100. Розпад Французької колоніальної імперії

Однією з відмінних рис двадцятого століття є ліквідація колоніальної системи і виникнення десятків нових незалежних держав. Розпад колоніальних імперій супроводжувався як веденням у ряді країн (в Алжирі, Анголі, Індонезії, Індокитаї, Малайї) колоніальних війн, так і спробами зберегти політичну залежність колоній у нових юридичних формах. Великобританія використовувала з цією метою форму співдружності, значно видозмінивши його. Членами Співдружності (офіційна назва об'єднання з 1948 р.) поряд з Великобританією і "старими" домініонами могли тепер стати колишні колонії, що отримали статус домініону, і навіть нові республіки. Однак зв'язки усередині Співдружності продовжували неухильно слабшати. У 1948 р. Ірландія відкинула статус домініону, проголосила себе республікою, і вийшла із Співдружності; згодом спеціальним британським законом було скасовано й саме поняття домініону. Індія і Шрі Ланка, які прийняли республіканські конституції в 50-х рр.., Залишилися в Співдружності, однак перестали брати участь у нарадах з питань оборони. У результаті цього єдина система оборони Співдружності стала розпадатися, хоча сама Співдружність і в даний час об'єднує майже 50 держав. Зовнішні зміни в структурі французької колоніальної імперії отримали відображення в Конституції Франції 1946 У ній проголошувалося освіта Французького союзу. У цей союз входили, з одного боку, сама метрополія, її "заморські департаменти" і "заморські території", а з іншого боку, "приєдналися території і держави". "Заморські департаменти" (3 департаменту Алжиру, Реюньйон, Гвіана, Гваделупа, Мартініка) формально управлялися аналогічно департаментам самої метрополії, проте префекти тут мали ще більш широкі повноваження. Управління "заморськими територіями" (Французька Західна Африка, Нова Каледонія, Мадагаскар і ін) зосереджувалася в руках призначеного французьким урядом губернатора, який мав право дострокового розпуску місцевої асамблеї (ради) і право вето щодо її рішень. "Приєднані території і державами" були французькі протекторати. Конституція Франції 1958 р. передбачала новий варіант об'єднання - так зване Співтовариство, куди ввійшли 17 африканських колоній, що одержали місцеву автономію. Решта території зберегли колишній статус. Стаття 77 Конституції проголошувала самоврядування й "вільне розпорядження власними справами" держав, що входять до Співтовариства. Разом з тим, згідно зі ст. 78, з компетенції окремих членів Співтовариства були вилучені зовнішня політика, оборона, грошова система і деякі інші важливі області державного життя. Президент Франції, що був і президентом Співтовариства, був представлений в кожній державі Співтовариства верховним комісаром, хто спостерігав за діяльністю місцевої адміністрації. У Конституції передбачалася можливість зміни статусу держави - члена Співтовариства на підставі рішення законодавчих зборів цієї держави з наступним підтвердженням такого рішення на місцевому референдумі. З дотриманням цих умов держава - член Спільноти могло стати незалежною і вийти з об'єднання. Однак в 1958 р. тільки в Гвінеї вдалося на референдумі домогтися відхилення Конституції 1958 р. і завоювання незалежність мирним шляхом. Протягом двох десятиліть після другої