Література

1. Андерсон Б. Воображаемые сообщества./ Б. Андерсон. – М.: «Канон-пресс-Ц», «Кучково поле», 2001. – 288с.

2. Вырост И. С. Национальное самосознание: проблемы определения и анализа / И. С. Вырост // Философская и социологическая мысль. – 1989. – № 7. – с. 26–31.

3. Геллнер Э. Пришествие национализма. Мифы нации и класса / Э. Геллнер / Нации и национализм / [Б. Андерсон, О. Бауэр, М. Хрох и др.; пер.с англ. и нем. Л. Е. Переяславцевой, М. С. Панина, М. Б. Гнедовского]. – М.: Праксис, 2002. – с. 146-200.

4. Малахов В. Проблемы идентичности в постсоветстком контексте / В. Малахов / Понаехали тут…Очерки о национализме, расизме и культурном плюрализме. – М.: Новое литературное обозрение, 2007. – 200с.

5. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні/Л. Нагорна. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 272 с.

6. Основи фрактальної психології: Проект психоекологічного оновлення / За ред. О. А. Донченко. – К.: Міленіум, 2006. – 472с.

7. Политическая имиджелогия(коллективная монография) / Под общ. науч. ред. Л. Г. Лаптева, Е. А. Петровой – М.: РИЦ АИМ, 2006. – 276 с.

8. Смит Е. Теріторіальні та етнічні націоналізми / Е. Сміт // Націоналізм: антологія / [упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. – К.: Смолоскип, 2006. – с. 495-498.

9. Хазратова Н. В. Психологія відношення особистості й держави: Монографія / Н. В. Хазратова. – Луцьк, 2004. – 276с.

10. Яремчук О. В. Політико-психологічна технологія створення консолідуючого національного міфу / О. В. Яремчук // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць / за заг. ред. М. М. Слюсаревського; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К.: Міленіум, 2011. – Вип. 11. – 312 с., с. 82-92.

11. Яремчук О.В. Психологія етнокультурної міфотворчості особистості: моногр./ О.В. Яремчук. – Одеса: Фенікс, 2013. – 431 с.

12. Deflem M.,Pampel, F. C. The myth of postnational identity: Popular support for european unification // Social forces. – Chapel Hill, 1996. – Vol. 75, N 1. – P. 119-143.

13. Deutch K.W. Nationalism and Its Alternatives. New York: Random House, 1969.

14. World Tourism Organization UNWTO«Іmage of the country» http://www2.unwto.org/

Популяризація концепції корпоративного громадянства в рамках підвищення культури взаємин української держави, бізнесу та суспільства

Хома Н.М.

доктор політичних наук, доцент, доцент кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка

Варинський В.

аспірант кафедри політичних наук Державного закладу "Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського

З появою теорії сталого розвитку постало питання про механізми його забезпечення. Нині міцніє усвідомлення того, що для успішного розвитку ринкові відносини повинні бути укорінені в широкий контекст соціальних цінностей. Фундаментом їх реалізації виступає принципова домовленість сторін - учасників трудових відносин і держави, свого роду суспільний договір щодо регулювання соціальних витрат розвитку ринку.

Перерозподіл відповідальності за розвиток соціальної сфери стимулює активний пошук каналів і форм взаємодії між бізнесом, владою, представленими некомерційних організацій групами соціальних інтересів, громадськістю, що виражає позиції зацікавлених споживачів. На стику взаємодії цих акторів формується економіка, механізми якої повинні сприяти вирішенню соціальних проблем в системі ринкових відносин. Такий діалог може ефективно розвиватися тільки на основі зближення позицій щодо стратегічних проблем розвитку світового та національного співтовариства, знаходження консенсусу навколо пріоритетів і меж зростання. У підсумку йдеться про створення механізмів мінімізації та подолання можливих наслідків ризиків, що підривають перспективи стійкого і передбачуваного розвитку [2, c. 4]. Оцінка соціальної ролі бізнесу та соціальних витрат ринкової економіки окреслюється як важлива тема політологічного дискурсу.

