Основні типи монетарної політики:

- Рестрикційна політика (політика «дорогих грошей»), спрямовану на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується з метою боротьби з інфляцією та стабілізації грошової системи.

- Експансіоністська політика (політика «дешевих грошей»), яка супроводжується розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.

Усі цілі монетарної політики поділяють на кінцеві (основні, стратегічні) та проміжні (допоміжні тактичні).

Кінцеві цілі монетарної політики – це такі макроекономічні змінні, які характеризують кінцеві параметри економічного розвитку країни і на досягнення яких монетарна політика має націлювати весь комплекс своїх заходів. Тому кінцевими цілями монетарної політики мають бути зростання реального ВВП, зменшення безробіття та зниження інфляції.

До проміжних цілей належать такі макроекономічні змінні, які опосередковують вплив монетарної політики на кінцеві цілі. Іншими словами, в якості проміжних цілей використовуються показники, що пов’язують інструменти монетарної політики з кінцевими цілями. До проміжних цілей можна віднести: темпи приросту грошової маси, зміна процентної ставки, обсяг кредитування, рівень заборгованості тощо. Головними серед них є темпи зростання грошової маси та зміни процентної ставки.

4.Антиінфляційна політика та її основні напрямки. Головні наслідки інфляції

Грошово-кредитна політика є невід’ємним компонентом антиінфляційної політики.

Основні причини інфляції :

- порушення пропорцій суспільного виробництва;

- надмірна емісія паперових грошей;

- дефіцит державного бюджету;

- мілітаризація економіки;

- зростання державного боргу;

- недосконалість податкової системи;

- кризові явища у фінансово-кредитній системі;

- монополізація виробництва;

- зовнішньоекономічні фактори.

Залежно від переважаючого впливу факторів породження інфляції відрізняють і її соціально-економічні наслідки:

1) інфляція попиту¹¹⁷ - веде до зменшення поточних реальних доходів споживачів;

2) інфляція витрат¹¹⁸ - породжує зниження ефективності відтворення суспільного виробництва, гальмування технічного прогресу, негативний (від’ємний) платіжний баланс;

3) інфляція грошей (емісійна)¹¹⁹ – веде до знецінення заощаджень громадян;

4) інфляція пропозиції (структурна, затяжна)¹²⁰ - провокує скорочення обсягів виробництва продукції, соціальне розшарування, поглиблення майнової нерівності, послаблення стимулів до праці.

Антиінфляційні заходи

І. Якщо інфляція викликана надлишковою емісією, то уряд може здійснити:

- індексацію доходів громадян - одна з форм повного або часткового відшкодування громадянам грошових втрат, спричинених зростанням цін; перерахування посадових окладів, тарифних ставок, пенсій, стипендій, інших фінансових доходів населення за індексом роздрібних цін;

- строго контролювати зростання грошового обігу;

- реалізовувати стримуючу монетарну політику - запровадження жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси, використовуючи «грошове правило» монетаристів (правило планомірного приросту грошової маси) - цей показник визначається динамікою реального ВВП і таким рівнем інфляції, який уряд зобов’язується контролювати.

ІІ. Якщо інфляція викликана надмірним попитом, то уряд може застосувати такі заходи:

- Монетарна політика - жорсткі обмеження на щорічне збільшення грошової маси.

- Фіскальна політика - спрямована на скорочення бюджетного дефіциту. Найбільш дієвим способом є скорочення державних видатків (управлінських витрат; витрат, пов'язаних із утриманням державного сектора економіки).

- Обмеження державних закупок та трансфертів - зменшить попит, оскільки зменшиться можливість купувати, скоротиться дефіцит бюджету.

- Дефляційна зовнішньоекономічна політика - спрямована на оздоровлення платіжного балансу внаслідок стимулювання експорту та обмеження імпорту.

ІІІ. Якщо інфляція виникла внаслідок скороченням пропозиції, то уряд реалізує політику стимулювання ефективності виробництва, що дасть можливість збільшити пропозицію товарів та послуг. Заохочуючи капіталовкладення у сучасні технології (наприклад, за рахунок субсидій), удосконалюючи підготовку та перепідготовку робочої сили, уряд може підвищити ефективність виробництва.

IV. Якщо інфляція спричинена збільшенням витрат, то уряд здійснює політику регулювання доходів та політику регулювання цін. Політика регулювання доходів, як правило, повинна бути зосереджена на заробітній платі. Уряд, обираючи політику добровільного регулювання доходів, узгоджує її з профспілками. Регулювання цін може зменшити інфляцію, але також може призвести до утворення дефіциту товарів або до збитковості підприємств.

V. Якщо інфляція спричинена інфляційними очікуваннями, насамперед, адаптаційними (внаслідок дій уряду, гасел політичних партій, виборчим процесом тощо), то уряд використовує, у деяких випадках, метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (метод «шокової терапії»).

Слід розуміти, що сукупність антиінфляційних монетарних заходів повинна обов’язково супроводжуватись комплексом заходів антимонопольної та бюджетно-фінансової (фіскальної) політики, передусім, забезпечення бюджетної рівноваги (ліквідація дефіциту державного бюджету, оскільки він є джерелом інфляції і невиправданого втручання держави в ринковий механізм), та інших (стимулювання виробництва шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату, стимулювання науково-технічного прогресу, заходи із підвищення гнучкості ринку праці, посилення конкуренції, підвищення конкурентоспроможності).