58. Філософсько-правові дослідження у XX столітті

Цей період в історії філософії права переважно представлений західноєвропейської філософсько-правовою думкою.

Філософія права розвивалася в руслі основних філософських парадигм того часу - неопозитивізму, неокантіанства, екзистенціалізму, неогегельянства, феноменології, філософії психоаналізу та ін.

Правовий позитивізм в значній мірі отримує підживлення з боку общефилософского позитивізму. Це виражається в тому, що в загальфілософському позитивізмі правовий позитивізм отримав світоглядно-методологічне обгрунтування.

Проявляється це, насамперед, у спробах застосувати тезу О. Конта «кожна наука сама собі філософія» до юриспруденції. Звідси прагнення підмінити філософію права загальною теорією права. Виходячи, з цього деякі загальні юридичні концепції називаються філософією права, а філософсько-правові ідеї необґрунтовано включаються в предмет юриспруденції. З позитивістських позицій досліджували правову реальність юристи В. Кубеш, К. Брінкман, Г. Хенкель, Г. Харт, Г. Кельзен.

Так, Ганс Кельзен (1881- 1973) розглядав філософію права як нормативну науку, що описує і досліджує право як сукупність норм, що регулюють і визначають поведінку. Право встановлює примусовий порядок, підтримуваний державною владою [33].

У своїй «чистої теорії права» Г. Кельзен прагне розглянути універсальні моменти права (позитивного права), виключивши з нього випадкові, і такі історичні елементи, як ідеали справедливості або соціальні умови. Значною мірою Г. Кельзен визначає природу права за допомогою розмежування світу сущого і світу належного. На його думку, природа права відноситься виключно до світу належного [34].

Г. Харт (1907-1993) визначає право через поняття «визнання» як ідею згоди більшості. Право він пов'язує не з обов'язком або абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. Г. Харт пропонує таку точку зору на правову реальність, яка пов'язана, насамперед, з правилами «визнання» або легітимації влади. Харт проголосив, що він відмовляється від точки зору, згідно якої підставою правової системи є звичка підкорятися юридично необмеженому суверену і замінює її концепцією вищого правила визнання, яка додає системі правил критерій дійсності.

Г. Харт визначає право як союз первинних правил виконання обов'язків і вторинних правил визнання, змін і правосуддя.

У двадцятому столітті з'явилися й інші концепції, які осмислювали правову реальність з інших, антипозитивістських, концепцій.

Однією з найважливіших концепцій природного права, що виникла в контексті світової філософії права XX століття - неокантіанское праворозуміння.

Великими теоретиками неокантіанства, які вплинули на розвиток філософсько-правової думки, були Р. Штаммлер, Г. Радбрух, К. Кюль, А. Оллеро, О. Хеффе.

Так, німецький юрист Рудольф Штаммлер (1856-1938) доводив первинність права по відношенню до реальності як належного по відношенню до сущого. У Штаммлера все людське життя конструюється за допомогою права, що розуміється як апріорне знання, а розвиток суспільства здійснюється в результаті часткових змін права. Для нього не юридичні форми погодяться з соціальним життям, а навпаки, соціальне життя «підлаштовується» під юридичну форму.

Розгорнуті уявлення про право на основі ідей Канта Штаммлер викладає в роботах «Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії», «Вчення про правильне право», «Теорія юриспруденції»

У працях Г. Радбруха (1878-1949) «Введення в науку права» та «Філософія права» стверджується, що право може бути зрозуміле тільки виходячи з апріорної ідеї - якогось ідеалу, визначального цілі людини.

Саме вона визначає мету права. Апріорна ідея права у своєму внутрішньому змісті синтезує три основних елементи ціннісного характеру: справедливість, визначеність мети і правову стабільність.

Антипозитивістських спрямованість мала й інша філософсько-правова концепція - неогегельянство. Біля його витоків стояли англійські філософи Френсш Герберт Бредлі і Робін Джордж Коллінгвуд, американець Джосайя Ройс, італійці Бенедетто Кроче і Джованні Джентіле.

