9. Юрій Липа – поет.

Ю́рій Іва́нович Ли́па— громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар, автор української геополітичної концепції, один з визначних ідеологів українського націоналізму. Народився в Полтаві 7 мая 1900 року. Батько Юрія, Іван Липа, видатний поет, лікар, провадив активну діяльність в Одесі. Саме в такій родині ріс Юрій Липа. Хоч батько наполягав на припиненні написання сином творів, його впертість змусила Івана Липу відвезти Юрія до українського поета Володимира Cамійленка і показати йому вірші сина. Той, оглянувши твори благословив: ”Талант є. Пиши”. Згодом поїздка до Івана Франка, який теж схвально оцінив твори ще зовсім молодого поета. Про унікальність його поетичної лексики писали Є.Маланюк, Богдан Бойчук і Богдан Рубчак, які стверджують, що комбінації архаїчних слів, які він часто брав з козацьких літописів, створювали не тільки збагачення і відновлення староукраїнських слів, а й дихали тими старими часами, надавали поетичному голосу Юрія Липи пророчого звучання. В 1929 році Ю.Липа організовує у Варшаві літературну групу “Танк”, з однойменним журналом біля якого згуртувалися кращі літературні сили української еміграції: Є.Маланюк, Л.Мосендз, Н. Лівицька-Холодна, О.Стефанович та інші.

В 1921 році виходить його перша поетична збірка “Світлість”, яку Богдан Червак характеризує як “поезію прозору, пастельну, проникливо-ліричну”. Тут ми можемо зустріти імпресіоністтичне змальовування природи, залюбування її красою, ніжне ставлення до неї.

В 1931 році виходить його збірка “Суворість”, яка продовжувала утверджувати Ю.Липу як одного з найбільших сучасних неоромантиків. Саме в цій збірочці ми зустрічаємо постаті “Лицарів Вічної Жизні”, воїнів Божиих. Релігійність Юрія Липи органічна, глибока, в ній криється сила, про яку поет часто згадує в свої творах. Йому належить вислів: “Безрелігійність є одна з постатей духовного лінивства”, що стало ключем до розуміння літературного доробку Ю.Липи.

Наступна і остання збірка поезій “Вірую” виходить в 1938 році, вона підсумовуюча в його творчій спадщині. В ній довершується суворо-аскетичний стиль, виявляється духовний світ поета.

Характеризуючи культурне світовідчуття Юрія Липи Євген Маланюк писав: “… Липа – поет українського (й загальноєвропейського, а зокрема германського) середньовіччя, області абсолютно невідомій нашій поезії” і “Ю.Липа в нашім літературнім процесі знайшов таке місце, як Рільке у світі германським, а Валері – романським”.

10. Загальна характеристика творчості і. Микитенка. «Соло на флейті».

Іван Кіндратович Микитенко — український письменник і драматург. У грудні 1914 p. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце». В Одесі він стає членом літературного об'єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій», «Більшовики», «У вершині», «Нуник». В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах», та п'єса «У боротьбі». Наприкінці 1926 р. був викликаний до Харкова, де 1927 р. закінчує Харківський медінститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926–1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр» (пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани». Невелика повість «Брати» була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.«Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір І. Микитенка.Прозова збірка «Вуркагани» містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum» («Людина») та ін., — а також повісті про дітей. 1933 р. з'являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений письменником (написана тільки перша книга).Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура», «Світіть нам, зорі» (друга назва «Кадри»), «Справа честі», «Дівчата нашої країни», соціальна драма «Бастілія божої матері», побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» і «Дні юності»; історичну п'єсу «Маруся Шурай, яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце». Збирав матеріали для наступних п'єс — про К. Маркса і Ф. Енгельса («Безсмертні»), про видатного вченого Філатова («Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.

Сатирична комедія “Соло на флейті”, згідно з авторським задумом, повинна була продовжити традицію світової літератури.У комедії “Соло на флейті” дія відбувається в неіснуючому Інституті культури й побуту, де новоприбулий шахрай-аспірант, націлений на досягнення кар’єри за будь-яку ціну, стає вченим секретарем. Узагальнений образ цього Інституту на 30 років випереджає класичний літературний взірець російського радянського жанру фентезі в романі братів Стругацьких “Понеділок починається із суботи”.Як і в уславленому романі, у п’єсі Микитенка предмет її діяльності настільки ж фантастичний, як і чаклунство – це моральне перетворення радянської людини під впливом соціалістичних взаємин. Найцікавіше те, що в комедії описаний справді існуючий тоді в Києві інститут та його директор... Молоді ентузіасти від соціалістичної науки щиро впевнені, що, ліквідуючи умови, які породжували мерзотників, вони відроджують гідність людини. Закономірним стає те, що саме на цьому схоластичному ґрунті виникає й можливість геніального, до простоти, пристосуванства. Новоспечений учений секретар-аспірант пише доповідь на тему: “Директор Інституту і радянська культура”. Директор же відбивається від секретаря парткому на доволі сучасному рівні: “...і не лякайте мене словом “честолюбність”! Честолюбність – великий рушій людської енергії. Так, так!”