39. Літературний портрет Галі Мазуренко.

Мазуренко Галина- українська письменниця, художниця, скульптор.

Друкувалася у “Літературно-науковому віснику”(«Віснику”), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях.

Вона зустрічалась з Симоном Петлюрою, Оленою Телігою, Софією Русовою, Євгеном Маланюком. У Варшаві розпочалася її еміграція, тоді ніхто ще не знав, що розлука з Україною триватиме майже півстоліття і що на цьому шляху вона залишиться сама. Затим була Прага, де Галина закінчила Вищі студії і одержала ступінь доктора філософії. А потім — Берлін, Софія, Відень, і, нарешті, Лондон, в якому мешкала близько 40 років.

Перша збірка «Акварелі» вийшла 1926 р. у Празі, згодом там же вийшли «Стежка”, «Вогні» й «Снігоцвіти». У 1992 р. стала членом Спілки письменників України. Автор поетичних збірок "Акварелі" (1926), "Стежка" (1939), "Вогні" (1941), "Снігоцвіти" (1941), "Пороги" (1960), "Ключі" (1969), "Зелена ящірка" (1971), "Скит поетів" (1971), "Північ на вулиці" (1980), повісті "Не той козак, хто поборов, а той, хто вивернеться"... " (1974) та ін. Твори перекладалися польськ., англ. мовами.

Поезія Галі Мазуренко — поезія двох періодів її життя — празького й лондонського, що різняться між собою.

Одна з лондонських книжок Г. Мазуренко називається “Зелена ящірка”. Як ящірка втрачає хвіст і нарощує новий, чи як змія міняє шкіру, так поетеса то звільняється від рими і від гладкопису попередніх книжок, то знову повертається до них. Вона навіть декларує, що кохається в хаосі поезії, що їй любі усілякі неправильності й хиби.

Варто звернути особливу увагу на мотив творчості, оскільки ця тема пронизує всі збірки поетеси. Уже у збірці «Стежка» мотив творчості стрімко вривається в поезію Галі Мазуренко. Цей мотив є найбільш болючим і хвилюючим для неї. Крім цього, у її поезії переважають сумніви, розчаруванняі біль. Муза зазвичай приходила до неї у такий момент , коли навіть не було ніякої можливості записати рядки. Тарас Салига у статті про Галю Мазуренко пише: «Мотив творчості стає для поетеси головним. Врешті це популярний мотив в усій тодішній емігрантській поезії. Важко знайти поета, який би не звертався до цієї теми. При цьому іЄ. Маланюк, і О. Стефанович, і Н. Лівицька-Холодна, й О.Лятуринська, як і Галя Мазуренко, апелюючи до Музи, воліли говорити про

Творчість не у плані піднесеного розуміння загально-мистецького обов’язку, а в плані тернистості своїх особистих творчих шляхів». По-перше, природа обдарувала її, як відомо, багатьма талантами до музики, скульптури, живопису, поезії. По-друге, – великою

Пристрастю поетеси було навчання (вона здобула ступінь доктора філософії). По-третє, трагедія в особистому житті: смерть першої дитини, розлучення з чоловіком та дочкою, загибель усієї родини в Україні, яку було розстріляно. Можливо, ці причини можуть пояснити таку довгу відстань між двома збірками. Поетеса зневірившись у житті перебуває у стані меланхолії, а навіть згадки про минуле, не можуть вивести її зі стану смутку й самотності. Друге звернення до Музи (цикл «Йде вона, бо нас живих жаліє») – це звернення до Долі. Він свідчить, що душевні рани поетеси потроху загоюються і знову, прокидається бажання до творчості.

Надзвичайно цікава риса поезії Галі Мазуренко– це її діалогічність. Багато віршів

вона присвячує своєму читачеві. Сааме до нього поетеса звертається як до друга. Цього друга вона уявляє, як людину, яка втратила у житті найбільші цінності, яка самотня, безправна і беззахисна. Але вона знає, що її читач має чисте серце. Галя Мазуренко, яка

сама пережила не одну особисту трагедію, але не скорилася долі, вважає цю людину своїм справжнім читачем, вона вірить, що її творчість допоможе цьому читачеві знову повірити у свої сили і повернутись до звичного життя.

Вона писала: Коли умру, не дайте ви засохнуть Моїм пісням.

40. Шляхи розвитку української драматургії 20-30-х рр. XX ст.

Новий довідник: Українська мова. Українська література

Професійний театр 20-30-х рр. XX ст. розвивався за двома напря­мами, які умовно можна окреслити як «психологічний» та «експери­ментальний». «Психологічний» мимоволі асоціювався з театром імені І. Франка, керованим Гнатом Юрою, а «експериментальний» — з театром «Березіль», який очолював Лесь Курбас. Лесь Курбас намагався створити так званий «театр дії», який, на відміну від «психологічно­го» театру, спирався на активну позицію глядача. Це мав бути театр, що втілює на сцені найскладніші твори з усесвітньої драматичної творчості. Крім того, Л. Курбас намагався пере­дати засобами театрального мистец­тва трагізм нового життя та націона­льні прагнення українського народу. Період 20-30-х рр. XX ст. харак­теризувався наявністю надзвичайно гострих дискусій у сфері драматургії, що мали не так естетичний, як політичний характер. Отже, драматургія черпала дуже багато з драматичної творчості Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, вона також брала чимало від театру українсько­го модерну та західноєвропейських новітніх театральних тенденцій. Її представляє творчість Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Якова Ма­монтова, Дмитра Бедзика. Найяскравішою постаттю епохи можна вважати Миколу Куліш а (1892-1937), який увійшов у історію літератури як найвидатніший драматург-новатор, основоположник новітньої драматургії. Його творчий шлях позначено численними драма­тичними шедеврами («Патетична со­ната», «Народний Малахій», «Мина Мазало», «Маклена Граса»). Саме Куліш виступив проти засилля мало* художньої та ідейно збідненої п’єси-агітки, яку продукували тогочаснідраматурги. Творчість митця стала новаторською та багатоплановою.Тематика його творів надзвичайно різноманітна. Драматургові вдалося створити непересічну драму про ук­раїнське село «97», у якій уперше на повен голос прозвучала тема голо­ду в пореволюційній Україні й опо­середковано названо його винуват­ців. Трагікомедію «Мина Мазайло»побудовано на мандрівному сюжеті, вона описує життя українського міщанина, який свято вірить, що зміна прізвища принесе йому омрія­не щастя. Категорії національного й загальнолюдського переосмислено в«Народному Малахії» та «Патетич­ній сонаті*. Постають у трагічному протистоянні одвічні протиборні сили — Людина та Суспільство (п’єса «Маклена Граса»).