69. Політика «воєнного комунізму»

Як і в радянській Росії, в Україні більшовики проводили політику "воєнного комунізму" (1919 - 1921 рр.).

Основні заходи "воєнного комунізму"

Промисловість

• Націоналізація усіх промислових підприємств.

• Установлення державної монополії на торгівлю найважливішими товарами (сіллю, цукром, металом, вугіллям).

Сільське господарство

• Установлення продовольчої диктатури.

• Запровадження продовольчої розкладки.

• Заборона оренди землі.

• Заборона використання найманої праці.

Система управління й трудові відносини

• Централізація управління промисловістю.

• Мілітаризація праці.

• Уведення загальної трудової повинності та зрівняльної оплати праці.

Торгівля та фінанси

• Заборона приватної торгівлі.

• Скасування грошей.

• Запровадження карткової системи розподілу продуктів.

• Скасування оплати за житло, комунальні послуги, транспорт.

Політика "воєнного комунізму" викликала антибільшовицькі виступи селян під проводом отаманів М. Григор'єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила) й призвела до економічної та політичної кризи наприкінці 1920 - на початку 1921 рр.

70. Нова економічна політика в урср

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство припинило організовану збройну боротьбу проти радянської влади.

У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава. Проте тенденція до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Справа в тому, що з року в рік дедалі більша частина незаможних селян звільнялася від податків. У 1925—1926 рр. податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств (майже всі незаможники). Водночас заможні господарства переоподатковувалися і не були заінтересовані в нарощуванні виробництва продукції на продаж. Після знищення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село втратило можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт, значно знизилися можливості насичувати внутрішній ринок продовольством.

Спираючись на півторарічний досвід непу, Ленін у згаданій статті почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих висновків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вимальовувалася така перспектива: замість того щоб колективізувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, і селяни охоче йшли до них. Складалася ситуація, яка вступала у протиріччя із програмою партії. Партійне керівництво розуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не погодяться на колективізацію.

Водночас з моменту публікації статті Леніна «Про кооперацію» про колективізацію на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть і не згадувалося. Проте на кожному партз'їзді, на конференціях і пленумах ЦК КП(б)У порушувалося питання кооперації. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися великі кошти. Завдяки цьому успішно розвивалися усі види кооперації і особливо сільськогосподарська (машинно-тракторні кооперативи, тваринницькі, цукровобурякові, хмільницькі, бджолярські тощо). До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було залучено понад половини селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85% господарств. Загалом розвиток сільського господарства на принципах непу мав помітні успіхи. За офіційними данними обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925—1926 pp. досягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн т у 1922—1925 рр. до 73,5 млн. т у 1926— 1929 pp. За обсягом валової продукції сільське господарство вже у 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень 1913 р. (на 6%). Із середини 20-х років внаслідок того, що держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а отже, могла визначати рівень заготівельних цін, виникли так звані «ножиці цін» — ціни на промислову продукцію були значно вищими, ніж на сільськогосподарську. Тому, якщо товарна частина зернової продукції у валовому зборі в 1923—1924 pp. становила 26,2%, то в 1925—1926 pp. — 20,9%. Товарність сільського господарства знижувалася, виникали кризові явища в хлібозаготівлях. Селяни не бачили перспективи і не були заінтересовані нарощувати товарне виробництво навіть в умовах непу, хоча на початку його запровадження вони підтримували цю політику. Економічними важелями держава не могла стимулювати товарне сільськогосподарське виробництво.