В обговоренні викликів глобалізації дедалі сильнішає акцент на забезпеченні глобальної керованості, зокрема у формі корпоративного громадянства (КГ), позаяк корпорації утверджуються як провідні суб'єкти світового розвитку. Проте, чи сприятимемодель КГ мінімізації зростаючих сучаснихризиків? Чи здатне її впровадження мінімізуватиризики, зумовлені нерівномірністю розвитку та зниженням порогубезпеки в умовахмаргіналізаціївеликих груп населенняза межамирозвиненого світу? Чи здатне КГзапобігти деградаціїсередовищапроживання людини? Ці запитання актуалізуються у площині політологічного аналізу за умов необхідностіперегляду системивідносиндержава – бізнес – суспільство.

В експертному та діловому співтоваристві відсутні загальновизнані критерії оцінки КГ, позаяк відсутні достовірні показники вимірювання економічної ефективності соціально значимих ініціатив. Окрім цього, ні в бізнес-спільноті, ні за її межами не досягнуто консенсусу щодо суспільної ролі корпорації та можливості повноцінного (у реальній діловій практиці) поєднання економічної й етичної мотивації її діяльності. Це актуалізує концептуалізацію поняття «корпоративне громадянство».

Термін «КГ» широко і не зовсім вірно використовується як синонім корпоративної філантропії, соціальної «включеності» корпорації, корпоративної соціальної відповідальності (КСВ). У політичному контексті він вживається як метафора соціально відповідальної й етично мотивованої поведінки корпорації на напрямках, що лежать за межами досягнення суто економічних результатів. Однак таке змішування понять не додає чіткості дискусії, до того ж бізнес і взаємодіючі з ним державні структури та некомерційні організації за різними підходами до зобов'язань сторін подекуди вкладають у поняття КСВ і КГ різний зміст. Хибним є трактування КГ як прогресивнішої версії доктрини соціальної відповідальності бізнесу, позаяк в основі КГ - не благодійність, допомога потребуючим, а розвиток конструктивних відносин із стейкхолдерами; намагаючись стати «хорошими громадянами», корпорації, які використовують цю концепцію, фактично прагнучи до інтеграції в громадянське суспільство.

На нашу думку, КСВ є свого роду матеріальним фундаментом КГ; вона визначає, як виробництво товарів і послуг у компанії й організація її внутрішнього управління співвідносяться з інтересами, що виходять за рамки виключно підвищення прибутку. У той же час у доктрини КГ є і суто політичний вимір, спрямований на включення корпорацій у системну взаємодію з іншими соціальнимита політичними інститутами. Аналіз діяльності корпорації у термінах КГ можна застосовувати лише тоді, коли бізнес свідомо позиціонує себе в системі суспільних і культурних відносин, а не розглядає їх як "зовнішнє середовище". При такому підході компанія може сама надавати та забезпечувати соціальні права, гарантувати дотримання громадянських прав і виступати одним із каналів реалізації політичних прав. Концептуальною рамкою такої перспективи може служити теорія громадянства як інституту демократичного суспільства.

І. Семененко звертає увагу, що КГ - стратегія бізнесу щодо взаємодії зі суспільством із метою забезпечення ефективного та сталого розвитку та формування власної репутації як відповідального «корпоративного громадянина», повноправного учасника такого розвитку. У рамках такого підходу бізнес розглядається як ключовий учасник не тільки ринкових, а й інших суспільних відносин. Крім корпорацій провідні ролі у вибудовуванні системи КГ відіграють інститути держави, міжнародні організації; безпосередніми учасниками корпоративних відносин виступають місцеві спільноти та асоціації громадян, споживачі, інвестори, акціонери та постачальники («зовнішні» стейкхолдери), а також найманий персонал і менеджмент («внутрішні» стейкхолдери) [3, c. 31-32].

