12.3. Характер людини

Характер – своєрідність складу психічної діяльності людини, яка проявляється в особливостях соціальної поведінки особи і відносинах з навколишнім середовищем.

Характер формується, як правило, з часом в процесі пізнання і практичної діяльності.

В характері кожної людини потрібно бачити єдність стійких і динамічних якостей.

Хоч характер не природжений, особливості природної організації людини впливають на його прояви. Крім типу нервової системи, на характер впливають і інші особливості організму: серцево-судинна, травна система. Встановлено, що відхилення в діяльності цих систем різко впливають на характер людини. Тобто, характер – це сплав рис нервової системи і життєвих вражень, які закріплюються у вигляді нервових зв’язків у корі головного мозку.

Все те, що на перший погляд в поведінці людини здається безпричинним, спонтанним, може бути зрозумілим, як прояв колись утворених, закріплених і перетворених життєвих вражень і досвіду.

Характер – похідна складності життєвих впливів, які формуються в процесі активної взаємодії людини із середовищем. Людина, пізнаючи світ, може змінювати своє відношення до нього, тому не слід говорити про незмінність характеру.

Характер відображається у вчинках, в діях, мові, міміці, рухах. Характер відображається на зовнішньому вигляді людини, особливо велика роль належить очам – дзеркалу душі.

Характер – це цілісна система, багатогранне явище, яке можна розглядати з різних боків. Тому охопити всі його прояви надзвичайно важко, але можна визначити структуру характеру – виділити в ньому основні компоненти чи риси, встановити специфічні риси.

В структурі характеру необхідно виділити дві його складові: зміст і форма. Вони нерозривно пов’язані і становлять єдине ціле, і зрештою формують в кожної людини відповідні переконання, інтереси і потреби, інтелект, волю, почуття, темперамент.

Емоції – особливий клас суб’єктивних психологічних станів, що відображають в безпосередній формі переживання приємного чи неприємного, процес і результати практичної діяльності, направленої на задоволення актуальних потреб, оскільки будь-які прояви активності людини супроводжуються соціальними переживаннями.

Емоції – один із найдавніших, за своїм походженням психічних станів і процесів. Життя без емоцій було б таке ж неможливе, як і без відчуттів.

Завдяки вчасно виниклим емоціям організм має можливість ефективно адаптуватися до зовнішніх умов. Він може швидко відреагувати на зовнішній вплив, не вияснивши ще його тип, форму, інші параметри, зводячи їх до загального біологічного знаменника: корисний чи шкідливий для нього даний вплив.

Емоційний стан регулює хід протікання психічних і органічних процесів. Найдавніша за походженням, найпростіша, і найпоширеніша серед живих організмів форма емоційних переживань – це задоволення, що одержується від втамування органічних потреб, і незадоволення, пов’язане з неможливістю це зробити. Практично всі елементарні органічні відчуття мають свій емоційний тон. Про тісний зв’язок, що існує між емоціями і діяльністю організму, говорить той факт, що будь-яке емоційний стан супроводжується багатьма фізіологічними змінами організму.

Основні емоційні стани, які відчуває людина, поділяються на власне емоції, почуття і афекти.

Емоції і почуття виражають смисл ситуації для людини з погляду актуальної в даний момент потреби, значення для її задоволення майбутньої дії чи діяльності.

Емоції відносно слабо проявляються в зовнішній поведінці, особливо, якщо людина вміє приховувати свої почуття. Вони супроводжують ту чи іншу поведінку, не завжди усвідомлюються, хоч кожна поведінка пов’язана з емоціями, оскільки направлена на задоволення потреб.

Емоції і почуття характеризують людину соціально-психологічно. Найвищі емоційні переживання – почуття мають, ще й історичний характер. Вони різні у різних народів у різні історичні епохи. В індивідуальному розвитку людини емоції і почуття грають важливу соціалізуючу роль. Вони виступають як вагомий чинник в формуванні особистості, особливо в її мотиваційній сфері.

Стосовно світу, що оточує людину, вона прагне діяти так, щоб підсилити емоції і почуття.

Афекти – це бурхливий сплеск емоцій, що супроводжується наочними змінами в поведінці людини, це реакція, яка з’являється в результаті уже виконаних дій чи вчинків і відображає її суб’єктивне емоційне забарвлення.

