82. Взаємозв’язок гносеології права та онтології права.

Онтологія - вчення про буття. Вчення (концепція) про право в його розрізненні з законом це і є онтологія права. Буття права (його об'єктивна природа і власна сутність) представлено в принципі формальної рівності. Включає в себе і виражає всю сукупність внутрішньовзаємозалежних і які передбачають один одного об'єктивних св-в і сутнісних хар-к права як загальної і необхідної форми рівності, свободи і справедливості в суспільному житті людей. 

Гносеологія - вчення про пізнання. Пр. гносеологія - вивчає теоретичні проблеми пізнання права як специфічного соціального об'єкта. Завдання - вивчення передумов і умов достовірного пізнання права, в досягненні істинного знання про право і правові явища. Значення в плані пр. гносеології має проблема співвідношення права і закону, два протилежних типу праворозуміння (юридичний і легістскій) включають в себе і дві принципово різні концепції правової гносеології. Вихідною позицією і провідною ідеєю юр. гносеології явл-ся пізнавальне ставлення до чинного права, спроба теоретичного осмислення його об'єктивної природи, з'ясування ролі та призначення, осягнення його істини.

У концепції філософії права загальна основа і тісний зв'язок правової гносеології з онтологією, аксіологією і антропологією права обумовлені тим, що вони виражають різні аспекти одного юридико-ліберального право розуміння.

Філософія права вивчає всі вказані аспекти права, а головне – закономірності їх взаємодії і взаємозв’язку, таким чином формулюючи універсальну макроструктурну теоретичну модель права, придатну служити орієнтиром для аналізу конкретних філософсько-правових концепцій і розвитку реальних правових систем.

При такому розумінні складу філософії права вона виступає як наука, яка задає універсальну макромодель правової дійсності, конкретні ж філософсько-правові концепції виступають специфічними, індивідуальними експлікаціями цієї універсальної макромоделі. І коли в тій чи іншій філософсько-правовій концепції абсолютизується онтологічний аспект, то утворюється група онтологічних концепцій права, коли абсолютизується гносеологічний аспект - утворюються гносеологічні концепції права і т.д. Кожна існуюча національно-правова система також являє собою історично конкретний прояв універсальної макромоделі права. З цієї точки зору філософію права можна визначити як науку про закономірності вивчення сутнісної природи права як динамічної єдності його онтологічних, гносеологічних, логічних і аксіологічних засад.

Насправді філософія права вивчає всі вказані аспекти права, а головне – закономірності їх взаємодії і взаємозв’язку, таким чином формулюючи універсальну макроструктурну теоретичну модель права, придатну служити орієнтиром для аналізу конкретних філософсько-правових концепцій і розвитку реальних правових систем.

83. Юридичний позитивізм як один із провідних напрямів вузького розуміння права.

До основних теорій, які можна віднести до вузького розуміння права, слід назвати:

• юридичний позитивізм;

• "чисту" теорію права Г. Кельзена;

• нормативне розуміння права;

• історичну школу права.

На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити. Юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції, так як формально-логічний аналіз норм права і їх систематизація була визнана єдиним завданням юридичної науки. Право розглядалося як засіб "соціального компромісу".

Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами.

Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм, ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-догматичного вивчення права "із самого себе". Юридичний позитивізм своїм твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.

До слабких сторін юридичного позитивізму можна віднести:

• ігнорування змістовної сторони права, у тому числі морального аспекту юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю. Неважливо, що саме написано, важливо - що написано;

• перебільшення та догматизація ролі нормативного наказу. Це особливо проявляється у фактичному обґрунтуванні тези, що з наказу народжується реальність, а не реальність обумовлює (чи у всякому випадку впливає) на наказ;

• право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;

• односторонній підхід до співвідношення держави та права. Держава творець та господар права;

• ігнорування самостійного значення суб'єктивного права, ствердження його похідного від позитивного права характеру;

• перебільшення ролі формально-догматичного методу в пізнанні права тощо.

До сильних сторін цього підходу можна віднести, якщо в його межах:

• чітко зрозумілий зв'язок між правом та державою, у тому числі місце та роль держави у правовому бутті;

• визнаються та розробляються формальні аспекти юридичної науки (зокрема, необхідність виконання чітких правил юридичної техніки, розробка формально-юридичного методу тощо);

• визнається та обґрунтовується значення права, як певного суспільного регулятора, дія якого спрямована на забезпечення стабільного порядку у суспільстві;

• розмежовується ідеологія та право;

• визнаються та розробляються питання, які пов'язані з систематизацією права тощо. Як бачимо, цей напрям можна розглядати, як моністичне та вузьке розуміння права у межах наведеної на початку цього параграфу класифікації.