11. Співвідношення юридичних наук між собою.

Структура системи юридичних наук- це внутрішній підрозділ всіх юридичних наук на їхні основні види. Останнім часом у науковедческой юридичній літературі звичайно в системі юридичних наук розрізняють науки:

1) історико^-теоретичні;

2) галузеві;

3) спеціально^-юридичні.

Історико-теоретичні науки- це теорія держави й права, історія держави й права, історія політичних і правових навчань.

Галузеві науки - це науки державного (конституційного), цивільного, трудового, адміністративного, карного й т.д. права.

Спеціально-юридичні науки- це криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова психологія, судова бухгалтерія, ОРД.

Теорія держави й права - це самостійна галузь наукового знання про державу й право. Її роль і місце в системі юридичних наук характеризується тим, що стосовно галузевим і спеціально-юридичним вона є наукою: -  загальної, тобто вона покликана вивчати ті закономірності державно-правової дійсності, які "працюють" у всіх галузях юридичного знання. Наприклад, ті самі способи тлумачення застосовуються при розкритті втримування норм карного, трудового, екологічного й т.д. права. Основні державно-правові категорії понятійного апарата науки теорії держави й права є загальними для всієї юридичної науки; -  узагальнюючої, тобто її висновки по своїй природі інтегративні, являють собою систематизований підсумок знань, накопичених окремими юридичними науками.

12. Правозастосування як особлива форма право реалізації.

Четвертою формою реалізації норм права є його застосування, що характеризується рядом ознак, які істотно відрізняють цю форму від дотримання, виконання і використання норм права.

Підстави і необхідність правозастосування.

Необхідність у правозастосуванні виявляється у наступних ви­падках:

а) коли правові відносини можуть виникнути чи змінитися тільки за рішенням державного або іншого компетентного органу (наприк­лад, зарахування до навчального закладу, призов на службу до Збройних сил);

б) коли правові відносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному разі їх слід контролювати з точки зору законності і закріплювати рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про приватизацію громадя­нином житла, реєстрація нотаріусом заповіту);

в) коли для виникнення певних відносин потрібно офіційне підтвер­дження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання осудним та ін.);

г)  коли виникає суперечка, що має юридичне значення, з питань на­явності певних фактів або відносин і сторони самі не можуть до­сягти домовленості (поділ майна);

ґ) коли варто застосувати примусові заходи (наприклад, конфіска­ція майна, стягнення штрафу, позбавлення волі). Державний при­мус у правовій сфері здійснюється не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами в певному порядку. Правозастосування як форма правореалізації має ряд ознак, що відрізняють її від інших форм.

1. Застосування норм права— це діяльність, що здійснюється тільки відповідними державними органами чи за дорученням держа­ви іншими організаціями.

2. Застосуванню норм права притаманний державно-владний ха­рактер. Застосування права— один з видів державної діяльності, спрямованої на втілення правових розпоряджень у життя. Здійсню­ється від імені держави уповноваженими нею суб'єктами і тому є обо­в'язковим для всіх адресатів.

3. Застосування права здійснюється у певних процесуальних фор­мах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту прав і свобод особистості.

4. Процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта.

5. Застосування права як самостійної форми правореалізації є складним, оскільки воно здійснюється завжди у сполученні з інши­ми формами правореалізації (виконанням, дотриманням, викорис­танням).

Із зазначеного витікає, що правозастосування — спрямована на реалізацію норм права державно-владна діяльність компетентних ор­ганів, що здійснюється у встановлених законом формах щодо прий­няття індивідуальних правових рішень з конкретних юридичнихсправ.

Правозастосування здійснюється на основі наступних принципів: законності (суворе слідування закону державних органів та їх поса­дових осіб у процесі правозастосування), соціальної справедливості (правозастосовча діяльність повинна здійснюватись на користь сус­пільству і в його інтересах), доцільності (врахування конкретних умов та вибір найоптимальнішого варіанта вирішення конкретної справи) та обґрунтованості рішень, що приймаються (повне виявлен­ня та всебічний розгляд матеріалів справи, прийняття рішення на ос­нові достовірних фактів).