33. Закони 12 таблиць( історія створення, зміст)

Історія створення таблиць пов'язана з так званою першою сецесією (тобто залишення плебеями Риму). Відповідно до розповіді Тита Лівія у 494 р. до н. е. плебеї, які знемагали від утисків патриціїв і були обтяжені боргами, відмовилися виступити у військовий похід і в повному озброєнні пішли з Риму на Священну гору, де стали табором. Залишення плебеями Риму породило паніку: зменшувалася боєздатність римської армії, крім того, не виключалася можливість, що плебеї можуть заснувати самостійну державу. Патриції змушені були почати переговори і піти на поступки: була створена спеціальна магістратура народних трибунів, яка у подальшому набула величезного значення. Народні трибуни могли обиратися лише з плебеїв і користувалися недоторканністю. Спочатку їхні обов'язки полягали в захисті плебеїв від сваволі патриціанських магістратів. У зв'язку з цим вони одержали право призупиняти втілення в життя розпоряджень цих магістратів (право veto — «забороняю»). Спочатку обиралося два трибуни, потім їх кількість збільшилася до 10.

Вимога плебеїв записати правила звичаєвого права привела до створення комісії з трьох осіб, що була відправлена в Грецію для вивчення законів Солона. Після повернення комісії в Рим був скасований консулат і обрано 10 осіб для написання законів. Текст Законів XII таблиць повністю не зберігся. Оригінальний текст Законів був, ймовірно, записаний на мідних плитах і зник під час війни з галлами. Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичаєвого права. Більше за всіх їх потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодифікація права була для них етапом у боротьбі за зрівняння у правах з патриціями.

Структура законів 12 таблиць: 1 табл – Про виклик до суду 2 табл – Про завершення судової справи 3 табл – Про відповідальність боржника 4 і 5 – Про сімейні і спадкові права 6 – Про набуття речей 7 – Про користування земельною ділянкою 8- Про покарання та шкоду 9 – Про громадські справи 10- Про порядок при похоронах 11 – 12 умовно об’єднують ті правила, які важко віднести до певного розділу, стосувались вони загально місцевих справ і відношення між різними групами населення.

34. Едикти магістратів як джерело права Риму

Едикт (edictum) (від dico - «говорю») - усне оголошення магістрату по тому чи іншому питанню. З часом едикт одержав спеціальне значення програмного оголошення, яке по сталій практиці робили (вже в писемній формі) республіканські магістри при вступі на посаду. Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістра, яким він був виданий, і, отже, тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі Види магістратських едиктів: - едикти едилів регулювали в основному питання торгівлі, прав і обов'язків учасників цивільних угод, позовних вимог, що випливали з ринкового обороту; - провінційні едикти містили в собі: затвердження місцевих узаконений і правових звичаїв, нововведення власне начальників провінцій - головним чином в адміністративній, і фінансовій сфері, запозичення з преторских едиктів, придатні для того чи іншого міста або провінції на розсуд начальника; - преторские едикти. При призначенні на посаду претор видавав указ, в якому декларував ті правоположения і принципи, яких він буде триматися протягом року (термін преторских повноважень). Види едиктів: 1) нові (в них вказувалися нововведення правозастосування та юридичної практики) і перенесені (претор заявляв, що буде дотримуватися практики свого попередника) едикти; 2) постійні, де вказувалися правоположения, обов'язкові для юридичної практики протягом усього терміну повноважень, і непередбачені, що стосувалися казусних обставин, або правозастосування щодо окремих особистостей. Законом Корнелія 67 р. до н. е.. преторам було суворо наказано триматися декларацій постійного едикту. Ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти, що не були компетентні скасовувати чи змінювати закони, видавати нові закони і т. п. Однак як керівник судової діяльності претор міг додати нормі цивілізованого права практичне значення, чи , навпаки, позбавити сили те чи інше положення цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих умовах захистити невласника як власника, але він не міг невласника перетворити у власника. У II в. н. е.. імператор Адріан поклав на юриста Юліана кодифікацію окремих постанов, що містилися в преторских едиктах. Остаточна редакція «постійного едикту» Юліана (edictum perpetuum) була схвалена імператором і оголошена постановою сенату незмінною, проте імператор залишив за собою право робити доповнення до едикту. З цього часу правотворча діяльність претора (і інших магістратів) припинилася.