34. Павло Тичина і Євген Маланюк.

Конец формы

Є.Маланюк присвятив вірш «Сучасники» П.Тичині.

Є. Маланюк пильно стежив за мистецьким життям; захоплювався лірикою Рильського і Тичини. Але після того, як Тичина почав писати за велінням компартії, Маланюк розчарувався в ньому. У 1917 році Павло Тичина став провісником «нового часу», весни, що мала прийти в Україну. Він закликав віддати революції свої палкі душї, адже сприймав її, як початок нового щасливого життя. Своєю поезією, сильною і щирою, він збудив національний дух українців, у І917—1919 роках Україна пережила воскресіння національної ідеї, зліт літератури. У Тичині вбачали нового месію після Великого Кобзаря в українській літературі, він став кумиром тогочасного юнацтва, зокрема Маланюка. Поезія Тичини була новим явищем в українській літературі, вона «на межі двох епох» звучала «сонячно-ярим оркестром», вона закликала боротися за незалежність і збудила мільйони. Про це нагадує Євген Маланюк кумирові своєї юності, що у добу тоталітаризму «віддав хвалу тиранам» і почав оспівувати радянську владу. Гіркий сарказм звучить у тих рядках, де йдеться про різницю ранньої поезії Тичини і поезії часу написання цієї посвяти:

Представлені в кінці поезії образи дикого вітру в синіх степах, мертвого місяця, замогильного співу й божевільної Офелії в половецьких степах символізують руїну України, співцем якої був Тичина.

Євген Маланюк не простив Тичині зради ідеї, до якої той закликав, і сміливо сказав правду про тих своїх сучасників, що зламалися під тиском радянської влади.

Є. Маланюк, адресуючись до Тичини в одному з своїх віршів, з піною на
устах проклинав його за «прислужництво»
Жовтневій революції». Виникає думка, що
 «Відповідь землякам» писалася і як відповідь
на вірш Є. Маланюка, адже про решту недоброзичливців Тичини академік пише загально:
«емігрантська преса», «траплялися люди»,
«вороги Радянської країни» тощо. Як свідчить П. Шох (у переказі
М. Неврлого), Є. Маланюк «до Тичини
втратив респект після зустрічі з ним, либонь,
у 1926 р. у Празі, куди Тичина приїздив до
нововідчиненої місії УРСР для ловлення душ
серед численної української еміграції на гачок «українізації»... Тичина робив враження
на смерть переляканої людини, що боялась
своєї тіні».П. Тичина не залишив згадки про Є. Маланюка. Жодної. Тим паче про зустріч у Празі,
яку він відвідав разом із В. Поліщуком та О. Досвітнім, подорожуючи Чехо-Словаччиною, Німеччиною, Францією проїздом через
Польщу, Литву, Латвію

35. Вапліте і «ваплітянці».

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові.

«Вапліте» організувалась як академія, тобто така назва, на думку її організаторів, зобов’язувала академічно, себто серйозно й відповідально ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. З огляду на це умови вступу до «Вапліте» були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація. Під цією ж назвою видавали журнал, у шостому числі якого 1928 р. опубліковано другу частину роману «Вальдшнепи» М.Хвильвого, за що його було заборонено й знищено.

Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. Виникла внаслідок розпаду спілки «Гарт», у якій в 1925 році утворилася група М.Хвильового «Урбіно», прагнучи вдосконалення художньої майстерності. Організація мала свою президію: М. Хвильовий – президент, М.Яловий – віце-президент, О.Досвітній – секретар, але фактично літературне угрупування очолював М.Хвильовий, який проголошував гасла «психологічної Європи», «азіатського ренесансу», що стали актуальними під час Літературної дискусії 1925-28 рр.

Проза М. Хвильового цього періоду («Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентименталь на історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя.

У листопаді 1926 р. президентом став М.Куліш, М.Яловий залишився віце-президентом. На початку 1927 року до ВАПЛІТЕ входили майже усі провідні письменники «розстріляного відродження»: І.Дніпровський, Ю.Смолич, П.Тичина, О.Довженко, М.Хвильовий, Ю.Яновський та ін.. Внаслідок ідеологічних переслідувань 28 січня 1928 року ВАПЛІТЕ оголосила про «саморозпуск». Її представники продовжували свою діяльність при альманасі «Літературний ярмарок» та в літературному угрупуванні ПРОЛІТФРОНТ.

Ваплітянська доба була насиченим періодом ідей і твор­чості. У цю пору з’являються чи не найкращі твори А. Люб­ченка: «Два листи», «Via dolorosa», «Образа», «Вертеп». У ваплі- тянську пору майже всі члени організації побували за кордо­ном. А. Любченко разом із В. Підмогильним відвідали Берлін. Після цієї поїздки А. Любченко зацікавлюється німецькою мовою, пробує перекладати (до цього були переклади з фран­цузької творів Ф. Моріака та А. Доде).