33. Ідентифікаційне значення і криміналістична класифікація зовнішніх ознак людини.

Зовнішній вигляд (зовнішність) людини здавна використовують під час упізнання та кримінальної реєстрації злочинців. Зовнішність людини залишається відносно незмінною протягом усього її життя. Ознаки, які характеризують зовнішню будову людини, називаються ознаками зовнішності. У кожної людини зовнішній вигляд суто індивідуальний і має здатність відображатися в матеріальних слідах та у пам’яті людини у вигляді уявних образів. Ознаки зовнішності є основою криміналістичної ідентифікації під час розв’язання ідентифікаційних та діагностичних завдань.

Учення про ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні відображення, методи та засоби їх фіксації й використання для встановлення фактів, які відіграють важливу роль у розкритті та розслідуванні злочинів, називається криміналістичною габітологією, або габітоскопією.  Ознака — це характеристика, відмітна риса об’єкта. У габітології ознака характеризує зовнішність людини в цілому чи окремі її елементи (зріст, ніс, очі, волосся тощо). Ознаки зовнішності поділяють на власні та супутні.

Власні ознаки — це елементи й ознаки зовнішності людини, що проявляються у процесі її життєдіяльності. їх поділяють на загально-фізіологічні, анатомічні та функціональні (за Е. Зуєвим); загально-фізичні, анатомо-морфологічні та функціональні (за Ю. Дубягіним); анатомічні та функціональні (за І. Пантелєєвим); особливі прикмети та помітні ознаки [19].

Супутні ознаки — це предмети одягу, що перебувають у постійному користуванні особи в момент її відображення (куртка, піджак, брюки, плаття, головний убір, взуття), а також носильні речі (портфель, дипломат, парасолька, сумка, годинник, окуляри, сережки, каблучки, запальнички, слухові апарати тощо). Ці ознаки також індивідуалізують зовнішній вигляд особи, але їх ідентифікаційна значущість не така суттєва, бо їх можна змінити.

Загальнофізичні ознаки — це загальні біологічні, соціально-територіальні та популяційні особливості людини. До них належать ознаки загальнофізичні (стать, вік) ідемографічні, що характеризують певну расу, національність, народність, етнічну групу чи іншу популяцію, яка живе на певній території.

Анатомічні (анатомо-морфологічні, статичні) ознаки це особливості зовнішньої будови тіла та скелета людини. Ознаки, які підлягають опису та дослідженню, інколи називають елементами зовнішності. Індивідуальність зовнішнього вигляду проявляється насамперед у неповторній сукупності форм, розмірів і особливостей частин тіла. Ці ознаки відносно сталі, особливо ознаки обличчя, тому відіграють важливу роль у процесі впізнання та ототожнення особи. До анатомічних ознак належать зріст, загальна будова тіла, форма голови, лоба, брів, носа, губ, рота, вид і колір волосся, обличчя, носа та інших частин тіла.

Функціональні (динамічні) ознаки є загальними; вони характеризують людину як живу динамічну систему. Функціональні ознаки проявляються насамперед у русі. До функціональних ознак належать хода, міміка, жести, мова, голос, спосіб поведінки, навички злочинної професійної діяльності (способи злому, відкривання замків, проникнення у сховище, вчинення вбивства).

Особливі прикмети — це особливості зовнішності, що рідко зустрічаються й різко вирізняють одну людину з-поміж інших через їх неповторність і незвичність. До них належать невідповідності розміру окре-мих частин тіла (рук, ніг, голови, носа, вух тощо); кольорові аномалії, тілесні нарости, шрами, татуювання, викривлення хребта, горб, родимки, бородавки, особливості ходи, жестикуляції, мови, голосу тощо.

Особливі прикмети можуть бути помітні, тобто такі, що очевидно спостерігаються, кидаються в очі. У такому разі їх називають помітними ознаками. Вони, як правило, розташовані на відкритих частинах тіла, тому з першого погляду привертають увагу незвичайністю (форма, розмір, колір). Помітні ознаки дають змогу одразу ж вирізнити окрему особу з групи людей.

Особливі прикмети й помітні ознаки поділяються на анатомічні (статичні) тафункціональні (динамічні)

Опис людини за ознаками зовнішності здавна широко застосовують як дієвий інструмент для розшуку та розслідування. Однак тільки наприкінці XIX ст. завдяки науковим дослідженням французького криміналіста-антрополога А. Бертильона опис розшукуваної чи встановлюваної людини перетворився на спеціальну поліцейську систему під назвою “словесний портрет”. її донині успішно застосовують у практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу. При цьому мають бути дотримані такі вимоги.

