Диверсифікація у напрямку зменшення ризику

Цінні папери можуть мати високий рівень ризику, якщо їх тримають в ізоляції, і зовсім невеликий рівень, коли вони є частиною добре диверсифікованого портфеля. Те ж саме стосується і процесу оцінки доцільності капіталовкладень: прибутки від одиничного проекту можуть мати високий рівень невизначеності. Але якщо цей проект невеликий відносно всієї фірми та коли його прибутки не мають високого рівня кореляції з іншими активами фірми, цей проект може і не мати високого рівня корпоративного або ринкового ризику. Багато фірм намагаються диверсифікуватись: часто це виступає особливим пунктом у довгостроковому стратегічному плані.

Основна мета диверсифікації – зменшення ризику – викликає сумнів. Чому фірми повинні диверсифікуватись, коли акціонери самі в змозі це зробити? Хоча може бути правдою те, що при злитті компаній, доходи на акції яких мають цілком негативну кореляцію, зменшується їх ризик.

Чи зможуть інвестори диверсифікуватись самі, не зіштовхуючись із витратами та труднощами, що зазнають компанії при злитті?

Відповідь на це питання не може бути однозначною, хоча акціонери в змозі за рахунок персональної диверсифікації отримати певні вигоди внаслідок зменшення ризику. Однак інші, значніші, вигоди можуть бути одержані тільки при диверсифікації на рівні корпорації. Наприклад, надійніший банк у змозі залучити кращу робочу силу, а також отримати фонди під менші проценти, ніж два менш надійних банки.

Основні висновки щодо ризику проекту

Крім питань, що були розглянуті у контексті ризиків проектів, залишаються два, що є не менш важливими: чи слід фірмам турбуватись про окремий ризик та корпоративний ризик? що має бути зроблено, коли оцінки окремого або корпоративного ризику та величина ринкового ризику призводять до різних висновків?

З теоретичної точки зору, добре диверсифікованим інвесторам слід турбуватись про ринковий ризик, менеджерам – про максимізацію ціни акцій. Ці два фактори підштовхують до висновку, що у рішеннях щодо доцільності капіталовкладень перевага має бути віддана ринковому (бета) ризику. Однак якщо інвестори не мають добре диверсифікованих портфелів, якщо CAPM не діє точно, як вказує теорія, або коли менеджери не мають впевненості у підході CAPM до процесу оцінки доцільності капіталовкладень, тоді було б правильно надати більше переваги окремому та корпоративному ризику, ніж тому, що пропонують фінансові теоретики. Між іншим, CAPM ігнорує витрати, пов’язані з банкрутством, навіть якщо такі витрати можуть бути значними, та те, що ймовірність банкрутства залежить від корпоративного ризику фірми, а не її бета-ризику. Тому можна легко дійти висновку, що добре диверсифіковані інвестори в змозі вимагати від керівництва фірми приділити деяку увагу корпоративному ризику, ніж повністю зосереджуватись на ринковому ризику.

Отже, найкраще, що можна зробити на практиці, – це оцінити ризик проекту в якомусь відносному значенні. Наприклад, можна з упевненістю сказати, що рівень ризику визначеного проекту вище або нижче рівня середнього проекту. Потім, припускаючи, що між окремим ризиком та корпоративним існує сильний кореляційний зв’язок, як вимір корпоративного ризику взяти окремий ризик. Нарешті, припускаючи, що між ринковим та корпоративним ризиком існує істотний кореляційний зв’язок (що мають більшість компаній), проект, корпоративний ризик якого більше середнього, також матиме і більший ринковий ризик. Протилежна ситуація складається для проектів з низьким корпоративним ризиком.