4. Система екологічного права

Під системою екологічного права варто розуміти сукупність елементів, що складають дану галузь (підгалузі, інститути, норми), що регулюють відношення в галузі раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки населення.

Систему будь-якої юридичної науки взагалі і систему екологічного права зокрема доцільно розглядати в трьох аспектах: як галузь права, галузь науки і навчальної дисципліни.

При аналізі екологічного права як галузі права рекомендується враховувати, що зазначена галузь права є комплексної, тобто містить у собі ряд підгалузей, таких як: земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, повітряноохоронне право. Деякі дослідники вважають, що перераховані вище підгалузі екологічного права є самостійні галузі, якім властиві всі ознаки галузі права і які мають власну внутрішню структуру. Розвиток цих галузей в екологічному праві пов'язаний з реалізацією диференційованого підходу до правового регулювання суспільних відносин по природокористуванню й охороні навколишнього середовища стосовно до окремих природних об'єктів.

Інша група вчених починає спробу виділення зазначених структурних елементів екологічного права в окрему галузь права під своєрідною назвою «природноресурсове право», хоча коло регульованих ними відношень залишається незмінним.

При розгляді екологічного права як галузі науки системоутворюючім фактором, буде являться система правових норм, що регулюють відносно відособлені суспільні відносини, що можуть виступати в якості самостійного предмета дослідження. Як приклад можна привести такі групи регульованих суспільних відносин: право власності на природні ресурси, право природокористування, організація державного управління в сфері взаємодії суспільства і природи, відношення по здійсненню екологічної експертизи, економіко-правовий механізм природокористування, юридична відповідальність за екологічні правопорушення та ін. Головна відмінність екологічного права як галузі права від галузі науки полягає в тому, що здійснення наукових досліджень може провадитися як у рамках однієї галузі права, так і торкатися деяких елементів суміжних галузей. Що ж стосується окремо узятої галузі права, то, володіючи властивими їй характерними ознаками, вона укладена в суворо визначені рамки регульованих нею суспільних відносин.

І, нарешті, варто роздивитися екологічне право як навчальну дисципліну. Тут доцільно використовувати традиційний підхід, що припускає поділ курсу «Екологічне право» на загальну й особливу частини.

Загальна частина екологічного права містить у собі такі елементи:

• визначення предмета, методу, принципів і джерел екологічного права;

• права й обов'язки суб'єктів екологічних правовідносин;

• відношення власності на природні ресурси;

• право природокористування;

• відношення в галузі охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки;

• державне управління в сфері природокористування й охорони навколишнього природного середовища;

• економіко-правовий механізм природокористування й охорони навколишнього природного середовища;

• юридична відповідальність за порушення вимог, зосереджених в еколого-правових нормативних актах.

Особлива частина екологічного права може бути подана такими структурними одиницями:

• правовий режим використання й охорони земель;

• правовий режим використання й охорони надр;

• правовий режим використання й охорони водних ресурсів;

• правовий режим використання й охорони лісових ресурсів;

• правовий режим використання й охорони тваринного світу;

• правовий режим використання й охорони атмосферного повітря;

• правовий режим використання й охорони територій і об'єктів природно-заповідного фонду.

Ряд дослідників пропонує доповнити загальноприйняту систематизацію екологічного права як навчальної дисципліни третім структурним елементом, що зветься «Спеціальна частина» і включає такі складові:

• міжнародне співробітництво в галузі екології і його правове забезпечення;

• міжнародне екологічне право;

• екологічне право закордонних країн.