Економічні процеси на початку ххi століття Реформування органів державного управління економікою

Позитивні результати

Негативні результати

• У червні 2001 р. Верховна Рада ухвалила Земельний кодекс, в якому регулювались земельні відносини.

• У липні 2002 р. набрав чинності Митний кодекс.

• У січні 2003 р. набрав чинності Громадянський, Господарський і Цивільний кодекси.

• Перехід від галузевого до функціонального принципу організації системи управління народним господарством.

• Передбачалося здійснити комплексні зміни в українському законодавстві в напрямку ліквідації немотивованого адміністративного втручання в підприємницьку діяльність.

• Добір кандидатів на державну службу за конкурсом.

• Забезпечення прозорих схем управління.

• Скорочення інспекційних і контрольних служб.

• Стимулювання приватного сектору економіки.

• Вдалося скоротити чисельність управлінців нижчої ланки на 10%.

• Ефективний розвиток адміністративної реформи не забезпечено через:

• Стагнаційні явища;

• Інерцію перехідного періоду;

• Витрати на утримання державного апарату протягом 1999-2005 рр. постійно зростали;

• Чисельність державних службовців середнього і вищого рівня зросла на 1/3;

• Проект Податкового кодексу, який мав створити стабільне податкове законодавство, що забезпечило б підвищення ділової активності, в середині 2006 р. залишався не- затвердженим.

Позитивні результати

Негативні результати

• У жовтні 2000 р. парламент ухвалив Закон «Про державну підтримку малого підприємництва».

• Лібералізація державного регулювання та забезпечення пільгового оподаткування сприяли розгортанню малого бізнесу (якщо в 1995 р. було зареєстровано 96 тис. підприємств, то в 2005 р. – 312 тис. З них більше 2/3 відносилися до сфери торгівлі і послуг, менше 1/3 – до промисловості).

• Там, де забезпечувалася конкуренція, спостерігалися найвищі темпи щорічного випуску продукції.

• Поступово формується стабільний ринок.

• Усуваються бюрократичні припони підприємницької діяльності.

• Зменшується регулятивний тиск на підприємства.

• Зростає питома вага приватного сектору.

• Забезпечується відкритість внутрішнього ринку.

• Не вдалося створити конкурентного середовища в багатьох сферах економічної діяльності (телекомунікації, транспорт, зв'язок, житлово-комунальне господарство, енергопостачання та ін.).

• Власними енергоресурсами Україна забезпечена менше ніж наполовину, тому держава не може звільнитися від енергозалежності.

• Щоб сфери виробництва працювали, потрібен постійний приток нафти і газу. «Газова криза» 2006 р. переконливо показала всю небезпеку застарілої структури виробництва.

• У структурі української економіки не відбулося зрушень. Традиційні галузі (видобуток вугілля, металургія, хімічна і харчова промисловість) не поступалися позиціями наукомістким галузям.

• Питомі втрати енергоресурсів на одиницю валового внутрішнього продукту зросли, тоді як в розвинутих державах Заходу вони постійно зменшуються.

• Здавалося, що у сфері малого бізнесу відбувся прорив, але все пізнається в порівнянні. В країнах ЄС (на відміну від України) на переламі століть. працювало 18 млн. малих підприємств.

• Панують екстенсивні чинники економічного зростання.

• Відчувається гостра потреба впровадження масштабних інноваційних та інвестиційних проектів, націлених на виробництво конкурентоспроможної продукції із застосуванням енерго- і ресурсозберігаючих технологій.

• Інвестиції спрямовуються переважно на підтримку вже існуючого виробничого потенціалу, в значній мірі – на капітальний ремонт.

• Кількість підприємств, що впроваджували технологічні інновації, за 1995-2004 рр. скоротилася з 2202 до 958, а їхня питома вага в загальній кількості промислових підприємств упала з 22,9% до 10%.

• Низький рівень інноваційної активності значною мірою зумовлений недостатнім фінансуванням науки та недосконалими формами її зв’язку з виробництвом:

• Витрати на науку з державного бюджету становили у 2004 р. 1,4 % щодо ВВП, а у 2005 р. – 1,6 %. У розвинутих державах світу вони сягають рівня 3-3,5 % щодо ВВП;

• Уряд не спромігся створити Державний інноваційний банк, який міг би взяти на себе фінансування пріоритетних структурних перетворень;

• Не існує державної програми структурної перебудови економіки. У регулюванні економікою Кабінет Міністрів часто збивається на «ручне керування».