На відміну від емоцій і почуттів афекти протікають бурхливо, швидко, супроводжуються різко вираженими органічними змінами і руховими реакціями.

Афекти, як правило, є перешкодою для нормальної природної організації поведінки. Вони залишають довгі і стійки сліди в пам’яті.

Накопичення афектних ситуацій призводить до емоціональної перенапруги, зрештою до стресу.

Пристрасть – ще один вид емоціонального стану. Це сплав емоцій, мотивів і почуттів, сконцентрованих навколо певного виду діяльності чи предмета (людини).

В поведінці людини є дві реально і функціонально взаємопов’язані сторони – збуджувальна і регулятивна.

Збуджувальна забезпечує активність і спрямованість поведінки; регулятивна відповідає за те, як ця поведінка складається від початку до кінця. Стосовно стимуляції поведінки, то вона пов’язана з поняттям мотивації, що включає уявлення про інтереси, мотиви, потреби, цілі, задачі, що є у людини.

Поняття “мотивація” можна тлумачити двояко. У першому випадку – потреби, мотиви, наміри, цілі, інші риси спрямування; у другому – характеристика процесу, який підтримує активність поведінки на певному рівні.

З усіх мотиваційних понять найважливішим є поняття потреби. Нею називають стан потреби людини в певних умовах, яких їй не вистачає для нормального існування, розвитку.

Кількість і якість потреб, які має жива істота, залежить від рівня їх організації, способу та умов життя, від місця, яке вона посідає в еволюційній градації.

Друге мотиваційне поняття – це мотив. Мотив є лише у людини. Мотив є засобом задоволення актуальної потреби, організовує і певним чином спрямовує поведінку. Сама по собі потреба не може бути мотивом поведінки з тієї причини, що як стан потреби вона здатна породити лише неспрямовану активність організму і підтримувати її на певному рівні, посилюючи чи зменшуючи відповідно до сили потреби, що виникла, до тих пір, коли вона не буде повністю вдоволена. Мотив виступає в свідомості людини як об’єкт, чи ціль, на яку спрямована зрештою поведінка.

Ціль є таким мотиваційним чинником як безпосередній, обов’язково усвідомлений результат, який і визначає напрям поведінки.

Ціль є основним об’єктом уваги, займає середню і довгострокову, а також оперативну пам’ять; з нею пов’язаний процес мислення і більша частина різних емоційних переживань.

В якості збудника людської поведінки виступають мотиви.

Інтересом називають особливий стан пізнавального характеру, який як правило, прямо не пов’язаний з даною потребою. Задача як частковий ситуаційно-мотиваційний фактор виникає тоді, коли в ході виконаної дії, направленої на досягнення певної цілі, організм наштовхується на перешкоду, яку необхідно здолати, щоб рухатись далі.

Бажання і наміри – це стан, що виникає в дану хвилину, має змінний мотиваційно-суб’єктивний характер.

Ми бачимо як тривалий час людина прагне до накресленої мети, прикладає фізичні, розумові сили, долає різні перешкоди. Все це визначає волю людини.

Воля – це свідоме регулювання людиною своїх дій і вчинків, що потребують подолання зовнішніх і внутрішніх труднощів.

З давніх давен склалося два погляди на волю – матеріальний і ідеальний. Ідеалісти вважають волю духовною силою, не пов’язаною ні з діяльністю мозку, ні з оточуючим світом. Людина в будь-якому випадку може чинити так, як вважає за необхідне для неї.

Особа як сукупність соціальних ролей. Вивченням особи в усіх її суспільних проявах займається спеціальна теорія, яка дістала в науці назву “соціологічна теорія особистості.” Предмет її розгляду – дослідження особистості як об’єкта і суб’єкта соціальних відносин на рівні взаємозв’язків із соціальними спільностями.

Як об’єкт соціальних відносин особа характеризується цією теорією за допомогою таких понять:

- соціалізація, тобто процес виникнення особистості, перетворення біологічного матеріалу силами соціальної дійсності;

- соціальна ідентифікація – усвідомлення особистістю своєї причетності до певної спільноти;

- рольова ідентифікація – сприйняття суспільно заданих функцій і групових вимог як таких, що відповідають інтересам і потребам суб’єкта.

