64. Позитивістські і природно-правові концепції у сучасній філософії права

У другій половині XX ст. зміни у розвитку природничих та сус­пільних наук позначилися на філософському тлумаченні співвідно­шення права і закону, вплинувши й на розуміння предмета, цілей та завдань філософії права. На цьому етапі юридичний позитивізм транс­формується спочатку в юридичний неопозитивізм (вчення Г. Кельзе­на), а потім й юридичний постпозитивізм (концепція X. Харта).

На погляд Ганса Кельзена (1881-1973), адекватною позити­вістською теорією про позитивне право є «чисте вчення про право». Для більшості неопозитивістів «природне право», «ідея права» і вза­галі все, що не є позитивним правом (законом), - це «мораль». У звільненні правознавства від такої «моралі» Кельзен й вбачав осно­вне досягнення свого вчення. Хоча заради справедливості слід нага­дати, що деякі, не настільки радикальні неопозитивісти припускають той чи інший вплив подібної «моралі» на позитивне право.

Постпозитивіст Херберт Харт (1907-1993), прихильник аналі­тичної філософії, доклав зусиль щодо гуманізації позитивного права. Він визначав дієвість права через термін «визнання», ототожнюючи його з ідеєю згоди більшості. Право він пов'язував не з обов'язком чи абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. Харт за­провадив такий погляд на правову реальність, який обумовлений на­самперед правилами «визнання» чи легітимації влади.

Як протест проти позитивістського типу праворозуміння з кінця XIX ст. відроджується природне право, яке досліджує логіку і меха­нізм співвідношення з позитивним правом.

Серед концепцій, що відроджували природно-правове мислення на ґрунті неокласицизму, знаходимо неотомістські, неокантіанські та неогегельянські моделі.

Концепцію вічного та незмінного природного права, яке визначає людські норми поведінки, форми суспільної свідомості, сутність по­зитивного права, його мораль, розроблено, зокрема, неотомістами Ж. Дабеном, Ж. Марітеном, І. Месснером.

Особливо впливовою, такою, яка була схвалена II Ватиканським собором (1962-1965), виявилася концепція Ж. Марітена (1882-1973), що розкривається у змісті багатьох праць, вміщених у найбільш повно­му 13-томному виданні його творів. Серед них чільне місце посідає монографія «Людина і держава», присвячена аналізу складного вияву правової реальності у контексті суперечливості сучасного соціального буття.

Ці ідеї сприяли кращому розумінню значущості ролі природного права у гармонізації соціуму так само, як і концепти неокантіанства.

Неокантіанське «природне право з мінливим змістом» передбачає формальне начало справедливості у позитивному праві та історичне втілення у законі «правильного» змісту (Р. Штаммлер, Г. Радбрух, П. Новгородцев). Для цієї концепції основоположним є принцип даності «істинного» права лише через суб'єктивне мислення. Вихідний пункт неокантіанства - не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права та ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї. У контексті кантівських положень про співвідно­шення належного і сущого, формального і фактичного неокантіанці доводять, що закономірність соціального життя людей є закономір­ністю юридичної форми.

Певний внесок у розвиток сучасної природно-правової думки здійснило й неогегельянство (Ю. Біндер, Г. Геллер, Б. Кроче, І. Гіленге, Е. Шпрангер та ін.). Послідовники Гегеля, як і він сам, намагали­ся довести, як уявлення, що розвиваються у свідомості людей, фор­мують історію, суспільство, право. Обумовлене ж історичним само­розвитком свободи право прагне формувати вільне людське співісну­вання, законодавство та суспільний лад у цілому. Неогегельянство, тлумачучи ідею права у дусі панлогізму, стверджує: якщо немає ро­зумного права, то є правовий розум, який має бути втілений у пози­тивному праві. Так, за Е. Шпрангером, природне право - це образ справедливого права, який виник у правосвідомості в результаті діа­лектичного розвитку духу.

Феноменологічні концепції права базуються на трьох головних підходах: концепції «природи речей», ціннісному вимірі права та пра­вових ейдосах.

Ключові положення філософської феноменології були взяті до уваги й збуджували думку правознавців з 20-х років XX ст. Серед них показовою є позиція А. Рейнаха, засвідчена їм у монографії «Апріор­ні основи цивільного права» (1913), яка була виконана у такому кон­тексті чи не найпершою. У ній з'ясовувалася сутність права крізь призму проблеми цілепокладаючого характеру становлення право­свідомості його суб'єкта.

Екзистенціальна рефлексія природного права (В. Майхоффер, М. Мюллер, Е. Фехнер), що полягає у невизнанні реальності абстрак­тних норм надпозитивного, абсолютного у своїй значущості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини («метафізики права»). Та коли постає питання про критерії справедливості соціаль­но значущих актів, то протиставлене закону екзистенціалістськи утлу­мачене право традиційно все ж позначається терміном «природне».