71. Голод 1921-1923 рр

Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України (Донецька, Запорізька, катеринославська, Миколаївська та Одеська), Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр.

Більшовицький уряд поставився до цієї ситуації холодно – аби не послабити власної диктатури, та все ж перевага в продовольчому постачанні надавалась промисловим районам, а не сільській місцевості.

Було опрацьовано техніку ЗАМОВЧУВАННЯ ПАНУЮЧОГО В УКРАЇНІ ГОЛОДУ

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її.

Крім того, з осені року, незважаючи на голод, партійно – державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба. Як наслідок, голод у південних губерніях України тривав аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше спробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

Причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, були:

1) післявоєнна розруха;

2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.;

3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками;

4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон;

5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

72. Політика українізації. Національне відродження 1920-х років

У квітні 1923 року 12 з’їзд РКПб проголосив політику коренізації, яка в Україні дістала назву українізації.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

1. висування українців на керівні посади;

2. запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

3. розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

4. створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації:

20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

1. У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

2. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

3. Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

4. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий – ВАПЛІТЕ 1925 р., М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

5. Розвиток науни – ВУАН Всеукраїнська Академія Наук

6. Ліквідація неписемності, як наслідок тисяч шкіл було направлено на цю проблему

Причини згортання українізації:

• Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

• вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

• зростав прошарок української інтелігенції, якому режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

• українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Микола Хвильовий - "Хвильовизм", Олександр Шумський - "шумськізм" і Михайло Волобуєв - "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".

З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.