51.Українська стрілецька поезія. О.Бабій. Поема «Гуцульський курінь»

Художнє явище, яке історики літератури означають як «стрілецька поезія та пісня», репрезентують насамперед В. Бобинський (1898—1938), О. Бабій “(1897—1975) та Р. Купчинський (1894—1978). О. Бабій (народився в 1897 р. на території теперішньої Івано-Франківщини, помер у 1975 р. в м. Чикаго) —син се¬лянина: у лавах січових стрільців захищав, як і багато пат¬ріотично настроєних юнаків того часу, Західноукраїнську Народну Республіку від польських окупантів (згодом напи¬сав на цю тему поему «Гуцульський курінь» та повість «Перші стежі», 1937); був одним із фундаторів, разом із В. Бобинським та Ю. Шкрумеляком, групи поетів-символіс- тів «Митуса» (1922). Здобувши вищу освіту в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі зі сту¬пенем доктора філології, брав активну участь у літератур¬но-мистецькому житті Львова як письменник і журналіст. Високу оцінку його збіркам «Ненависть і любов» (1921) та «Поезії» (1923) дав В. Бобинський уже після того, як доро¬ги їх розійшлися. У статті «Літературне життя по цей бік Збруча» він відзначив у них «справді своєрідні і тому без- закидні майже поезії, в яких автор хоче дати (й справді дає) вислів своєму почуттю, тісного зв’язку з живим жит¬тям народу, в них яскраво виявляється вразливість поета на суспільні кривди широких працюючих мас і безмір щи-рої любові селянської дитини до своїх найменших і єдиних братів. Ці поезії Бабія найдозріліші, найбільш мужеські і найсуцільніші під оглядом взаємовідношення внутрішньої і зовнішньої форми, що виступають тут не в штучному, наки¬неному, а вконечному, органічному зв’язку»

Справдi, у розлогiй поемi "Гуцульський курiнь", звiдки взято цi рядки, поет вiдтворив багато ситуацiй, де в складних умовах нацiонально-визвольної боротьби бачимо i пiднесенiсть духу людини, i драматичнi моменти сумнiвiв та болiснi митi зневiри. На жаль, на повну силу не розкрився талант ні О. Бабій, ні талант Р. Купчинського. Відійшовши од захоплення сим­волізмом на початку 20-х років, вони не знайшли засобу щодо його оновлення й поглиблення: О. Бабій збивався на багатослів’я й декларативність у віршах кінця 20—30-х рр., а Р. Купчинський майже перестав писати вірші. Те саме спостерігаємо і в інших поетів цієї групи: лиш коли-не-коли зблисне оригінальний образ у віршах Ю. Шкрумеляка, як, приміром, в «Авлевій жертві», Л. Лепкий лишився автором кількох популярних пісень («Ой видно село…»), а М. Голу­бець, автор кількох збірок у стилі «Молодої музи» й віршів з воєнного часу, став відомий своїми дослідженнями з істо­рії українського мистецтва.

Стрілецька поезія стала не тільки і, може, не стільки фактом історії української літератури, як фактором пробуд­ження національної свідомості, державницьких змагань на­роду. Як літературне явище вона є перехідною ланкою між символізмом початку століття й новим поколінням поетів.

52. Літературна дискусія 1925-28рр.

Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Загальноприйнятий вести відлік літературної дискусії від статті Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповіді на неї М. Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». І це справді так. Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шляхи розвитку української літератури», що відбувся 24 травня 1925 р. у приміщенні бібліотеки ВУАН, а також ціла низка інших, організованих М. Зеровим, літературно-наукових заходів. Так, величезного розголосу набув вечір оригінальної й перекладної поезії «п'ятьох із Парнасу» - М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта і М. Зерова, що відбувся 17 березня 1925 р. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва«Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, а інші письменники, що перебували поза літературними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. «Ми повинні,- наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону,- а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р.

Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.