водопровідними стан­ціями, каналізаційними очисними спорудами, кільцевими та магіст­ральними водопроводами, теплоцентралями; обладнанням заводів з пе­реробки побутових відходів і сміття та ін.) до нього входять фонди зов­нішнього благоустрою населених пунктів (дороги, мости і тротуари, пі­шохідні переходи та естакади, набережні; електричні опори для вулич­ного освітлення; багаторічні насадження; об'єкти архітектури малих форм — пам'ятники, фонтани тощо).

У процесі фінансового планування та аналізу на підприємствах комунального господарства використовується типовий набір показників, що характеризують ефективність використання основних фондів (фон­довіддача, фондомісткість, рентабельність основних засобів і сума при­бутку на одну гривню основних засобів). Однак, оскільки продукція більшості підприємств комунальної сфери є однорідною, то показник фондовіддачі обчислюється не тільки у вартісному, а й у натуральному вираженні (наприклад, визначається об'єм поданої через водопровід во­ди, об'єм відведених стічних рідин на одну гривню основних виробни­чих фондів).

Водночас склад і структура оборотних коштів підприємств комунального обслуговування у межах названих груп мають істотні відмінності порівняно з іншими галузями економіки, які пояснюються своєрідністю виробничо-господарської діяль­ності і процесу продажу продукції (послуг) таких підприємств.

Особливістю виробничо-господарської діяльності більшості підпри­ємств комунальної сфери є те, що вона має експлуатаційний характер, а вироблена ними продукція набуває вигляду послуг. Як наслідок, сиро­вина і основні матеріали при наданні послуг такими підприємствами не використовуються, тобто немає потреби у створенні відповідних вироб­ничих запасів.

Як відомо, за методами планування, організації та регулювання обо­ротні кошти поділяються на нормовані та ненормовані. З урахуванням описаних вище особливостей типовий перелік нормованих оборотних активів для більшості комунальних підприємств матиме такий вигляд:

— допоміжні матеріали;

— запасні частини для ремонту;

— паливо і пальне, паливомастильні матеріали;

— тара;

— господарський інвентар та інші малоцінні та швидкозношувані пред­мети;

— витрати майбутніх періодів;

— абоненти (непрострочена заборгованість споживачів послуг).

До ненормованих оборотних коштів належатимуть:

— грошові кошти на рахунках у банках і в касі підприємства;

— кошти в незакінчених розрахунках (за винятком абонентської заборгованості).

За джерелами утворення оборотні кошти комунальних підприємств традиційно можна поділити на три групи: 1) власні — створюються за рахунок бюджетних асигнувань та отриманого прибутку; 2) прирівняні до власних — фінансуються за рахунок стійких пасивів і 3) позичені — формуються з коштів, залучених на фінансовому ринку.

Під виробничою собівартістю робіт (послуг) розуміють су­купність виражених у грошовій формі поточних витрат підпри­ємства на їх виробництво.

Для забезпечення можливості зіставляти у часі та між собою планові та звітні дані витрати підприємств комунального обслуговування гру­пуються (класифікуються) за низкою ознак:

1. За місцем виникнення витрати на виробництво робіт (послуг) гру­пуються за окремими структурними підрозділами комунальних підпри­ємств і організацій.

2. За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями витрат. Такі класифікації є основними при здійснен­ні фінансового планування і калькулювання собівартості на підприєм­ствах комунальної сфери, тому нижче вони будуть розглянуті детальніше.

3. За способами віднесення на виробничу собівартість виокремлю­ють прямі, які можуть бути безпосередньо включені до виробничої собі­вартості окремих видів робіт (послуг), та непрямі (або накладні) витра­ти — безпосередньо не пов'язані з виконанням комунальних робіт (по­слуг). До перших належать: матеріали; заробітна плата виробничого персоналу; вартість електроенергії, пального, палива на технологічні потреби; амортизація основних виробничих фондів тощо. До непрямих витрат належать загальновиробничі витрати, які включають витрати з управління та обслуговування виробничого процесу, а саме: зарплата ад­міністративно-управлінського персоналу, витрати на утримання основ­них фондів загальногосподарського призначення, на охорону праці й техніку безпеки та ін.

4. За ступенем впливу обсягів виконаних комунальних робіт (нада­них послуг) на рівень витрат, витрати поділяються на змінні (сировина, матеріали, паливно-мастильні матеріали, електроенергія, запасні частини і комплектуючі тощо) і постійні (пов'язані з обслуговуванням і управлінням вироб­ничих підрозділів, а також забезпеченням загальногосподарських по­треб).

5. За складом витрати поділяються на одноелементні, тобто еконо­мічно однорідні (наприклад, амортизація основних виробничих засо­бів), та комплексні, які складаються з кількох елементів (наприклад, адміністративні витрати, витрати на збут).

6. За звітними періодами витрати поділяються на поточні, витра­ти минулих та майбутніх періодів.

7. За доцільністю розрізняють продуктивні, непродуктивні та над­звичайні витрати. Непродуктивними витратами вважаються такі, що виникли в результаті неналежної організації виробничого і управлінсь­кого процесів, відхилень від установлених технологічних норм, псуван­ня матеріальних цінностей. Витрати від надзвичайних подій (стихійних лих, техногенних катастроф та аварій) включають як витрати за наслід­ками цих подій, так і витрати на запобігання та ліквідацію негативних наслідків (відшкодування, сплата стороннім організаціям, зарплата працівників, зайнятих на відновлювальних роботах, вартість викорис­таних сировини та матеріалів тощо).