1. Повнота опису. Дотримання цієї вимоги досягають за рахунок всебічного дослідження всіх частин тіла та елементів зовнішності людини. Опис здійснюють з усіх позицій: описують форму, розмір, контур, колір, вагу та інші особливості людини. Опис необхідно здійснювати в анфас і профіль, бо частину елементів можна спостерігати тільки спереду, а частину — тільки збоку.

2. Системність, або послідовність, опису. Для дотримання цієї вимоги необхідно здійснювати опис від загального до окремого. Тільки за цієї умови опис легко запам’ятовується й містить необхідну сукупність ознак зовнішності. Спочатку в логічній послідовності описують анатомічні ознаки, потім функціональні й супутні.

3. Використання під час опису спеціальної термінології і єдиних понять.Дотримання цієї вимоги дає змогу уникнути розбіжностей в описі зовнішності. Описуючи зовнішність людини, різні суб’єкти — слідчий, оперуповноважений, дільничний інспектор міліції, експерт — мають користуватися загальноприйнятими довідниками.

Для успішного застосування методу словесного портрета має бути єдиний понятійний апарат. У зазначеному методі використовують такі поняття:

• ознака зовнішності — характеристика людини в цілому чи властивість окремих елементів;

• елемент зовнішності — соматична частина людини (наприклад, ділянка носа, верхні або нижні кінцівки).

Ознаки зовнішності людини за обсягом класифікують на загальні (що характеризують людину в цілому) та окремі (детальні); за ідентифікаційним значенням — групові (однаковий зріст, одна національність, однаковий вік) таіндивідуальні; за умовами прояву — статичні (колір волосся, очей) і динамічні (хода, міміка, жестикуляція); за природою — постійні (що можуть виникнути в людини від народження і зберігатися протягом усього життя); тимчасові (які виникають і зникають з різних причин — волосся, зуби); необхідні (притаманні певній етнічній групі чи статі— вуса, борода в чоловіків, коси в жінок); випадкові (що виникли через певні обставини); природні (характеризують різні етапи розвитку людського організму —молочні чи постійні зуби тощо); штучні (що з’явились як результат зміни зовнішності —шрами, рубці, татуювання).

Важливою умовою застосування словесного портрета є опис ознак зовнішності з урахуванням їх величини (розміру), форми, положення, а в окремих випадках — і кольору.

Величина (розмір) — це кількісна характеристика людського тіла, його частин, елементів і деталей. Це може бути висота, довжина, ширина, глибина. Величина (за винятком зросту) подається у відносних одиницях через порівняння її з іншими частинами тіла. Як правило, величину визначають за допомогою три-, п’яти- або семичленної градації. Тричленну градацію здійснюють за допомогою трьох термінів: “малий”, “середній” і “великий”; п’ятичленну — п’яти термінів (додаванням до термінів попередньої градації термінів “дуже малий”, “дуже великий”); семичленну — за допомогою додаткових термінів “нижчий (менший) від середнього” та “вищий (перевищує) від середнього”.

Форма — це загальний вид елемента чи ознаки зовнішності, що визначається за допомогою відповідних геометричних понять (квадратний, кулеподібний, опуклий, угнутий, хвилястий, циліндричний, трикутний, ромбоподібний). Часто цю ознаку називають ще контуром, або конфігурацією.

Положення — це розташування, як правило, окремого елемента зовнішності відносно інших. Розташуванням (у вертикальному чи горизонтальному напрямі) характеризується кожна описувана ознака зовнішності людини.

Колір — це спектральна характеристика ознаки зовнішності (волосся, очей, шкіри).

Для опису анатомічних (анатомо-морфологічних) ознак рекомендується дотримуватися такої послідовності: фігура в цілому, голова в цілому, волосся, обличчя в цілому, лоб, брови, очі, ніс, рот і губи, зуби, підборіддя, вуха, шия, плечі, груди, спина, руки, ноги [13].

Під час описування власних і супутніх ознак людського тіла та скелета у померлих, що загинули, убитих і живої людини необхідно враховувати фактори, що впливають на точність спостереження й опису зовнішності за методом словесного портрета.

