Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
посібник Фіцула.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
4 Мб
Скачать
☆

Р.2 Теорія освіти і навчання (Дидактика)

2.1. Сутність процесу навчання

План

  1. Дидактика як галузь педагогіки

  2. Процес навчання

  3. Функції процесу навчання

  4. Структура діяльності вчителя в навчальному процесі

  5. Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів

Дидактика як галузь педагогіки

Ефективна організація навчання потребує всебічного наукового обґрунтування змісту освіти, навчання і вихо­вання, дослідження їх закономірностей, принципів, форм і методів. Цим переймається спеціальна галузь педагогіч­них знань — дидактика.

Дидактика (грец. — повчальний) — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і навчання, виховання у процесі на­вчання.

Цей термін запровадив у науковий обіг німецький пе­дагог Вольфганг Ратке (1571—1635), який назвав свій курс лекцій «Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання Ратихія». У тому самому значенні вжив його Я.-А. Коменський у «Великій дидактиці» (1657), в якій розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи на­вчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчан­ня. Його дидактична концепція складається з таких поло­жень: 1) джерелом пізнання є зовнішні органи чуттів; на основі чуттєвих сприймань у процесі навчання учні пізна­ють явища, переходять від конкретного до абстрактного, від простого до складного; 2) учні засвоюють знання не па­сивно, а аналізують досліджувані речі, «відкривають» не­відомі для себе явища, обговорюють, повторюють, виявля­ючи при цьому активність і самодіяльність; 3) у процесі навчання відбувається з'ясування причинних зв'язків явищ; 4) навчання повинно бути легким, приємним, вик­ликати в учнів бажання вчитися, забезпечувати їх глибокі та міцні знання; 5) результатом навчання має бути освіче­на людина, яка вміє використовувати здобуті знання в житті, у практичній діяльності.

Видатні французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Жан-Жак Руссо (1718—1778), Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Поль-Анрі Гольбах (1723—1789) та інші виступали за поєднання навчан­ня з ремісничою працею, активізацію навчального проце­су, пропонували спиратись на досвід та спостереження уч­нів, критикували «зубрячку» та зорієнтованість на оголені Книжні знання.

Тогочасні прогресивні тенденції розвинув швейцарсь­кий педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827), який намагався поєднати дитячу працю на фабриці з навчанням, виступав за те, щоб процес навчання розгортався на основі чуттєвих сприймань, спрямованих учителем відповідно до педагогічних завдань, що має забезпечити розвиток психіч­них здібностей учнів. На його думку, тільки збагачені вмін­нями та навичками знання дають змогу використовувати їх На практиці. А глибокі знання можливі лише за умови, що Вони набуті в певній послідовності, систематизовані.

Німецький педагог Й.-Ф. Гербарт доводив, що в проце­сі виховуючого навчання виникають різні інтереси учнів (емпіричний — до навколишнього світу, абстрактний — до причин речей і явищ буття, естетичний — до прекрасного, симпатичний — до близьких, соціальний — до всіх людей, релігійний — до проблем релігії тощо).

Значний внесок у дидактику середини XIX ст. зробив ви­датний німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866), який вважав, що навчальний процес розвиває пізнавальні можливості учнів, сприяє формуван­ню в них самостійності та ініціативи. На його думку, здобут­тя учнями глибоких знань можливе лише за їх активності у Процесі навчання. Завдання вчителя — вміло спонукати уч­ня до навчання, допомагати йому пізнавати істину, озброїв­ши його методами пізнання явищ, процесів, фактів.

Вагому роль у розвитку дидактики XIX ст. відіграв К. Ушинський. Процес навчання він поділяв на три логіч­ні етапи:

1) чуттєве сприймання — вплив предметів зовнішнього світу на учня; перетворення чуттєвого сприймання через свідомість на уявлення; розумове пізнання — перероблення через виявлення істотних ознак предметів, узагальнення, абстрагування уявлень на поняття;

  1. ідейне пізнання — формування переконання, світогляду, який впливає на творчу діяльність людини.

Педагогу належить багато важливих думок щодо змі­сту освіти. Для сучасної школи цінною є вимога вивчення рідної мови і літератури, які мають бути провідними у по­чатковому навчанні. Особливе місце він відводив таким дидактичним принципам, як усвідомленість, системати­чність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань.

Предметом дидактики є:

  1. визначення мети і завдань навчання;

  2. окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства. Йдеться про зміст наукового матеріалу, яки учні мають засвоїти, та певні практичні вміння і навички, якими вони повинні оволодіти за час навчання в школі;

  3. виявлення закономірностей процесу навчання на ос нові його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

  4. обґрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених закономірностей навчання;

  5. вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання. Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами і шляхами навчання учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;

  6. забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може використовувати вчитель у процесі навчання.

Дидактика вивчає характерні для всіх навчальних предметів проблеми навчання, абстрагується від особливо­стей методики викладання навчальних предметів.

