Тема 27

невтручання у внутрішні справи інших держав -*-ргвноправ 'я

<

добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов 'язань.

Упродовж останнього десятиріччя XX ст. відбулася фундамен­тальна трансформація усього світового ладу. Доля людства вже не залежить від балансу лише двох антагоністичних сил, характерного для періоду "холодноївійни". У багатоцентровій системі світової політики визначився цілий шерег центрів тяжіння і впливу: США, Європа, яка стрімко об'єднується, Росія; досить активно відбу­вається становлення могутніх центрів світової політики у Південно-Східній Азії та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Структура світового політичного процесу складається з таких основних типів суб'єктів політичного життя:

Міжнародна політика (світовий політичний процес) - це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інсти­тутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжна­родного життя.

національні держави;

^ організації регіонального, міжрегіонального, міждержав­ного характеру, наприклад, Європейський Союз;

О міжнародні урядові організації та їх органи, наприклад, Організація об 'єднаних націй, Європейський парламент;

Ф недержавні суспільно-політичні, громадські організації, наприклад, Міжнародна організація охорони здоров 'я.

Світовий політичний процес має ряд цілей, зокрема: участь у міжнародному поділі праці, забезпечення міжнародного миру, спільний захист прав людини, спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (екологічної, демографічної, продовольчої, охорони і раціонального використання природних ресурсів, відвернення термоядерної війни, гонки озброєнь та забезпечення ненасильницького миру, подолання низького рівня розвитку багатьох країн світу, раціональне освоєння Світового океану та космосу) та ін.

При реалізації завдань міжнародної політики держава здійснює ряд функцій, зокрема, оборонну, регулятивну, інформаційно- представницьку, інтегративну та ін. Реалізація оборонної функції спрямована на запобігання загрози для держави і пошуки мирного врегулювання проблем. Регулятивна функція полягає у необхід­ності дотримання суб'єктами міжнародних відносин, закріплених міжнародними нормативно-правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування. Інформаційно-представ­ницька функція реалізується у діяльності офіційних органів, які представляють позицію уряду своєї держави на міжнародній арені, а також інформують керівні органи держави про діяльність і наміри урядів інших держав. Інтегративна функція полягає у тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування міжнарод­ного співтовариства, міжнародний правопорядок.

При реалізації міжнародної політики держави використовують політичні, економічні, воєнні, ідеологічні засоби. Найважливішу роль відіграють політичні засоби, зокрема дипломатія. Серед ідеологічних засобів міжнародної політики перш за все виділяють засоби впливу на світову громадськість шляхом зовнішньополігич- ної пропаганди та розвитку культурних зв'язків між державами. До економічних засобів відносяться товарні фонди держави, її грошові ресурси, досягнення науки і техніки, які держава може продавати чи надавати іншим країнам як допомогу чи кредит, і таким чином впливати на міжнародні стосунки. Серед воєнних засобів провідне місце займають збройні сили держави.

У цілому провідною тенденцією сучасної міжнародної політики є подолання її конфліктно-конфронтаційного стилю, підпорядку­вання її інтересам людини, здійснення філософії, згідно з якою сучасний світ є світом глобального співробітництва.

У сучасному інтегрованому світі здійснення масштабних терактів становить загрозу усьому цивілізованому світу. Тому існує нагальна необхідність солідаризувати зусилля всього світового співтовариства з метою протистояння міжнародному тероризму, розробки плану дій у форматі ООН, НАТО, інших світових організацій у цьому напрямі. Задля об 'єднання зусиль у боротьбі з новою масштабною загрозою США та країни Заходу вимагатимуть беззастережнЬЇ пітримки з боку інших держав, у тому числі й України.

27.2. Україна на міжнародній арені

Сучасний світ характеризується прискореною динамікою розвитку. Він змінюється на наших очах, вимальовуються нові домінанти економічного, соціально-політичного, культурного розвитку людства, які визначатимуть риси майбутнього. На світову арену виходять нові держави, їх угрупування, у зв'язку із чим складається нова конфігурація міжнародних взаємин. Пріоритет­ним завданням України є органічне входження до європейської та світової спільноти, вихід у багатовимірний світ міжнародних відносин.

Із початку 90-х рр. XX ст. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб'єкт міжнародної політики й її визнали де-юре і де-факто майже дві сотні держав. Проте роль і вага нашої держави у сфері міжнародних відносин багато у чому залежатиме від того, на яких засадах будуватиметься її зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України носить відкритий характер. Її головними завданнями є:

О діяльність щодо утворення і розвитку незалежної демо­кратичної держави;

О забезпечення стабільності міжнародного становища України;

■=> збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів, встановлення взаємовигідного співробітництва із усіма зацікавленими сторонами;

О входженнянаціональногогосподарствавсвітовуекономічну систему та підвищення добробуту народу;

О захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном;

^ створення умов для підтримки контактів з українською діаспорою, керуючись при цьому міжнародним правом;

О виступ на міжнародній арені як надійний і передбачуваний партнер.

Як зауважує С. Рябов, зміст української зовнішньої політики у першій половині 90-х рр. зводився до розв'язання проблем ядер­ного роззброєння нашої держави, до з'ясування стосунків з Росією щодо Криму та Чорноморського флоту, до заохочення іноземних інвестицій, до міжнародної участі у ліквідації наслідків чорно­бильської катастрофи й запобігання її поширення та до отримання гуманітарної допомоги. Сьогодні для України великий інтерес мають інтеграційні процеси в Європі й побудова нової архітектури безпеки на континенті, участь у боротьбі з тероризмом.

