78. Поети-символісти і літературний процес 20-30 рр. Хх ст..

 Замість традиційного образу символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського Я» за допомогою індивідуального вживання метафор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований внутрішній світ, таким чином наповнивши новим сенсом романтичну концепцію двосвітності. Основоположником символізму в Франції був С.Малларме, автор поезій «Осіння скарга», «Лебеді». До символістів у Польщі належали Б.Лесм’ян, в Австрії — Р.-М.Рільке, в Бельгії — М.Метерлінк, автор п’єси «Синій птах». Український символізм до революції 1917 р. репрезентували М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка, П.Карманський, М.Філянський, деякими аспектами Б.Лепкий.  В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе символісти. П.Тичина, Я.Савченко, О.Слісаренко, В.Кобилянський, Д.Загул та ін. заснували в Києві символістську школу «Біла студія», що й видала збірник „Літературно-критичний альманах” (1918), спрямований проти народницьких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори П.Тичина, П.Савченко, Я.Савченко, О.Слісаренко, Д.Загул, М.Терещенко. У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я.Савченко, Д.Загул, М.Терещенко, В.Кобилянський, М.Жук, В.Ярошенко та ін. Естетичну платформу виклав Ю.Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918), у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості: «Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово символістська концепція мистецтва. Настільки це були сміливі судження, що більшовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альманах, а музагетівці мало не потрапили у в’язницю. В «Музагеті», окрім творів символістів, оприлюднено було статті Ю.Меженка про «Сонячні клернети» П.Тичини та М.Бурачека про образотворче мистецтво, Л.Курбаса про новітню німецьку драму. Словацький дослідник М.Неврлий вважає автора «Сонячних кларнетів» найвидатнішим представником українського символізму. 1920 р. символісти видають альманах «Гроно», але залучають до нього й імпресіоністів та футуристів (В.Поліщука, Г.Шурупія, Г.Косинку). 1922 р. «гронівці» в Катеринославі видали аванґардний альманах «Вир революції». Деякі «музагетівці» у 1923 р. ввійшли в «Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань. 

В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечува­ний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготований по­переднім етапом розвитку української літе­ратури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала про­цес так званої «українізації», тобто широ­кого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменни­ків, переважна більшість яких була актив­ними учасниками революції та громадянсь­кої війни.

Прагнучи модернізувати життя українсь­кої нації, творити нову «пролетарську» літе­ратуру, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широ­кого розквіту набули модерністські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. З'явилися нові жанри в поезії та прозі: у великій прозі такі жан­рові різновиди, як роман у новелах, науково-фантастичний роман, соціально-психологічний («Смерть» Б. Ан­тоненка-Давидовича) та філософсько-психо­логічний роман («Місто» В. Під могильного). Новий етап розвитку драматургії пов'язаний з експресіоністични­ми п'єсами М. Куліша та експерименталь­ним театром «Березіль» режисера Леся Курбаса.

У центрі уваги української літератури 1920-х рр. було становлення нової українсь­кої людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Однією з панів­них була також ідея боротьби з «гак званим комплексом «малоросіянства», тобто праг­нення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого.

Значною подією стала літературна диску­сія 1925—1928 рр., яку розпочав М. Хви­льовий. Упродовж 1925—1926 років з'явив­ся ряд памфлетів, об'єднаних у цикли «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Ма­лоросія?» (останній так і не вийшов у друко­ваному вигляді), у яких письменник висту­пив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світово­го та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні кри­тики, включаючи емігрантів.

Отже, літературна ситуація 1920-х рр. свідчила, що стверджувалася активна націо­нальна свідомість молодої нації, яка вийшла на шлях вільного розвитку. Але всі плани та досягнення 20-х років були перекреслені з початком 1930-х рр., коли комуністич­на влада поставила під жорсткий контроль ідеологічну ситуацію в країні. 1933 р., пе­редчуваючи свою майбутню долю, застре­лився М. Хвильовий, було заарештовано Остапа Вишню. Масові арешти серед ук­раїнських письменників відбулися 1934 р. ,1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипо­вич, М. Драй-Хмара, Б. Антоненко-Давидович та ін. Винищення української інтеліген­ції збіглося з трагедією українського селян­ства під час штучно організованого голоду 1932—1933 рр. Терор тривав до 1937—1938 рр., коли були знищені вірні провідники більшовицької ідеології в українській літе­ратурі: І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Ку­лик та ін. Тому український літературний процес 1920-х — поч. 1930-х рр. ще йменують періодом «розстріляного відродження».