З огляду на розв’язання ідентифікаційних завдань щодо ототожнення особи людини, яка вчинила злочин або безвісно зникла, її особливі прикмети, до яких належить і татуювання, — найбільш цінні та інформативні серед інших ознак зовнішності людини. За допомогою криміналістичного дослідження змісту татуювань можна отримати також певну інформацію про властивості особи її носія.

Серед різноманіття видів татуювань для отримання криміналістично значущої інформації про особу злочинця становить інтерес насамперед так зване кримінальне татуювання, а не інші його види — побутове, пам’ятне, декоративне, бо відомо, що наявність у особи кримінального татуювання насамперед пов’язане з її кримінальним минулим і криміногенною орієнтацією, які, як правило, пов’язані з відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі.

Розглянемо, який обсяг криміналістично значущої інформації можна отримати внаслідок дослідження “кримінального” татуювання особи злочинця.

Насамперед уже факт наявності в особи “кримінального” татуювання дає можливість припустити, що ця особа раніше вчинила злочин і була засуджена до позбавлення волі.

Залежно від малюнка татуювання та його змістового значення можна отримати таку інформацію про особу його носія:

• відомості персонографічного характеру — дату народження, рік ув’язнення, рік звільнення з місць позбавлення волі, номери виправно-трудових установ (ВТУ) і місцевості, де особа відбувала покарання;

• відомості про злочинну діяльність — кількість судимостей, строк позбавлення волі, вид режиму та ВТУ, склад злочину (хуліганство, крадіжка, пограбування тощо), злочинну спеціалізацію та кваліфікацію, спосіб і місце вчинення злочинів, статус у злочинній ієрархії, належність до певного злочинного угруповання;

• причини злочинного способу життя;

• наявність негативних звичок (алкоголік, наркоман);

• сексуальну орієнтацію;

• ставлення до оточення, адміністрації ВТУ, держави, закону та правоохоронних органів;

• особистісні установки — злісне порушення режиму утримання, схильність до втечі з ВТУ, припинення чи продовження злочинної діяльності;

• особисті якості (сильний, жорстокий, незалежний);

• психологічний стан (скорбота, надія, безвихідь);

• віросповідання.

Процесуально такі відомості отримують під час допитів потерпілих і свідків, які бачили татуювання, підозрюваного та обвинуваченого, огляду підозрюваного чи обвинуваченого, який здійснюється з дотриманням вимог ст. 193 КПК України, огляду трупа, судово-медичної експертизи. Відомості про татуювання заносять до протоколу відповідної слідчої дії з обов’язковою фіксацією точного розташування татуювань на поверхні тіла людини, їх форми, розмірів (малюнків, символів), кольору, змісту текстів, дат тощо.

Під час допитів свідків і потерпілих про татуювання у підозрюваних або обвинувачуваних найтиповішими можуть бути такі запитання: коли, за яких обставин свідок або потерпілий бачив татуювання на тілі підозрюваного чи обвинувачуваного; в яких місцях тіла підозрюваного чи обвинувачуваного розташовувалися татуювання; які відомості про татуювання запам’ятав свідок або потерпілий (розмір, форму малюнка, зміст тексту, дату, колір та інші індивідуальні особливості).

Для одержання точнішої та об’єктивнішої інформації про татуювання під час допитів, опитувань часто застосовують довідкову літературу, а в окремих випадках запрошують художника, який за свідченнями рідних, близьких, а також співробітників правоохоронних органів фіксує графічну інформацію про особливості малюнка, тексту чи абревіатури, які були на тілі загиблих або тих, хто пропав безвісти.

Для об’єктивізації показань свідків інформацію про татуювання доцільно одержувати від кожного свідка окремо і в разі розбіжностей скоригувати отримані дані, здійснивши спільний аналіз з допитуваними. Якщо можливо, опис татуювань слід доповнювати точнішим і об’єктивнішим методом фіксації — фотографуванням і відеозаписом.

Непроцесуальним методом такі відомості слідчий або інший працівник правоохоронних органів можуть отримати під час безпосереднього спостереження (якщо татуювання нанесено на відкритих ділянках поверхні шкіри), бесід з близькими родичами чи знайомими, здійснення оперативно-розшукових заходів. Відомості про наявність татуювання в певної особи можна одержати також з медичних та інших документів, даних криміналістичного обліку. Якщо факт наявності татуювання в певної особи, зазначений у медичному чи іншому документі, має доказове значення у кримінальній справі, слідчий повинен оглянути цей документ, скласти протокол і прилучити оригінал або копію документа до справи.