Щодо власне терміна «корпоративне громадянство», то корпорація у ньому має розумітисяякінститутсучасногосоціуму, елементсистеми суспільнихінститутів. Нечіткою є роль поняття «громадянство» у цьому словосполученні, позаяк цей термін позначає головно стійкий політико-правовий зв’язок людини та держави, що проявляється у їх взаємних правах і обов’язках. Тому, чи єсаме поняття«громадянство»в цій формуліметафороюабо жвоно наділенеконкретнимисистемними ознаками?

Модель КГ визначає роль корпорації як одного з інститутів, що забезпечують громадянські права людей. Самі не будучи "громадянами" у тому значенні, в якому громадянство є політико-правовим інститутом, корпорації беруть на себе частину функцій у підтримці громадянських прав, які досі були винятковою прерогативою держави [6, c. 12]. Така роль може бути результатом як добровільного вибору, так і тиску з боку учасників, інтереси яких ущімлені діяльністю корпоративного сектора [2, c. 13]. Отже, корпорації виступають свого роду «сурогатними громадянами», що не мають правового громадянського статусу, але беруть участь у процесах прийняття рішень.

КГ є відображенням низки змін у характері розвитку інформаційного суспільства: прискорення розвитку, «стиснення часу», «віртуалізація» відстані, перехід до економіки знань, інновацій і комунікацій [1]. Щоб досягти успіху в стрімкій і мінливій ​​реальності, бізнесу необхідно не тільки презентувати ринку високотехнологічні товари і послуги, а й вибудовувати відносини довіри зі стейкхолдерами. Успішні в останньому компанії не тільки зумовлюють вибір споживача на користь своїх товарів (послуг), а й мають найкращий персонал.

КГ є моделлю відповідальної суспільної поведінки компанії, націленої на її включення в системну взаємодію з іншими соціальними інститутами для спільної участі у здійсненні стратегії розвитку. Реалізуючи цю модель, компанія розробляє і проводить в життя програми соціально відповідальних ініціатив як у сфері економічної діяльності, так і у природоохоронній та соціальній сферах - за т. зв. «потрійною лінією відповідальності». Основна увага тут приділяється трудовим стандартам і нормам, роботі з персоналом, природоохоронним заходам і захисту прав людини. Філософіясоціальновідповідального корпоративногоуправлінняпокликанамінімізуватиризикиглобального розвиткуі відповістина викликиз боку громадянськогосуспільства.Тискцивільнихінститутівнерідковноситькорективи впідприємницькіпрактикита корпоративнісоціальні програми.

КонцепціяКГ базується на тому, що бізнес: а) самостійно шукає адресатів соціальнихінвестиції; б) знаходитьнайактуальнішідлясуспільства темиі вирішуєпроблеми, що хвилюютьбільшу частину населення; в) домагається відсоціальних інвестиційекономічної віддачіта вигоди длясебе; г) залучає людейдо вирішення соціальнихпроблем;ґ)небоїтьсявступати впротиріччяз державою, відстоюючиінтересисуспільства [5]. КГ реалізується в трьох вимірах: 1) у діяльності на рівні спільноти (від місцевого до глобального); 2) у виробництві суспільно значущих товарів і послуг, яке у той же час приносить дохід компанії; 3) у практиках відповідального підприємництва, орієнтованого на впровадження принципів КГ на всіх рівнях корпоративного управління.

Бізнес-організація, яка впроваджує принципи КГ, позиціонує себе як така, що перманентно розвивається, як відкрите співтовариство, відповідальне у соціальному й етичному плані. Для того, щоб підтвердити прихильність принципам поведінки «корпоративного громадянина», компанія повинна дотримуватися орієнтирів сталого розвитку, забезпечувати виробництво етично бездоганних товарів і послуг, сприяти позитивним змінам всередині компанії і за її межами, використовувати в якості мірила успішного розвитку не тільки фінансові, а й неекономічні показники. Не менш важливим є поширення свого позитивного досвіду, прагнення накопичувати й ефективно використовувати людський і соціальний капітал як усередині компанії, так і за її межами. При цьому соціально орієнтована діяльність, у т.ч. і залученість у реалізацію завдань розвитку місцевих громад і територій присутності компанії - важлива складова КГ, позаяк вона передбачає взаємодію з зацікавленими групами. Однак не можна просто «підігнати» під цю модель існуючі позитивні практики. КГ має переглянути традиційну модель ведення бізнесу та вимагає прийняття на себе системи зобов'язань і суттєвих змін всередині самої компанії.Alpha

