49. Яків Мамонтов. Літературний портрет.

Я́ків Андрі́йович Ма́монтів (псевдоніми: Я. Лірницький, Я. Пан) — поет, драматург, історик української драматичної літератури й театру.

Автор праці «На театральних роздоріжжях». Автор п'єс «Веселий хам», «Ave Maria», «Коли народ визволяється», «До третіх півнів», «Батальйон мертвих», «Княжна Вікторія», «Гетьманщина».

В 1930-х писав п'єси для дітей: «Хо» (за Коцюбинським), «Солом'яний дід», та кіносценарії «Земля українська», «Мурований міст», «Манька з Вовчих ярів», «Архітектор Шалько»; лібрето опер «Золотий обруч» (за повістю «Захар Беркут» Франка), «Гайдамаки» (за однойменним твором Т.Шевченка), «Кармелюк» В.Костенка (1930 у співавторстві з М. Верхацьким).

Твори драматурга щораз позначені трагедійним карбом. Певна зміна відбувається у п'єсі «Веселий Хам», де автор уперше звертається до синтезу трагічного з елементами комічного. «Трагікомедія — жанр нашого часу» — така промовиста назва однієї з його вже пізніших статей (1928), де автор слушно доводить великі можливості цього синтетичного жанру драматургії. Думки Я. Мамонтова перегукувались із найпомітнішими течіями світової драматургії, їх різко критикували деякі театральні діячі України, зокрема Л. Курбас, із яким письменник тривалий час полемізував. Прихильник класичних форм драми, він бачив шлях українського народного театру «між Садовським і Курбасом», віддавав належне як традиціям вітчизняної і світової драматургії, так і новаторським течіям.

Є в творчості Я. Мамонтова своєрідний «виняток» — «Республіка на колесах». Колоритна сатира на сільську «державність» часів громадянської війни, вона водночас містить глибоке узагальнення. Жодної натяжки, бездоганна драматургія, щедрий гумор, кожний персонаж виписаний жваво, точно. Авторське визначення жанру п'єси — трагікомедія.

Ще у 1914 р. драматург працював над п’єсою «Дівчина з арфою», яку закінчив лише 1918 р. В основі твору — конф­лікт на зламі століть: криза науки, усвідомлення небезпе­ки, що таїть у собі технічний прогрес. Професор Буднов- ський переживає складний період зневіри, він сумнівається у всевладності людського розуму. Зустріч із вуличною ар­тисткою рішуче змінює долю вченого. Він вирішує порвати з минулим, покинути науку й податися на острів у Полі­незії, поринути в природне буття. Серйозно готується здій­снити свій замір, але його наміри зазнають краху. Бо це — утопія, реалізувати яку заважає життєвий досвід.

У ранніх творах Я. Мамонтов виявляє себе більше як мислитель, ніж як художник. Здається, тут справедливим буде визначення, дане сучасниками П. Кулішу: «Він був розумніший од свого таланту».

50. Київські неокласики і неокласицизм «празької школи».

Неокласицизм (з грец новий і зразковий) — використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої сусп. змісту худ форми, в оспівуванні земних насолод. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого». Н-зм виник в зах-євр- літ в сер XIX ст. До групи укр.неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). «Н» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психол. проблематиці. Іх прагнення впроваджувати форми та методи грец й рим мис-ва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності (1935р. заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара за шпигунство на користь чужоземної держави. М. Зеров П. Филипович розстріляні 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р).

Неокласики розробляють концепцію людини: античний муж – воїн, людина обов'язку. Герої зразка Тезея чи Прометея – це ідеальна чоловіча особистість, втілення мужності, сили, героїзму і вірності обов'язкові. В образах чоловіків, запозичених з античності, формується досить послідовна концепція людини, на основі якої виникає певна (відповідна) концепція творчості. Герой неокласиків – це активна, енергійна, сильна особистість, героїчна, мужня. З урахуванням античної історії в її героїчних подіях (пов'язаних, головним чином, зі становленням могутньої Римської імперії) і постатях (Цезар, Антоній, Август Октавіан, Олександр Македонський тощо) неокласики формують власну історіософію. Історіософія митця виникає внаслідок переосмислення історії у філософському аспекті і часто є однією із складових концепції творчості. Образ нового героя – утвердження свободи митця, який завжди лише почасти належить своєму часові, знаходиться у віршах Ю.Клена “Сковорода”. Мужнім закликом не підкорятися догматам панівної ідеології, що знебарвлює, є “Лебіді” Драй-Хмари.

Микола Зеров (1890 - 1937) лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії. Не будучі високої думки про власну поетичну творчість, він, однак, свої вірші вважав гарною канвою для спогадів, які збирався писати на схилі літ., поет- перекладач. Перебуваючи на Соловках Зеров переклав “ Енеїду ” Вергілія. Павло Филипович (1891 - 1937) -поет, літературознавець, професор, викладач. Самовияв - 20-ті роки. Прийшов він у літ-ру вже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури. Перші твори рос мовою в рос журналах під псевдонімом Павло Зорев. Філос.підвалинами його поезії є насамперед людина, її місце в природі й історії. На нацсамоусвідомлення ПФ вплинула бурж рев-ція 1917р, яку він сприймає як “держ-нац відродження укр народу”. відтоді П.Ф пише укр мовою, вірить у відродження рідної землі. Його невеликий літ.доробок — дві зб.поезій: «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), відзначаються високою літ. культурою, глибиною думки й досконалістю форми. Ранні його вірші позначені символізмом, поетику якого Ф. засвоїв, ще пишучи рос.мовою. Його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Михайло Драй-Хмара(Драй)1889 - 1939 Поет і перекладач, учений. знав 19 мов. Поет в своїх мріях про Україну бачив її схожою на прекрасну Елладу, яка крокує «всесвітнім шляхом». Чимало творів присвячено минулому рідного краю, його драматич. історії. Сучасники іноді називали його «співцем споглядання». вплив символізму.— багатозначні образи, інакомовлення, захоплювався музикою слова. Пошуки гармонії з природою, з людьми і світом. Краще з пейзажної лірики — «Мене хвилює синій обрій», «Бреду обніжками й житами», «Накинув вечір голубу намітку», «Лани — як хустка в басамани» та ін., сонет «Лебеді» - де вжив вислів «гроно п'ятірне» - це 5 поетів-неокласиків саме з цього сонета почалися всі неприємності поета. Неприборканих співців більшовицька система не терпіла.