Як суб’єкт соціальних відносин особистість розглядається соціологічною теорією через систему таких понять:

- самоусвідомлення особи, тобто усвідомлення власної самобутності в межах соціуму;

- нормативна свідомість і система ціннісних орієнтацій (сприйняття і оцінка соціальної діяльності, поведінка в конкретних умовах);

- потреби, мотивація, соціальна діяльність, поведінка тощо, тобто поняття, що їх широко використовують у психології.

У сучасній соціології визначилися два підходи до аналізу соціологічної структури особистості – нормативний і функціональний.

Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти найсуттєвіші ознаки, яким особистість повинна відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особи найсуттєвішими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.

Функціональний підхід допомагає виявити якості або властивості, що ними людина наділена як реальний суб’єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, в соціологічній структурі особистості можна виділити три основні елементи: соціальний статус, соціальну роль і спрямованість особистості.

Соціальний статус визначається в соціології як становище індивіда або соціальної групи відносно інших індивідів, груп, яке пізнається за соціально-значущими для даної системи ознаками. За своєю природою люди (окремі особистості, групи) звичайно не впорядковані. Але в суспільній свідомості вони завжди порівнюються за своїм статусом, розташовуються в ієрархічному порядку. Виходячи з цього, розрізняють статус “вроджений” (соціальне походження, стать, національність, раса) і “надбаний” (освіта, кваліфікація). Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистого, тобто становища, що його займає індивід як людська істота у первісній групі (у сім’ї, колі друзів, серед колег). Для прикладу наведемо планування професійної кар’єри працівників японських компаній (рис.3).

Соціальна роль. Виходячи із свого соціального статусу кожна людина як член суспільства виконує певну роль. Соціальну роль у соціології визначають як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію в суспільстві, групі, організації і виконує відповідні їй функції.

Виконуючи відповідні соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші незалежно від його волі й бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов’язують певні права і обов’язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якостей самого індивіда. Між різноманітними соціальними ролями, які виконує індивід, можуть виникати внутрішні або міжрольові конфлікти. Так, індивід може бути хорошим сім’янином, але поганим спеціалістом, обдарованим ученим, але поганим лектором.

Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особа, використовують два основних поняття – ”спосіб життя” – як відображення соціального в індивідуальному і “стиль життя” – як відображення індивідуального в соціальному. Рольова інтеграція особистості – корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей. Освоєння соціальної ролі, розв’язання міжрольових і внутрішніх конфліктів зумовлює появу стійкого конкретного індивіда, який може протистояти традиційним рольовим впливам.

Спрямованість особи. У найзагальнішому вигляді спрямованість особи розкриває її ставлення до навколишньої дійсності й до самої себе. Є три аспекти соціальної спрямованості особистості:

ідейно-політична, яка об’єднує в собі різні сторони суб’єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, до мікросоціальних груп, спільностей і політичних організацій;

соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їх безпосередніх умов, сім’ї, інших малих соціальних груп;

моральна сторона, що включає моральні орієнтації, які відображають суб’єктивне, особисте ставлення людини до інших людей і до самої себе.

У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, що характеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.

Отже, в сукупності два перші елементи соціологічної структури особи становлять її базис, а третій елемент наближає нас до суб’єктивних її характеристик.