У світовій бізнес-спільноті зростає розуміння того, що КГ - засіб забезпечення культурних та організаційних змін у підприємницькому середовищі і в колі взаємодіючих із бізнесом соціальних акторів. Така трансформація принципів взаємодії може закласти основи для нового соціального контракту між бізнесом і громадянським суспільством, у довгостроковій перспективі - для забезпечення керованості процесами розвитку. В основі цього підходу - питання про соціальну та політичну суб'єктність корпорації, яка поряд із економічними цілями робить стратегічний вибір на користь суспільного блага - розвитку людського капіталу та підтримки середовища проживання - і відстоює цей вибір в рамках стратегії розвитку бізнесу.

Системою координат для опису такої перспективи й може стати теорія громадянства як інституту демократичного суспільства. За винятком моделі "ліберального мінімалізму", яка визнає тільки політико-правовий статус інституту громадянства й орієнтує на захист прав громадян від посягань держави, інші моделі (цивільної республіканської системи правління, розвиваючої демократії, деліберативної демократії) припускають, окрім визнання правового статусу індивіда, різні форми участі громадян в політичному управлінні[9]. Такі можливості не обмежуються індивідуальною участю, вони поширюються і на корпорації як на виразників групових інтересів. У число "сурогатних громадян", що не мають правового цивільного статусу, але залучені в процеси прийняття рішень, потрапляють не лише корпорації як "групи інтересів особливого роду", але і інші суб'єкти політичного процесу. Це різні групи соціальних інтересів (профспілки, асоціації споживачів і ін.) і нові соціальні рухи. Підхід, орієнтований на критерій залученості в управління громадськими процесами, дозволяє провести паралелі між індивідуальним і корпоративнимгромадянством, і формувати механізми та норми корпоративної участі [8, c. 21].

Громадська активність персоналу як усередині, так і поза корпорацій ставить питання про ширше трактування самого поняття «громадянське суспільство» і «громадянськість». На Конгресі Міжнародної асоціації політичних наук у 2000 р. в одній із доповідей аналізувалося кілька «рівнів» громадянства - мікро-, міді-, макро- і метагромадянство [10, c. 17-21]. Перший рівень (micro) - громадянство на робочому місці, другий (midi) - групова громадянська активність у процесі прийняття рішення у виробничому процесі і на місцевому рівні; третій (macro) - альтруїстична активність індивідів на комунальному та національному рівнях; четвертий (meta) - активність на рівні суспільства в цілому. Така синтетична модель має кілька вимірів, але одне загальне джерело - громадянина з його прагненням до конструктивної громадянської активності [2, c. 16-17].

КГ як «поступальний процес руху» від «первинних форм» громадянства (сплата податків, забезпечення зайнятості, дотримання законів) до стадії «залученості» (корпоративна філантропія, природоохоронні ініціативи), соціальних «інновацій» (через розвиток взаємодії зі стейкхолдерами), інтеграції (послідовна прихильність принципам сталого розвитку в корпоративній політиці) і «трансформації» (зміна «правил гри» у взаємодії з суспільством) характеризують експерти з Центру досліджень КГ при Бостонському коледжі [7, с. 3]. Вони ж підкреслюють, що основою КГ є прихильність компанії до принципів суспільного договору.

Для розвитку ефективної взаємодії держави з бізнесом необхідно, щоб відносини патронажу або, навпаки, підтримка стану перманентного конфлікту інтересів еволюціонували до системного діалогу, а для цього всім учасникам - і бізнесу, і НКО, і профспілкам, і представникам влади необхідно переглянути традиційне розуміння своїх ролей і функцій. Зокрема, некомерційні організації можуть виступати як посередники між бізнесом і спільнотами громадян у наданні соціальних послуг, позаяк саме НКО є свого роду експертами в різних сферах соціальної діяльності.