Уявний образ зовнішності людини є основою різних її матеріальних відображень, які застосовують для ідентифікації цієї людини під час розслідування злочинів, розшуку тих, хто пропав безвісти, та ідентифікації невпізнаних трупів. До таких матеріальних відображень у габітології належать опис методом словесного портрета, суб’єктивний портрет, пластичні реконструкції обличчя за черепом (скульптурний портрет).

Опис методом словесного портрета — найпоширеніша система відображення ознак зовнішності людини за допомогою спеціальної термінології. Опис здійснюють зверху до низу у двох положеннях обличчя (анфас і правий профіль). Кожна ознака зовнішності характеризується розміром, формою чи контуром, положенням відносно інших частин тіла, кольором.

Опис виконують за схемою класифікації анатомічних ознак. Таку саму методику опису ознак зовнішності людини застосовують під час постановки її на кримінальний облік (реєстрації).

Опис методом словесного портрета застосовують для пошуку та впізнання злочинця, пошуку особи, яка зникла безвісти, або впізнання трупа. Слідчий або оперативний працівник зі слів потерпілого чи свідка-очевидця складає словесний портрет злочинця за згаданою схемою і використовує його для орієнтування у процесі пошуку.

Опис ознак зовнішності здійснюють на основі даних, одержаних у результаті безпосереднього спостереження загального вигляду особи, яка описується; зі слів інших осіб, які бачили цю людину чи знають її (потерпілих, родичів, знайомих); за різними документами, де зафіксовано дані про розшукувану особу (матеріалами криміналістичного обліку, історією хвороби, особовою справою тощо); за результатами вивчення виявлених предметів, які відображають зовнішні ознаки людини (фотознімків, одягу, взуття та ін.); під час огляду трупа чи його частин.

Якщо зовнішність людини описують особи, не обізнані з методом опису словесного портрета й навичками його застосування, такі описи мають суттєві недоліки: вони несистемні, багатослівні, розмиті.

Перевага словесного портрета перед іншими описами ознак зовнішності людини полягає в тому, що він забезпечує системне й однакове визначення ознак елементів зовнішності людини, дає можливість формалізувати ознаки її зовнішнього вигляду, зашифрувати їх символами, скласти код і формулу зовнішності, як це роблять під час заповнення реєстраційних карток на невпізнані трупи й осіб, які пропали безвісти, і введення даних про зовнішність у пам’ять комп’ютера та бази даних автоматизованих інформаційно-пошукових систем.

Успішність пошуку злочинця за словесним портретом залежить передусім від якості складеного опису ознак зовнішності, їх відповідності суб’єктивному образу, який запам’ятав очевидець. Для точнішого складання словесного портрета застосовують розроблені криміналістами технічні засоби й тактичні прийоми.

Суб'єктивний портрет — це матеріалізований уявний образ об’єкта, що зберігається в пам’яті людини, яка раніше вже спостерігала цей об’єкт (предмет, людину). Матеріалізація, тобто закріплення уявного образу, здійснюється різними способами: малюванням, композицією (складанням) фотознімків, композицією малюнків технічними засобами.

Уявний образ у пам’яті завжди суб’єктивний. Його малювання чи композиція зі слів очевидця — також суб’єктивний процес, адже в ньому беруть участь дві особи: слідчий і очевидець, що утримує в уяві образ. Одержані в такий спосіб портрети називають суб'єктивними.

Мальований суб’єктивний портрет можуть виготовити безпосередньо особа, пам’ять якої зберегла уявний образ; спеціаліст; безпосередньо слідчий. Методика одержання мальованих портретів така:

• якщо особа, у пам’яті якої утримується уявний образ, уміє малювати, слідчий під час допиту пропонує їй намалювати злочинця. Такі випадки на практиці зустрічаються рідко;

• для виготовлення мальованого портрета слідчий запрошує спеціаліста-художника, який бере участь у допиті потерпілого чи свідка і з його слів малює портрет;

• слідчий під час допиту використовує посібник “Типи та елементи зовнішності”; Альбом-реєстр із комплекту приладу “Портрет”. Він показує свідку чи потерпілому мальовані елементи — ознаки зовнішності з названих посібників: загальний вигляд обличчя, форму зачіски, лоба, брів, очей, носа тощо. Ті ознаки, які будуть визнані схожими, слідчий копіює на прозорий папір (цигарковий або кальку). По черзі копіюючи ці ознаки починаючи із загального вигляду, слідчий складає мальований портрет. Виготовлений у такий спосіб портрет більше схожий зі злочинцем.

