16.2. Політична соціалізація
Під "політичною соціалізацією" розуміють процес входження людини в політику. Включеність людини у політичну структуру суспільства розглядається як сутнісна ознака особистості. Інститутами політичної соціалізації є сім'я, об'єднання громадян,
засоби масової інформації тощо.
Ще Аристотель писав: "Людина за своєю природою є істота політична, а той, хто завдяки своїй природі, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою - є істота недорозвинута у моральному відношенні або надлюдина".
Біхевіористи виводять політичні потреби індивіда із природних властивостей людини. На їх думку, прагнення до влади вважається домінуючою рисою людської психіки і свідомості, визначальною формою соціальної активності людини.
Згідно з поглядами Т. Парсонса, соціалізація є передумовою інстшуалізації- процесу, завдяки якому формуються і зберігаються соціальні системи.
Головна функція політичної соціалізації - сформувати самостійного та відповідального суб'єкта політики. Політична соціалізація покликана допомогти людині усвідомити політичний лад, своє місце і роль у суспільстві, права й обов'язки, навчити орієнтуватися у складній соціально-політичній обстановці й зробити усвідомлений вибір, представляти і захищати свої інтереси та права інших людей. Політична соціалізація спрямована на формування у громадян поваги до демократії і тих державних та суспільних інститутів, які її забезпечують.
У політичній соціалізації виділяються дві фази: О політична адаптація - пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп; ^ інтеріоризація - засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.
Практика дає кілька найбільш істотних типів політичної соціалізації: гармонічний, гегемон істинний, плюралістичний, конфліктний. Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави зумовив фундаментальні зміни У політичній соціалізації населення, які спрямовані на формування таких рис, як політична толерантність, готовність до компромісу, прагнення до консенсусу, вміння цивілізовано виражати та захищати свої інтереси, запобігати політичним конфліктам або Цивілізовано розв'язувати їх.
%
План викладення матеріалу
Генеза ідей політичного елітизму.
Типологія політичних еліт.
Системи формування і зміни політичних еліт.
Обґрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів.
Політична еліта України.
17.1. Генеза ідей політичного елітизму
Термін "еліта " у перекладі з французького означає "кращий ",. "вибраний", "відбірний". Цим поняттям позначають провідн; верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інте- лектуальну, політичну, військову, наукову тощо.
Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).
Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на "вищих" і "нищих", "аристократію" та "простолюдинів" знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платона, Н. Мак'явеллі, Т. Карлешя, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.
Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці "Основи політичної науки " (1896 р.) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки: "аристократична" (закрита) та "демократична" (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів). Найважливішим критерієм входження в політичну еліту є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших.
В. Парето поділив еліту на правлячу і неправлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: "леви" і "лиси". "Левам " властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти "лисів" - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. В. Парето вважає, що панівна верхівка є однорідною, її члени об'єднані спільністю соціального походження та досвіду, для них притаманна енергійність, мужність, доброчесність.
Німецький дослідникР. Міхельс поєднав проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював "залізнийзакон олігархії", зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то зі суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить із-під контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють байдужість до повсякденного політичного життя.
Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М. Бердяєв виводив "коефіцієнт еліти" стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п'яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку; якщо цей коефіцієї знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільстві відбуваєтьс застій, а еліта трансформується у касту. М. Бердяєв писав: "... Завжд панують нечисленні, такий непорушний закон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії... Після створення світу завжди панувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних. Із управління меншості немає виходу".
А. Пахарєв серед основних рис політичної еліти виділяє: ^ надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави; право на привілеї;
закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;
■=> психологія вищості, тверді переконання; ■=> власна ідеологія;
доступ до закритої інформації та високої культури; ■=> здатність до самопожертви заради збереження влади.
Якщо політична еліта плететься у хвості громадської думки, отже вона-не ■ виконує своєї:суспільної ролі, відтак не є політичною елітою. Порівняно з усім суспільством, політична еліта завжди мусить дивитися далі, за горизонт.
Б. Тарасюк, МЗС України 2004 р.
V - ■ ■ ■ . _ ■■■■ ■ .■■ ■■■ У