53.Мала проза м.Хвильового

М. Хвильовий – одна з найвизначніших постатей ХХ ст.. У 20-ті рр.. він перебував в епіцентрі українського інтелектуального руху як генератор нових ідей, що формували й характеризували культурне життя епохи Розстріляного відродження, яскравий її представник і водночас основоположник.

Однією з найважливіших для М.Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси в його новелах майже завжди два плани: буденне сьогодення і протиставлене йому омріяне майбутнє або ідеалізоване минуле. М.Хвильовий правдиво змалював життєвий бруд, складність і суперечності довколишньої дійсності. Мрія і дійсність й його творах постають не в контрастних зіставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сукупності, що надає оповіданням і новелам письменника неповторної стильової новизни.

«Я (Романтика)» - своєрідне попередження про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в площину внутрішнього світу героя. У новелі центром авторської уваги є душа ліричного героя, її страждання, невміння обрати правильний шлях. Герой відчуває у собі наявність добра і зла: «Я – чекіст, але я і людина». Віддаючи накази про розстріл, він заспокоює себе тим, що так треба, у душі ж плекає образ рідної матері, яка асоціюється з Матір’ю Божою. У мріях головний герой летить до рідної оселі, де відпочиває від насильства й жорстокості, які сам і сіє на землі. Ось такі ілюзії борються із жорстокою реальністю, в якій він живе, і яку сам же і творить.

Новела «Я (Романтика)» передає тривогу, сум’яття, роздвоєність душі самого М.Хвильового, для якого дуже гостро постала проблема морального вибору – правда чи ідея. Її розв’язанням у 1923 році став постріл у скроню.

54. Мала проза в. Підмогильного

Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років як магістральна проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Проблема міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Досить виразно вона окреслилася в повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой-селянин, здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж почувається незатишно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, моральна провина за свою відірваність од джерел. Критика зустріла повість спокійно, хоча й звинуватила автора в натуралізмі, захопленні «екзотикою буденщини» (М. Доленго).Зате бурхливий резонанс у критиці викликав цикл новел «Повстанці».Письменник чи не вперше в радянській прозі відобразив реальні труднощі, що склалися внаслідок командно-штучних політико-економічних перетворень на селі. Жорстокість і насильство, що супроводжували революцію, залишалися й надалі. А в оповіданні «Іван Босий» (1922), яке фактично примикає до циклу «Повстанці», В. Підмогильний, вдаючись до засобів ірреальності, ще гостріше зобразив тогочасну ситуацію на селі, показав протистояння невдоволеного селянства й нової влади.Проте письменник і далі розгортав художнє дослідження взаємин міста й села, їх загострення — «третьої революції», за визнанням теоретиків анархізму. Автор «Третьої революції» (1925) прагнув осмислити це явище глибше: як національну трагедію, що призвела до розшарування, замість очікуваного об'єднання, будівничих сил українського народу.Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, й водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, розповість письменник у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто». Роман «Місто» переконав критику в тому, що письменник «цікавиться не людством, а людиною». Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція «дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології.Написані на початку 20-х років оповідання «Собака», «В епідемічному бараці», «Проблема хліба» (збірка «Військовий літун», 1924) — це твори про переживання, приниження людини перед «проблемою хліба», це гіркий, колючий насміх персонажа над собою, коли йому, студенту-філософу, доводиться думати про перевагу борщу над студіями Е. Канта. В оповіданні «Син» (1923), одному з кращих в українській літературі про голод початку 20-х років, розкривається непересічна особистість Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро розвиненим моральним чуттям, опертим на засади народної етики, якою він коригує свої дії в найекстремальніших ситуаціях. А в новелах «Історія пані Ївги», «Військовий літун», «Сонце сходить» (збірка «Проблема хліба», 1927) постають інтелігенти, душі яких терзає провина за колись сите життя, і ведуть вони відчайдушну, до трагічності, зовні приховану боротьбу за нове розуміння й сприйняття світу.