76. М. Рудницький «Від Мирного до Хвильового».

Постать Михайла Рудницького є знаковою для української культури XX ст., передусім для літературної критики. Великий талант обсерватора, тонкого аналітика поєднався у нього з колосальною ерудицією, жвавістю творчої натури.

*Від Мирного до Хвильового* є цікавою спробою авторської історії української літератури.  У ційпраці Рудницький постає перед читачем чудово ерудованим і бистрим у своїх ориґінальних оцінках істориком літератури. 

У нарисах книжки „Від Мирного до Хвильового” пізнаємо живі постаті українських письменників, незважаючи на те, що автор ставиться до їхнього доробку доволі критично й цього не приховує. Однак справа не тільки у вимогливості критика до рідної літератури (він принагідно пояснює її вбогість умовами й обставинами розвитку), справа у виборі поважних, універсальних критеріїв, без огляду на національно-культурну загумінковість українців, так би мовити, на виріст. І це дуже прикметно. Це ставить авторську історію літератури Рудницького поруч із подібною спробою Миколи Зерова („Від Куліша до Винниченка”), дозволяє говорити про неї як про достойну відповідь на кинутий неокласиком виклик. Гра з назвою та її підтекстами тут, певна річ, також має значення: Рудницький спостерігає, як молоде письменство починає виходити з застою й „хатнього вжитку”, починає „хвилюватись”, тобто втягується в фазу творчих експериментів, які означили характер нового ХХ віку.

Звісно, не всі нариси критика рівні, не всі однако цінні. Частина їх написана позверхньо, що не задовольнить сьогоднішнього читача. Однак загальна настанова автора „Від Мирного до Хвильового” цілком прийнятна. У ній виразно позначилися європейські мистецько-естетичні орієнтири автора, з одного боку, й щирий інтерес та симпатія до українського літературного світу, з іншого.

Про письменників Рудницький пише у жвавій есеїстичній манері. На жаль, упорядники видання не зазначають, що першопублікації нарисів, які склали книжку „Від Мирного до Хвильового”, з’являлися в галицькій періодиці, зокрема в „Ділі”, в якому критик був провідним співробітником. Проте популярний характер викладу не заважає критикові виконувати властиву функцію, себто без зайвої поблажливості й патріотичної риторики оцінювати конкретні твори та творчі постаті. Симптоматичними для цих нарисів є або ж теоретичні відступи, в яких автор формулює критерії оцінки та переконує читача в їхній слушності, або компаративістські паралелі, в яких явища рідної словесності виступають на ширшому тлі сусідніх чи європейських літератур. Ці акценти, хай проставлені мимохідь, лапідарно, є проте цілком виразними й доречними.

Михайло Рудницький умів оригінально й влучно схарактеризувати письменника, схопити в короткій формулі його індивідуальність, при цьому не претендуючи на категоричність власних оцінок. Ось добрий приклад такої оцінки, коли йдеться про класиків: „Хто цінує Коцюбинського як автора „Інтермеццо” у протилежності до „Фата морґана”, той цінує його за ті нариси, що не нагадують нічим творів інших наших письменників. [...] Можна подивляти мистецтво Коцюбинського у картинах революції чи гуцульського побуту, так само, як подивляємо Федьковича, Стефаника або Черемшину, але він найменше подібний до всіх наших новелістів там, де він творить і сюжет, і матеріал із власних переживань” . Або інший фрагмент: „Коли Кобилянська описувала примхливі, зовсім особисті враження жінки, що тужить і мріє, дарма що не вміла своєї туги і своїх настроїв відтворити в живій постаті або в формі якогось реального ідеалу, там вона залишила нам враження, подібне до музичних акордів – уява наша здоганяє наодинці образи, до яких не треба ні слів, ні занадтоясних думок”.