Вік Категорія		22 - 25	30	35	40 - 42	45	50	55	60 - 65
1		2	3	4	5	6	7	8	9
1. Опис життєвого циклу		Закінчення школи (18 років) Закінчення вузу (22 роки)	Одруження (27 – 28 років) Народження першої дитини	Народження останньої дитини Визначення перспектив матеріального забезпечення сім’ї	Плата за навчання дітей і витрати на купівлю житла	Пік витрат	Початок трудової діяльності старшої дитини	Одруження старшої дитини Початок трудової діяльності молодшої дитини Перехід на іншу роботу	Вихід на пенсію
2. Етапи професійної кар’єри		2.1. Одержання загального виробничого досвіду	2.2. Перехід на іншу посаду чи іншу роботу в межах компанії		2.3. Досягнення високої кваліфікації у виконуваній роботі		2.4. Підготовка до іншої кар’єри
Вимоги до професійної кар’єри	3. Загальні цілі трудової діяльності	3.1. Початок трудової діяльності	3.2. Вибір напряму діяльності		3.3. Утвердження у вибраному напрямі діяльності			3.4. Утвердження в новому напрямі діяльності
	4. Розвиток виконуваних функцій	4.1. Знаходження правильного напряму діяльності через зміну робочих місць 4.6. Ознайомлення з різними базовими навичками (зміна робочих місць)	4.7. Концентрація зусиль на оволодіння і розвиток навичок притаманних вибраній кар’єрі (прийняття остаточного рішення про напрям виробничої діяльності)	4.2. Спеціалізоване навчання після вибору напряму діяльності 4.8. Курси спеціалізації 4.9. Навчання з метою використаних одержаних навичок 4.10. Курс з управління 4.11. Курс з управління персоналом	4.12. Переорієнтація одержаних навичок і переоцінка свого майбутнього 4.13. Тимчасове переведення на іншу роботу 4.14. Зміна компанії 4.15. Горизонтальні переміщення	4.3. Прийняття остаточного рішення щодо майбутнього напряму діяльності		4.4. Вибір нової кар’єри на основі одержаних навичок після виходу на пенсію 4.20. Застосування своїх навичок і здібностей на іншій роботі 4.21. Продовження терміну виходу на пенсію 4.22. Перенаймання в старій компанії 4.23. Зміна компанії 4.24. Ведення самостійної справи	4.5. Адаптація до старіння, до нової організації і соціальних змін
							4.16. Продовження спеціалізації 4.17. Виконання більш складної роботи 4.18. Зміна компанії 4.19. Перехід на іншу посаду
	5. Цілі розвитку	5.1. Забезпечити себе необхідними знаннями та навичками 5.2. Допомогти працівнику оволодіти навичками через зміну робочих місць	5.3. Заохотити і стимулювати працівника для знаходження найбільш цікавої для нього роботи і розвитку персональних навичок, які розширюють його можливості	5.4. Проходження спеціалізованих курсів для поглиблення і розвитку особи працівника і одержання ним задоволення від роботи	5.5. Навчання працівників для розвитку їх можливостей аналізувати соціальні і людські проблеми 5.6. Розвиток сильних сторін особи працівника і використання їх у трудовій діяльності		5.7. Попередження можливості появи у працівника апатії до виконуваної роботи шляхом підвищення його службової відповідальності і розвитку особистої ініціативи 5.8. Подальше розширення трудових можливостей працівника шляхом об’єднання попередніх навичок і нових завдань	5.9. Повне використання можливостей людей похилого віку шляхом періодичної провірки стану їх адаптивності
	1	2	3	4	5	6	7	8	9
	6. Провірка здібностей працівника: самооцінка оцінка керівництва	6.1. Перша провірка (чи узгоджуються традиції і встановлені правила компанії з індивідуальністю працівника) 6.7. Оцінка здатності працівника до навчання 6.8. Аналіз результатів самооцінки працівника 6.9. Аналіз і реєстрація успіхів працівника	6.2. Друга провірка (чи узгоджуються характер і здібності працівника з вибраним напрямом діяльності) 6.10. Оцінка саморозвитку працівника Аналіз результатів самооцінки працівника	6.3. Третя провірка (чи ефективні пройдені курси навчання для розвитку здібностей працівника) 6.11. Оцінка можливостей і результатів навчання поза компанією (з метою призначення на відповідну посаду і направлення на довгострокове навчання)	6.4. Четверта провірка (чи необхідні зміни в учбових курсах) 6.12. Оцінка можливостей одержання додаткової освіти для оволодіння другою спеціальністю після виходу на пенсію		6.5. П’ята провірка (визначення ступеня адаптивності працівника до тимчасового переміщення і зміни компанії та їх вплив на продуктивність праці)	6.6. Шоста провірка (оцінка ефективності подальшої роботи працівника похилого віку)
						6.13. Оцінка можливостей працівника для одержання освіти з метою різних переміщень і ведення власної справи
	7.Консультуван-ня		7.10. Надання допомоги при виборі кар’єри 7.11. Оцінка здібностей працівника до управління		7.12. Оцінка здатності до керівної роботи 7.13. Надання допомоги у виборі нового напряму діяльності і у виборі нової компанії 7.14. Переведення з вищих посад на нижчі 7.15. Вибір необхідних курсів навчання 7.16. Визначення можливостей досягнення вищої ланки управління		7.17. Надання допомоги у виборі професії після 60 років і виборі необхідних курсів навчання

Рис. 3. Планування професійної кар’єри працівників японських компаній