Для ідентифікації використовують також мальовані портрети, виконані не зі слів свідків або потерпілих, а безпосередньо з натури.

Фотокомпозиційний портрет (фоторобот) — це суб’єктивний портрет, складений з пам’яті за допомогою набору елементів випадкових фотознімків. Для виготовлення фоторобота використовують також технічні засоби (наприклад, прилад ПКП-2 — пристрій композиційного портрета), планшети, альбоми, які називаються планшетними фотороботами. Необхідно зазначити, що методика виготовлення фоторобота складна для безпосереднього використання слідчим і має певні недоліки (наявності значного набору готових фотознімків, складність їх композиції через різноманітність елементів тощо).

Композиційно-мальовані (синтетичні) портрети — найнадійніший засіб матеріалізації уявних образів і їх використання у слідчій та розшуковій практиці. На відміну від фотокомпозиційних портретів композиційно-мальовані виготовляють з попередньо заготовлених стандартних малюнків елементів обличчя відповідно до свідчень очевидців. Мальовані елементи зовнішності виготовляють в одному масштабі на прозорій плівці у вигляді діапозитивів, що дає змогу сполучати їх на просвіт і отримувати (синтезувати) у цілому зображення уявного образу розшукуваної особи. Вперше ідентифікаційний комплект мальованих портретів був запропонований у США у 1959 р. Мак-Дональдом і названий “Айденті Кіт”. Для складання композиційних портретів застосовують спеціальні технічні засоби: у країнах СНД — ІКМ-2 (ідентифікаційний комплект малюнків), прилад “Портрет”; у Польщі — ІМК-2 (ідентифікаційний мальований комплект); у США — “Мімік”; в Японії —багатоканальний проектор. Кожний прилад складається з демонстраційного пристрою, альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності чи їх слайдів на плоскій плівці.

За конструкцією названі пристрої для композиції суб’єктивних портретів поділяють на роздільні, в яких демонстраційний пристрій відокремлено від альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності (ІКМ-2, ІМК-2, “Портрет”, багатоканальний японський проектор), і компактні, в яких вони об’єднані в одне ціле. Методика складання композиційного портрета за допомогою названих приладів полягає в тому, що на екрані демонструють по черзі типи елементів (ознак) зовнішності, а свідок чи потерпілий порівнює їх з тими, що запам’яталися, і відбирає схожі. Оскільки елементи зовнішності виконані в одному масштабі, то на екрані слідчий або спеціаліст має можливість конструювати суб’єктивний портрет, який поступово уточнюється. Складений на екрані портрет фотографують; якщо потрібно, ретушують згідно із зауваженнями свідка чи потерпілого і використовують для пошуку.

Останнім часом в органах внутрішніх справ розроблено автоматизовану систему для використання композиційно-мальованих портретів. Вона складається з комп’ютера, графопобудовника та дисплея. До пам’яті комп’ютера вводять зображення малюнків елементів зовнішності, які там постійно зберігаються, а потім за допомогою цієї інформації складають потрібні портрети на екрані дисплея.

Для складання суб'єктивного скульптурного портрета (пластична реконструкція обличчя за черепом) використовують кісткові залишки черепа людини. Методику виготовлення скульптурних портретів розробив академік М.Герасимов і вдосконалили А. Джигорян і Ю. Дубягін. Одержаний скульптурний портрет фотографують, а знімки використовують для пошуку осіб, які пропали безвісти, та ідентифікації невпізнаних трупів.

До найпоширеніших матеріальних видів відображень зовнішності людини, які використовують в оперативно-розшуковій і слідчій практиці, належать фотознімки(фотокартки, фотопортрети). Крім фотографічних зображень і їх репродукцій у слідчій практиці застосовують й інші різновиди відображень зовнішності людини — кінофільми, відеозаписи, рентгенівські знімки, друкарські репродукції та ін.

Ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні сліди-відображення є основою для ідентифікації особи. Існує кілька видів ідентифікації людини за ознаками зовнішності з використанням методики словесного портрета. Залежно від суб'єктаідентифікацію особи можуть здійснювати слідчий через пред’явлення особи, фотографії чи трупа для впізнання або безпосередньо порівнюючи зовнішність особи з фотознімками; оперативний працівник під час оперативно-розшукових заходів; експертза допомогою криміналістичного дослідження.