Залежно від того, який економічний елемент витрат домінує на тих чи інших комунальних підприємствах, комунальне господарство мож­на умовно поділити на трудомісткі (переважають затрати на оплату праці та відрахування на соціальні заходи), фондомісткі (зі значною часткою амортизаційних відрахувань) та матеріаломісткі підгалузі. Так, найбільш фондомісткими є водопровід, каналізаційне господарство та міський електротранспорт, а трудомісткими — лазні та пральні. По­дібний поділ дає змогу більш виважено підійти та зробити правильний акцент при пошуку резервів зниження операційної собівартості кому­нальних послуг.

Виручка від реалізації в комунальному господарстві — основний вид доходів і джерело відшкодування експлуатаційних витрат, її величина напряму залежить від двох чинників: обсягу поставленої споживачам продукції (наданих послуг) у натуральному вираженні та розміру та­рифів (цін) на неї.

Тариф на житлово-комунальні послуги — це офіційно вста­новлена органами державної виконавчої влади та місцевого само­врядування ставка плати за утримання житлових будинків і при­леглих територій або надання комунальної послуги населенню і суб'єктам господарювання, що забезпечує мінімально необхідний рівень відшкодування експлуатаційних витрат та фінансування програм розвитку об'єктів житлово-комунальної сфери при до­триманні нормативних вимог щодо якості вказаних послуг.

Враховуючи низьку платоспроможність населення в умовах трансформаційних перетворень економічної системи України, величина та­рифу на житлово-комунальні послуги для населення, як правило, ста­новить певну частку від економічно обґрунтованого (повного) тарифу, яка залежить від прийнятого місцевими органами влади і самовряду­вання рівня компенсації фактичної вартості таких послуг за рахунок коштів громадян.

Розмір тарифу на житлово-комунальні послуги визначається за формулою:

де Сод — планова собівартість одиниці послуги згідно з належним чином скоригованими нормативами;

Под — плановий прибуток підприємства на одиницю послуги, потріб­ний для його функціонування та розвитку, віднесений до одиниці по­слуги.

Величина прибутку, відповідно і рівень рентабельності, ма­ють визначатися сумою коштів, необхідних для забезпечення розвитку об'єктів житлово-комунального господарства, тобто розраховуватися са­мими підприємствами при обґрунтуванні тарифів та їхньому узгодженні з місцевими органами державної виконавчої влади та самоврядування.

З метою реалізації інноваційно-інвестиційних проектів, передбачених планом (програмою) розвитку, на підприємстві житлово-комунальної сфери формується фонд розвитку, що включає до свого складу аморти­зацію, і фонд накопичення, сформований із прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства. Отже, необхідну величину прибутку, що враховується при формуванні тарифу, можна розрахувати у так:

де Пн — частина прибутку, що спрямовується у фонд накопичення;

ФР — фонд розвитку підприємства житлово-комунального господар­ства, необхідний для реалізації плану (програми) розвитку;

А — амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фон­дів та їх ремонт.

Ще одна складова, що враховується при визначенні величини при­бутку і рівня рентабельності, — фонд споживання підприємства, який формується з прибутку, що залишається в його розпорядженні. Потре­ба в ресурсах, що спрямовуються до фонду споживання (Пс), має бути визначена з розрахунку можливих виплат відповідно до чинного зако­нодавства.

Додаванням обсягів фондів накопичення і споживання визначається загальна величина планового прибутку, що залишається в розпоря­дженні підприємства (Пф):

Плановий обсяг рентабельності (Р), що закладається у тариф на кожний конкретний вид послуг, визначається як відношення сукупно­го планового прибутку (П) до собівартості загального обсягу запланова­них послуг (С), тобто

Тарифи поділяються на такі групи:

— тарифи міського транспорту — як правило, у межах одного насе­леного пункту єдині;

— тарифи санітарно-технічних підприємств (водопровід, каналізація, санітарна очистка) — диференційовані за споживачами;

— тарифи енергетичних підприємств — диференційовані за спожи­вачами і цільовим призначенням;

— тарифи за проживання у готелях, відвідування лазень, надання пра­льних та інших послуг населенню — диференційовані залежно від яко­сті послуг.

Для планування обсягу виручки підприємства комунального обслу­говування користуються методом прямого розрахунку: тарифна ставка множиться на запланований обсяг реалізованої продукції (послуг) у на­туральному вираженні. У випадку надання комунальних послуг за та­рифами, диференційованими за переліченими вище критеріями, розра­хунок планової суми виручки може проводитися двома способами:

— шляхом визначення і додавання обсягів отриманих доходів (ви­ручки) стосовно окремих категорій споживачів, за цільовим викори­станням або рівнем якості обслуговування;

— на основі середньої (середньозваженої) тарифної ставки, яка скла­лася у попередньому періоді, скоригованої на передбачувані у планово­му періоді зміни щодо розподілу обсягу продукції (послуг) за категорія­ми споживачів, цільовим призначенням та якістю. При застосуванні другого методу середній (середньозважений) тариф визначається ді­ленням загальної суми доходу (виручки) від реалізації продукції (робіт, послуг) комунального підприємства на її обсяг у натуральному вира­женні або за допомогою формули

де Тср — середній (середньозважений) тариф на продукцію (послуги);

n — число категорій споживачів (напрямів цільового призначення або рівнів якості) продукції (послуг);

Tі — тариф для і-ї категорії споживачів (напряму цільового призна­чення або рівня якості) продукції (послуг);

Уі — частка і-ї категорії споживачів (напряму цільового призначен­ня або рівня якості) у загальному обсязі реалізованої продукції (послуг).