Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
материалі конференции №7.doc.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

Історичний досвід побудови української державності: соціологічний аналіз державної діяльності н.Махна.

Коваль Д.

студент Запорізького національного університету

Проблематика і актуальність питання.

Українська державність, яка була відновлена в 1991 році досі знаходиться у процесі формування, а питання напрямку розвитку форми державного устрою та визначення спільних цінностей для української нації досі стоїть дуже гостро. Ці питання не дають встановитися національній солідарності в українському суспільстві, яка є запорукою розвитку України.

Окрім цього варто констатувати стан невизначеності національного пантеону героїв України. Враховуючи це, дослідження постать Нестора Махна як творця нової форми українського суспільства на теренах Півдня України в 1917-1921 роках є важливим кроком у пошуках національного героя ХХ сторіччя для української нації, що може стати початком відновлення національної солідарності, бо одна з причин її відсутності в українському суспільстві – це відсутність спільного бачення минулого у мешканців різних регіонів України. Дослідження махновського досвіду побудови нового державного устрою може вказати напрям подальшої розбудови української державності.

Історія дослідження державної діяльності махновського руху.

Дослідження в цьому руслі можна поділити на три підходи:

1) прихильники теорії найбільшої і найуспішнішої побудови анархічного суспільства на теренах Півдня України в роки Громадянської війни та його антиукраїнського характеру (П. Аршинов, О. Тимощук, Д.Лебідь, Р.Ейдеман, І.Тепер, М.Равіч-Черкаський, Я.Яковлев, В.Залежський)

2) прихильники теорії домінування української складової у побудові нового суспільства та створення Нестором Махном державних або протидержавних форм (О. Лазурін, П. Кириленко, А. Григорян, В. Горак, В. Чоп, В. Савченко, О. Ліанова, С. Бордульов)

3) прихильники теорії селянського характеру махновського руху, який відстоював виключно питання селянства як класу (В.Верстюк, Г.Сургай , В.Король, О.Нестеров , В.Шевчук і М. Тараненко).

В цій роботі ми притримуємося до теорії домінування української складової у махновському русі та його державотворчому характеру.

Методологія дослідження.

В основу даного дослідження покладений структурно-функціональний аналіз суспільної організації сучасної незалежної України та початку ХХ ст., який став підґрунтям для виявлення перспектив перенесення історичного досвіду побудови української державності на теренах Південної України у 20-ті роки ХХ на сучасні реалії організації суспільного ладу України.

Визначеннясуспільно будівничих засад махновського руху.

Щоб розуміти загальний характер махновського повстанського руху треба знати, що на початку XX сторіччя в Гуляйпілській волості населення на 87% складалося з українців. Загалом махновський рух охоплював переважно 3 губернії: Катеринославську, Херсонську та Таврійську. У цих трьох губерніях українське населення кількісно домінувало, окрім південних повітів Таврійської губернії, але ті території не були базовими для махновців.

Згідно з переписом Російської імперії за 1897 рік українці складали більшість населення на всій території України, окрім Криму. В ХХ сторіччі кількість українців на півдні України зросла до 85%. Українці домінували і в махновській армії, складаючи її 90%, росіяни ж лише 6-7%.

На основі вищенаведених даних махновський рух можна характеризувати як однозначно виразно український за національною ознакою. Махновський рух не мав люмпенського характеру, бо вихідцями з нижчих соціальних верств населення було менше половини повстанців (41%), 10% було міщан та робітників, 49% було селян-середняків та заможних селян.

27(8) жовтня - 2 листопада 1919 року відбувся Четвертий з’їзд селян, робітників та повстанців в м. Олександрівськ, на якому були затверджені базові постулати та окремі деталі побудови Південноукраїнської трудової федерації(далі ПУТФ).

Верховним органом влади булавизнана Військово-РеволюційнаРада(далі - ВРР), яка визначала загальну політику району. ВРР складалася з 21 представника: 12 від селянства та 9 від армії та міст, загалом ВРР діяла на території 32 волостей Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній. У ВРР існував ряд відділів, які займалися вузькопрофільною діяльністю. ВРР створювала комісії для впровадження своїх рішень в життя.