Пред'явлення для впізнання виконують у вигляді процесуальної дії, передбаченої ст. 174 КПК України. Для впізнання можуть бути пред’явлені живі особи, трупи чи фотознімки осіб або трупів.

Пред’явлення для впізнання особи за матеріальними зображеннями у вигляді суб’єктивних портретів (малюнків, фотороботів, композиційних мальованих портретів, скульптурних портретів обличчя за черепом) не передбачено законом, і тому згідно зі ст. 174, 175 КПК України забороняється.

Одним з видів ідентифікації особи є також безпосереднє зіставлення слідчим її зовнішності з фотознімками. Цей вид ідентифікації застосовують для перевірки особи,викликаної на допит як свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений; при цьому витребовують особисті документи і порівнюють зовнішність особи з фотокарткою в них.

Ідентифікацію особи безпосереднім порівнянням її зовнішності з описом, складеним методом словесного портрета, фотознімками, мальованими, фотокомпозиційними та композиційно-мальованими суб’єктивними портретами, скульптурним портретом здійснюють оперативні працівники під час оперативно-розшукових заходів.

Експертна ідентифікація — безпосереднє порівняння експертом із застосуванням спеціальних знань ознак зовнішності людини, збережених на фотознімках, у кіно- та відеоматеріалах, зі зразками ознак зовнішності, відображеними на різних матеріальних носіях інформації. У літературних джерелах цю експертизу називають по-різному: портретно-криміналістичною, фотопортретною ідентифікаційною, експертизою з метою ідентифікації особи за рисами зовнішності.

Криміналістичну портретну експертизу призначають тоді, коли необхідно встановити особи невідомих злочинців, невпізнаних трупів, свідків, підозрюваних, фактів належності документів, які засвідчують особу, та інші фактичні обставини, що мають значення для розслідування кримінальної справи. Експертизою встановлюють, та сама чи різні особи зображені на поданих фотознімках або інших матеріальних відображеннях.

Для цієї експертизи використовують тільки об’єктивні відображення людини —фотознімки, кіно- та відеокадри, які мають ознаки зовнішності конкретної людини. Криміналістична експертна ідентифікація за суб’єктивними відображеннями (мальованими портретами, композиціями) неможлива через відсутність методів аналізу уявних образів зовнішнього вигляду людини.

Для криміналістичної портретної експертизи використовують візуальні, вимірювальні, графічні методи, а також суміщення та накладання.

Візуальний метод найпоширеніший; його застосовують для дослідження одно- та різноракурсних фотопортретів за допомогою спостереження і порівняння своєрідності форм, розміру та взаємного розташування ознак зовнішності на поданих фотознімках.

Метод лінійних і кутових вимірювань застосовують для дослідження одноракурсних фотознімків; він полягає в тому, що на фотознімках (фоторепродукціях) виокремлюють необхідну кількість антропометричних точок, відстані між якими й кути між лініями, що їх з’єднують, вимірюють за допомогою інструментів, а потім порівнюють.

Графічний метод полягає в побудові та порівнянні в системі координат графіків, які характеризують лінійні розміри відрізків, що з’єднують відповідні антропометричні точки, і ступінь вигину контурних ліній відповідних частин обличчя. Довжину відрізків, що з’єднують антропометричні точки, вимірюють циркулем та лінійкою, ступінь вигину контурних кривих — спеціальним приладом.

Метод суміщення зображень полягає в тому, що на одній з порівнюваних фотографій роблять вирізи за лініями, що перетинають найбільш інформативні та чітко визначені ознаки. Після цього фотографію накладають на іншу, а експерт визначає, чи збігаються однойменні ознаки зовнішності.

Метод накладання (фотоаплікації) полягає в тому, що одноракурсні та рівномасштабні діапозитиви (або негативи), виготовлені з наданих на експертизу фотографій, накладають один на одного за однойменними антропометричними точками в наскрізному світлі і перевіряють, чи збігаються відповідні точки.

Важливою частиною портретної експертизи є оцінювання виявлених збіжностей та розбіжностей в ознаках зовнішності і оцінювання достатності цих ознак для категоричного висновку експерта. Для об’єктивізації оціночних критеріїв застосовують математичні та ймовірнісно-статистичні методи.