Зокрема, плідно і ретельно досліджував правові ідеї Г. Гегеля Б. Кроче (1866-1952) .Він назвав свою правову концепцію «релігією свободи». За його твердженням, свобода - вищий закон людської історії і буття.

Б. Кроче доводив незалежність волі від будь-яких реальних умов. Для нього свобода особистості - це вираження свободи духу. Тому держава не може бути тоталітарним, воно покликане реалізувати свободу як вищий закон людського буття.

Дж. Джентіле (1875-1944) стверджував, що справжня свобода можлива лише в тоталітарній державі, яка нібито найбільш повно реалізує моральний категоричний імператив. Зрозуміло, що багато філософсько-правові ідеї Дж. Джентіле були схвально сприйняті італійськими та німецькими фашистами.

Ідея «расового права», «народної правової думки», «громадянина рейху» розробляв німецький правознавець К. Ларенц (1910-1949). Він стверджував, що тільки в умовах нацистської Німеччини стала зрозуміла «моральна тотальність» гегелівського вчення про державу і право. В ідеї рейху знищена протилежність між народом і державою, бо фашистська держава не тільки «апарат», а й «життєва форма». Більше того, він створив ієрархію правоздатності населення залежно від «чистоти крові» - від повноправного громадянина рейху, «істинного арійця», до безправного «расового ворога».

У XX столітті відбувається гуманізація філософії права. Свій розвиток вона отримала в екзистенціалізмі. З філософією Мартіна Хайдеггера (1889-1976), Карла Ясперса (1883-1969), Жана Поля Сартра (1905-1980) пов'язана поява філософсько-правової концепції, іменованої екзистенціальне право. Суть її полягає в обґрунтуванні того, що людина в критичних, прикордонних ситуаціях не тільки опиняється перед вибором варіанта поведінки, але й бере життєво значиме, кардинальне рішення (так зване екзистенціальне право в даній ситуації). Ланкою, що зв'язує свідомість людини і ситуацію, на думку Ж.П. Сартра, є сприйняття, постигающее сенс конкретного явища. Причому сенс цього явища додає не тільки ситуація, але і зовнішній світ. Завдяки розуміння сенсу зовнішня реальність суб'ектівізіруется людиною.

На філософію права, як і на багато інших теорії, велику увагу справила філософія психоаналізу Зигмунда Фрейда (1856-1939). Як відомо, його вчення засноване на ідеї домінуючої ролі в людському житті несвідомого, насамперед, несвідомих імпульсів сексуального характеру. Сублімація сексуальної енергії лежить, згідно з Фрейдом, в основі соціокультурної діяльності людини. Серед соціобразующіх факторів першорядне місце займає право, яке дозволяє формувати механізми економічного, політичного і духовного панування і придушення. Що сприяє виникненню не тільки неврозів, але й асоціальної поведінки, злочинів.

Мішель Фуко (1926-1984), інтерпретував філософсько-правові питання, виходячи з теорії психоаналізу та структуралізму.

Філософсько-правової структуралістський неофрейдизм Фуко з усією очевидністю проявився в його дослідженні проблеми «права на життя і на смерть», викладеному в книзі «Воля до істини». Зокрема, він помітив, що, згідно з римським правом, батько розпоряджався життям своїх дітей за принципом: «я дав дітям життя, я завжди в праві її у них відняти», пізніше це право модифікується, переходячи, так би мовити, до компетенції суверена. Право суверена, зване М. Фуко «асиметричним», мислиться як безумовне, абсолютне, але здійснюється лише у разі виникнення загрози.

Страту Фуко характеризує як «межа, ганьба і протиріччя» для влади. Нормальне суспільство, на його думку, все ж апелює, насамперед, до життя, а не до смерті.

Філософія права, зародившись як філософське осмислення правових аспектів життєдіяльності суспільства, в XX столітті стала самостійною науковою дисципліною. Провідною для філософії права XX століття є концепція справедливості, що відрізняється дуже складною ідейно-філософської структурою. У ній переплетені ідеї неокантіанства, природно-правові ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивистские ідеї, ідеї екзистенціалізму, ліберально-демократичні ідеї та ін. Справедливість постулюється в якості головної правової цінності та вищої принципу людського буття.