Особливості викладання окремих дисциплін є предме­том їх методики. Дидактика співвідноситься з методикою, як теорія з практикою, а також як теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогі­ки. Але методика і дидактика мають спільний об'єкт нау­кового дослідження — процес навчання. Методика виок­ремлює в ньому специфічне для навчання, зокрема з кон­кретного предмета. Дидактика досліджує закономірності навчання з різних предметів. Як складова частина педаго­гіки дидактика має свій категоріальний апарат. До нього передусім належать дидактичні категорії навчання й осві­ти. Дидактичні категорії є найзагальнішими і фундамен­тальними поняттями, які відображають суттєві властивос­ті та відношення навчального процесу.

На кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує завдання вдосконалення освіти і навчання відповідно до потреб суспільства і суспільно-економічних умов. У період розбудови національної школи, крім удосконалення змі­сту навчання, модернізації його форм і методів, важливо оптимізувати процес навчання, тобто так організувати йо­го, щоб досягти найкращих результатів у навчанні за най­менших витрат часу і зусиль. Усе це має відбутися водно­час з інтенсифікацією процесу навчання. Йдеться про таку його організацію, за якої збільшується працездатність учнів і вчителів, підвищується продуктивність їх праці, зростають пізнавальна самостійність, ініціатива і творча активність. Сучасна школа не може ґрунтуватися на при­мусі, що призводить до формування безініціативної особи­стості. Посилення міжпредметних і внутріпредметних зв'язків дає змогу заощаджувати навчальний час, ефек­тивніше формувати науковий світогляд, спираючись на фі­лософську ідею єдності між предметами і явищами.

Завдання сучасної дидактики полягає в забезпеченні ефективного виховання, духовного збагачення, розвитку дитини, її активності, таланту, творчого потенціалу, здіб­ностей до самостійного надбання нових знань, у створенні умов для її самореалізації.

Цьому, за твердженням В. Лозової, сприяють такі ме­тодологічні підходи до навчального процесу:

Гуманізація передбачає вивчення в школі дисциплін гуманітарного циклу, які наповнюють зміст освіти пробле­мами людини; духовно-особистісну спрямованість кожно­го навчального предмета; формування відносин між учите­лями і учнями та між учнями на основі поваги до людини, довіри, доброти, чуйності, уваги, співчуття, віри в пози­тивні дії.

Аксіологічний (грец. — цінність) підхід забезпечує вивчення явищ з точки зору виявлення їх можливостей за­довольняти потреби людини, розв'язувати завдання гума­нізації суспільства. Прибічники його розглядають людину як найвищу цінність суспільства.

Особистісний підхід вимагає визнання особистості як продукту соціального розвитку, носія культури; її унікаль­ності, інтелектуальної і моральної свободи, права на пова­гу; передбачає опору на природний процес саморозвитку здібностей, самовизначення, самореалізацію, самоутвер­дження; створення для цього відповідних умов. У діалек­тичній єдності з ним перебуває діяльнісний підхід, спрямо­ваний на організацію діяльності суб'єкта, в якій він був би активним у пізнанні, праці, спілкуванні, своєму розвитку. За таким підходом особистість є суб'єктом діяльності, яка разом з іншими факторами визначає особистісний розви­ток людини.

Ресурсний підхід орієнтує навчання на пошуки і розви­ток потенційних можливостей школяра. У розумінні його прихильників ресурс є сукупністю об'єктивних умов і за­собів реалізації потенційних можливостей суб'єкта. Ними є зовнішні (засоби, умови оточуючого середовища) і внут­рішні (індивідуальні) ресурси особистості. Навчання по­винно бути комфортним, не шкодити здоров'ю, забезпечу­вати оптимальну динаміку працездатності, добре самопо­чуття. Виявлення індивідуальних ресурсів кожного учня, прогнозування їх змін є передумовою реалізації його мож­ливостей.

Системний підхід розглядає навчання як цілеспрямо­вану творчу діяльність. Він вимагає розгляду системоутво­рюючих зв'язків мети, завдань, змісту, форм і методів на­вчання у взаємодії компонентів педагогічного процесу.

Синергетичний (грец. - той, що діє разом) підхід найважливішим вважає самоорганізацію, самороз­виток на основі їх постійної взаємодії із зовнішнім середо­вищем, що зумовлює зміни, становлення нових якостей особистості та ін.

Компетентнісний підхід основну увагу звертає на аксіологічну, мотиваційну, рефлексивну, когнітивну, операційно-технологічну та інші складові результату навчання, які свідчать про прирощення не лише знань, умінь і нави­чок, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення до дійснос­ті. Компетентність у сфері самостійної пізнавальної діяль­ності, засвоєння способів здобуття знань із різних джерел інформації є основою компетентності у громадянській, со­ціально-трудовій, культурно-естетичній діяльності, у сфе­рах дозвілля, побуту та ін. Ключова компетентність ви­пускника школи є інтегративною, оскільки її джерело — духовна, соціальна, інформаційна, етична, екологічна сфери культури і діяльності.