Фундаментом для побудови нового державного ладу стала система вільних рад, основними принципами яких були:

  1. відсутність в них партій, визнаючи їх природу як антисуспільну;

  2. широкі повноваження місцевого самоврядування;

  3. місцева «вільна» рада стає більш ефективним координаторам та організаторам життя громади через зосередження виключно на економічних та соціальних питаннях.

  4. виконання рішень загальнодержавних та місцевих селянських та робітничих з’їздів.

  5. ради створювалися на сільскому, волосному, міському та обласному рівнях.

Судова влада була переважно в руках військових, хоча в подальшому правоохоронна функція покладалася на саме населення, яке було озброєним і вільним у обранні форм виконання вищезазначеної функції.

Побудова місцевої влади в містах організовувалась на міській конференції робітничих та громадських організацій, яку збирала найбільша профспілка міста. В подальшому ця конференція повинна стати основою вільної ради.

Окремо хотілося б зупинитися на ролі ВРР в Південноукраїнській трудовій федерації та причини зростання її повноважень:

  1. ВРР була повноцінним урядом, що діяв постійно і назначався як шляхом з’їздів робітників, селян і повстанців, так і Нестором Махно особисто, або ж на нарадах військовим керівництвом;

  2. ВРР була найвищим організуючим та зв’язковим органом влади, через яку проводилися в життя найважливіші перетворення економічної, політичної, соціальної та культурної сфер життя ПУТФ;

  3. ВРР вільно розпоряджалася фінансами Південноукраїнської трудової федерації та здійснювала контроль за ними;

  4. ВРР в певних випадках виконувала і судові функції, але це не було систематичним;

  5. ВРР мала право на скликання з’їздів представників селян, робітників і повстанців, але не користувалася ним систематично;

  6. ВРР поєднувала виконавчу та законодавчу влади у проміжки між загальними з’їздами.

Військово-революційна Рада таким чином була вищим органом влади в Південноукраїнській трудовій федерації, але її широкі повноваження врівноважувалися фігурою голови держави – Н. Махна та всеохоплюючою системою вільних рад, які були здатні переобрати ВРР на першому-ліпшому з’їзді.

Махновцями в листопаді 1920 року були розроблені «Основні положення про вільну трудову раду» та «Конституція вільного району», що надало організаційно-правового підґрунтя для відновлення мережі вільних рад.

Сам факт створення законодавчої бази(аж до написання власної конституції) вже промовисто каже про чітку державницьку позицію махновського руху.

В квітні 1921 року Нестором Махном була створена «Декларація», в якій метою махновського руху була чітко окреслена Українська Радянська Республіка з Всеукраїнським з’їздом рад як вищим законодавчим органом, Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом як виконавчим органом і потужною місцевою владою. В цій декларації стверджується, що саме профспілки і вільні ради будуть скеровувати розвиток українського народу.

Висновки.

Аналіз державотворчої діяльності махновського руху чітко показує, що ним формувалася українська державність на принципово нових засадах :

1) побудова системи рад і державного апарату, вільних від політичних партій, які б займалися виключно економічними та соціальними питаннями;

2) місцеві ради повинні займатися виключно економічними та соціальними питаннями;

3) первинність профспілок у творенні нового українського суспільства в незалежній українській державі;

4) меритократичний принцип формування влади;

5)самоорганізація та самоврядність, як ключові засади існування суспільства;

6) широкі повноваження місцевої влади.

Застосування державних засад Південноукраїнської трудової федерації може призвести до створення нової української еліти – професіоналів, які напряму зможуть потрапляти до державного апарату, оминаючи складні партійні протистояння; до зміцнення суспільного консенсусу після появи точки дотику в розумінні української історії ХХ сторіччя для населення Західної та Східної України; до надання українському народу реального механізму контролю за владою.