Один із істотних аспектів взаємодії у публічно-приватному партнерстві - це зміна ролі держави: відхід від неоліберальних принципів «чистого ринку», відповідно до яких держава повністю відсторонюється від втручання в сфери економіки, що знаходяться за межами його прямих управлінських функцій (оборона і військово-промисловий комплекс, деякі інфраструктурні галузі тощо). В організації роботи механізмів публічно-приватного партнерства держава в особі структур на місцях дедалі частіше виступає ініціатором або «стимулятором» партнерських відносин, особливо щодо соціальної або інноваційної активності. Під час такої взаємодії складаються «нові» соціальні партнерства, які об'єднують людей і організації, які представляють державу, бізнес і громадські інтереси, орієнтовані на досягнення загальних соціально значущих цілей.

На сучасному етапі розвитку України одним із головних чинників, що визначає перспективи суспільства і державності, є культура взаємин держави, бізнесу та суспільства. На відміну від колишніх реалій, коли інтереси корпорацій і держави перепліталися в економіці і в політиці, зростає роль їх взаємодії як суб'єктів соціальних відносин, що суттєво впливає на характер і обсяг здійснюваних корпораціями соціальних інвестицій. Вітчизняною особливістю є низька легітимність корпоративної власності, пов'язана з неприйняттям населенням її «законності». Дефіцит легітимності безпосередньо пов'язаний із відсутністю у корпорацій повноцінного політичного ресурсу для встановлення і підтримки свого суспільного статусу і паритетного відносини з владою, а також з відсутністю довіри між суспільством і бізнесом, що є важливою умовою для конструктивної взаємодії між ними.

Перешкодою на шляху впровадження принципів КГ у вітчизняних компаніях залишається низький рівень інформаційної прозорості, чіткості та структурованості даних, які оголошуються. Це опосередковано свідчить про відсутність чітких критеріїв відбору та подальшої оцінки ефективності реалізованих корпоративних соціальних проектів у багатьох великих компаніях. КСВ у вітчизняному бізнесі в багатьох випадках продовжує асоціюватися з PR та замикається на відповідних службах компанії. Як наслідок, широкої громадськості представляється лише одна позитивна сторона справ, а не реальна практика з усіма складнощами і проблемами. Така ситуація перетворює роль КСВ і КГ в Україні зі стратегічної в «косметичну».

На думку О. Сиченко, особливостями втілення концепції КГ в Україні є несумісність спадкової системи державного патерналізму з новими соціально-економічними умовами, незрілість корпоративного сектору, низька легітимність власності, незначна інформаційна прозорість, відсутність чітких критеріїв відбору та подальшої оцінки ефективності реалізованих корпоративних соціальних проектів у багатьох великих компаніях, соціальна інерція, стихійність процесу інституціоналізації корпоративних соціальних інвестицій, низький рівень довіри між суспільством і бізнесом, що є важливою умовою для конструктивної взаємодії між ними [4].

У сучасних реаліях українського суспільства тристоронні відносини влади, суспільства і бізнесу щодо соціальної сфери не сприймаються як триєдина модель. Спадкове сприйняття ролі першого компонента як виключного носія якості вирішення соціальних питань накладає на державні владні структури майже стовідсоткову відповідальність за усунення недоліків ринкової системи в цій сфері. Це суттєво відрізняється від тенденцій в економічно розвинених країнах. Виконання зобов’язань перед державою вже не є достатнім, щоб утримувати конкурентні позиції у світових масштабах. В Україні існує зневіра у владі, недовіра до бізнесу, розрахунок особи лише на себе, але парадоксальна соціальна інерція, що існує в суспільній думці, паралізує розвиток активної громадської позиції більшості, як громадян-особистостей, так і громадян-корпорацій.У той же час системавідносин «держава – бізнес – суспільство» має бути переглянена з огляду на зростання значимості як соціальних цінностей, так і бізнес-спільноти перед обличчям викликів глобалізації.