24.1. Специфіка взаємодії політики та релігії.

Суспільно-політична діяльність церкви

Тема 24 Сучасне суспільно-політичне життя свідчить про паралельне існування двох процесів: релігізації політики та політизації релігії ( див. Схему).

Релігізація політики

^ створюються можливості для релігійно­го виховання у недержавних навчальних і ви­ховних закладах

політика враховує стан релігійності в

суспільстві та ставлення до релігії різних суспільних груп

Гіолітизація релігії

^релігійний чинник дедалі частіше викорис­товується для досягнення політичних цілей ^ державні політичні лідери налагоджують спілкування з церковними діячами, заруча­ються їх підтримкою ^ церква використову є державні ЗМІ служителі культу, релігшних організацій включаються у політичну діяльність ^ окремі політичні партії та рухи функціонують на релігійній основі ^ церква долучається до врегу­лювання політичних і суспіль­них конфліктів

Отже, можна визначити як основні напрямки суспільно-полі­тичної діяльності церкви такі:

1. Її функціонування як елементу політичної системи.

2. Захист суспільно-політичного ладу

3. Підтримка панування правлячої еліти.

4. Участь у масових суспільно-політичних акціях.

5. Участь у роботі органів влади та місцевого самоврядування.

6. Мобілізація віруючих на захист батьківщини.

7. Вплив на ставлення парафіян до суспільства.

8. Формування та пропаганда соціально-політичних аспектів релігійних теорій та ін.

24.2. Політичне життя та церква в сучасній Україні

На етапі глибокої трансформації, яку переживає українське суспільство, роль церкви важко переоцінити. Водночас, між церк­вою і державою в Україні, не кажучи вже про відносини між самими конфесіями, поки що далекі від гармонії та безконфліктності. Проб­лемні питання у цій чутливій сфері мають загальнодержавне зна­чення і їх вирішення можливе шляхом поєднання зусиль релігійних організацій України, усіх гілок державної влади, широкого залу­чення громадськості.

Церковно-релігійна ситуація в Україні є відмінною від тих, що склалися в більшості постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи. Тут немає домінуючої церкви, з якою асоціювало б себе суспільство або переважна його частина. Це зумовлено істо­ричним поділом території України між різними державними утво­реннями з відмінними культурними традиціями. Тому сучасна церковно-релігійна ситуація в Україні визначається чинниками, більшість з яких породжені культурно-історичними особливостями та умовами перехідного періоду українського суспільства.

На сьогодні в Україні утворено мережу релігійних організацій¹, достатню для задоволення релігійних потреб віруючих. Центр релігійної активності виразно зміщений у західні області, де проживає лише 19,7% населення і, при цьому, зосереджено майже 43% усього масиву релігійних організацій. Випереджаючими темпами зростає кількість протестантських та неорелігійних орга­нізацій, але водночас зберігається історично притаманне Україні домінування православ'я. Практично усі конфесії мають регіо­нально окреслену мережу своїх структур.

Заданими бувшуго Державного комітету України у справах релі­гій, станом на початок 2000 р., в Україні були представлені 52 віро­сповідання, у межах яких діяли 23543 релігійні організації 90-та конфесій, течій та напрямків. Пік розбудови релігійної мережі припадав на 1988-1990 рр., за які кількість релігійних організацій зросла на 41,7% (див. табл.).

Динаміка зростання релігійної мережі в Україні

Показники	1985	1988	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
К-1 ь релігійних організацій	6262	6179	8753	10810	13217	14344	14973	16934	18101	15031	20406	21843	23543
Кп. КОН(|жСШ, течій. нап|іи,ків	16	16	21	26	41	58	61	61	62	62	65	83	90

Наявність в Україні поліконфесійності історично обумовлена насамперед поліетнічним складом її населення. Але головним її віровченням є християнство. Ретроспективний аналіз спеці­алістами причин поділу християнства на католиків, протестантів і православних, а також внутрішньо-православний поділ засвідчує, що в їх основу були покладені не канонічні догми, а політика і боротьба за владу. Аналіз показує, що в Україні, як і в цілому у світі, одночасно діють дві тенденції в релігійному житті - секуляризація і сакралізація. Перша засвідчує, що взаємостосунки людей у суспільстві перестають бути релігійно обумовленими. Сучасне суспільство прагне виробити свій світогляд, незалежний від релігійних догматів, спираючись на науку. Його політичні інститути більше не потребують релігійної легітимізації. Релігія відтепер існує поряд з політикою, наукою та мистецтвом як одна із сфер суспільного життя. Друга тенденція є свідченням того, що процес секуляризації не є невідтворним. Він зустрічає протидію: робляться спроби "відродження" традиційних релігій, з'являються нові культи та релігії. Елементи сакрального проникають у полі­тичний організм влади, політичне житгя суспільства (згадаймо хоча б факт, коли новообраний президент під час інаґурації проголошує клятву, тримаючи руку на Біблії).

Сакральне життя є неминучим супутником найрадикальнішої секулярної держави. Тому релігія виступає як суб'єкт політики, як один із типів організацій та об'єднань людей, як універсальний чинник, без дії якого суспільство нормально функціонувати не може.

Проте благотворний вплив наших християнських церков на сус­пільство, зокрема на політику, залишається незначним. Сьогодні, як зазначають фахівці, моральний вплив політиків на клір значно більш помітний, ніж вплив кліру на політиків. Це, очевидно, усвідомлюють і миряни, судячи з того, як мало успіху мали на всіх минулих виборах християнські партії та кандидати в ризах.