Прагнення повернути свою ідентичність повноправної євро­пейської держави в кінцевому підсумку визначило європейську інтеграцію як єдино прийнятний шлях розвитку України. Саме тому однією з пріоритетних цілей української зовнішньої політики є інтеграція в Європейський Союз". Втілення в життя Указу Прези­дента України від 11.06.1998 р. "Про стратегію інтеграції України в ЄС" покликане забезпечити для нашої держави здобуття асоційованого, а згодом - й повноправного членства в ЄС.

У 2005 - 2007 рр. Україна повинна виконати усі необхідні процедури для вступу в силу угоди про асоційоване членство. У 2005 - 2007 рр. Україна повинна створити митний союз з ЄС, а у 2007 - 2011 рр. - виконати усі вимоги, необхідні для вступу у Євро- союз. Чітка та пріоритетна орієнтація України на інтеграцію у ЄС, набуття статусу асоційованого, а потім і повноправного членства у ньому, за словами Президента України, повинно розглядатися як основа стратегічного та соціального розвитку нашої країни на наступні десять років та на віддалену перспективу.

Курс на інтеграцію України в Європу означає не однолінійну орієнтацію на шкоду двосторонньому співробітництву з іншими державами, а гнучку систему взаємовідносин у глобальному просторі Європа - Росія - Азія - Північна Америка, яка в свою чергу складається з важливих для українських інтересів регіональ­них "угрупувань", де на першому місці - суміжні держави. Саме із встановлення дружніх відносин з Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Молдовою розпочався "вихід" України в Європу.

Україна бере активну участь у будівництві "верхнього поверху " нової архітектури безпеки, яка складається з таких організацій і структур, як ОБСЄ, НАТО, ЗЄС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосередній вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЄ. Українські миротворці та дипломати добре зарекомендували себе в Анголі, Молдові, республіках колишньої Югославії, Таджикистані, Гватемалі, Грузії. Таким чином, Україна демонструє світові, що вона є не тільки споживачем, а й виробни­ком безпеки.

Одним із найважливіших засобів легітимного міжнародного втручання в конфліктні ситуації у світі з метою усунення загрози міжнародному миру та безпеці є операції з підтримання миру (ОПМ). Вони є найефективнішим інструментом у арсеналі засобів ООН. Україна бере участь в ОПМ з липня 1992 р., а у травні 1999 р. введено в дію Закон України "Проучасть України в міжнародних миротворчих операціях ", що регламентує участь нашої держави в миротворчій діяльності.

За десять років у міжнародних операціях взяли участь понад 26 тисяч військовослужбовців Збройних сил та працівників органів внутрішніх справ України. Виходячи із чисельності своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20- 30 країн серед держав-учасниць миротворчості (загальна їх кількість - понад 80). Вони виконували миротворчу місію в Сьєрра- Леоне, Анголі, Гватемалі, Боснії, Герцоговині, Македонії, Таджи­кистані, Хорватії. На сьогодні укранські військовослужбовці та міліціонери представляють нашу державу у Боснії та Герцоговині, Косові, Східному Тиморі, Афганістані, Хорватії, Македонії. Ефек­тивною виявилась миротворча місія України в Іраці. Протягом останніх років Україна надавала свої авіатранспортні послуги для виконання завдань в Демократичній Республіці Конго та Косово.

На жаль, за роки миротворчості у цих операціях гинуть і одержують поранення військовослужбовці. З огляду на те, що одним із важливих аспектів миротворчих операцій є належна безпека військовослужбовців, Україна стала ініціатором Конвенції щодо захисту миротворчого персоналу ООН, відкритої до підписання у 1994 р.

У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлан­тичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з МАТО. Ставлення до цього як у політиків, так і у громадян України неоднозначне. Кількості прихильників і противників зближення з НАТО приблизно однакові; при цьому значний відсоток "невизначених" є свідченням амбівалентного співісну­вання у масовій свідомості двох образів Альянсу - старого "ймовір­ного противника" і нового "стратегічного партнера".

Якщо "європейський"проект має широку підтримку серед українців, то "євроатлантичний" користується меншою популярніс­тю. За великим рахунком негативне ставлення українців до Альян­су спричинене браком інформації про його діяльність, а також про те, чого вдалося досягнути державам, які входять до нього.

Навколо згаданої проблеми є надто багато ідеологічних нашару­вань, але національні інтереси України щодо НАТО базуються не на симпатіях чи антипатіях, а визначаються з урахуванням провід­ної ролі Північноатлантичного альянсу в підтриманні міжнарод­ного миру, стабільності, безпеки, сприянні поглибленню міжнарод­ного довір'я в євроатлантичному регіоні, створенні нової системи безпеки в Європі. Крім участі у спільній з НАТО програмі "Партнерство заради миру", Україна співпрацює з Альянсом у галузі екології, перекваліфікації військовослужбовців, у подоланні наслідків надзвичайних ситуацій тощо. Важливою умовою зміц­нення позицій України в європейському домі є її участь у зустрічах президентів країн Центральної і Східної Європи.

Європейське тяжіння України зовсім не означає згортання політичних і економічних зв'язків на інших напрямках, зокрема з державами-учасницями СНД. Проте Україна вважає, що СНД матиме перспективу лише у тому випадку, якщо він зможе оновитися не шляхом створення наднаціональних структур, а шляхом формування сприятливих умов для торгівлі, економічного і науково-технічного співробітництва і зовсім не обов'язково на "загальному" рівні, а на взаємовигідній двосторонній основі або у "групах за інтересами".

Згідно Конституції України (ст. 18), зовнішньополітична діяльність нашої держави направлена на забезпечення її національних інтересів і безпеки, шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства у відповідності з принципами міжнародного права, логікою еволюції загальнолюдської цивілізації.