104. Утворення Європейського Союзу. Європейська інтеграція на сучасному рівні

Європе́йський Сою́з, ЄС (англ. European Union) — економічний та політичний союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз, підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р. Сьогодні в об'єднання входять 28 європейських держав з населенням понад 505 млн людей. Загальний Валовий внутрішній продуктЄвропейського Союзу становить понад 18,4 трлн. $. В ЄС запроваджується єдина валюта — євро. Де-факто столицею Європейського Союзу є Брюссель. Серед інституцій ЄС є Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк, Європейський суд аудиторів та Європейський парламент. Парламент обирається на п'ять років громадянами Європейського Союзу. ЄС є повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, Світової організації торгівлі та має представництва у«Великій Сімці» та «Великій двадцятці». У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі». ЄС розглядаютьпотенційною наддержавою у майбутньому. Європейська інтеграція — це процес політичної, юридичної, економічної (а в деяких випадках — соціальної та культурної) інтеграції європейських держав, у тому числі й частково розташованих в Європі. На даний момент європейська інтеграція досягається в основному за рахунок розширення Європейського Союзу та Ради Європи. Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною незалежності. Його витоки — в історії нашого народу й усвідомленні права жити в демократичній, економічно розвинутій, соціально орієнтованій країні. Його мета — створення шляхом масштабних внутрішніх перетворень умов для входження до спільноти європейських розвинутих країн. Відносини України з Європейським Союзом у сучасній зовнішньо- і внутрішньополітичній ситуації мають для неї винятково важливе значення. Йдеться не просто про більш-менш активні контакти з одним із найавторитетніших зарубіжних партнерів, але й про можливість здійснення Україною стратегічного вибору на перспективу, від якого залежатимуть місце і роль держави у новій системі міжнародних відносин, у тому числі економічних і валютно-фінансових.

105. Проблема повоєнної Німеччини. Об’єднання Німеччини

Після закінчення війни територія Німеччини була поділена на окупаційні зони і в Німеччині запровадився тимчасовий окупаційний режим. Територія поділялася на 4 зони. Управління було зосереджено в союзній контрольній раді. Для мирного врегулювання відповідно до угоди було створено Раду Міністрів закордонних справ. В 1949 було розроблено проект Конституції ФРН 21 вересня 1949 проголошено утворення Західно- Німецької д-ви. У 1951 р. – окупаційний інститут був переглянутий, а у 1955 скасований у зв’язку з прийняттям ФРН до НАТО і Зх. Європейського союзу. Майже одночасно з утворенням ФРН відбулось проголошення Німецької демократичної республіки. В травні 1949 – на 3-му Нім. Конгресі затверджено Конституцію НДР Вищим органом влади республіки вважалася Народна Рада, що обиралася на 4 р. шляхом загальних, рівних прямих виборів на підставі пропорційної виборчої системи. В 1990 – в Німіччині розпочався масовий рух за об’єднання країни. Було 2 варіанти об’єднання: 1. Від поступового зростання ФРН і НДР в нову Німецьку державу 2. Входження НДР у ФРН 18 травня 1990р було укладено перший державний договір. 31 серпня 1990р – був підписаний 2-й державний договір про механізм входження НДР до ФРН

Виникнення станово-представницьких установ в країнах Європи

У XIII-XV ст. панівною формою державного устрою в Європі стає станова монархія. У більшості західноєвропейських країн вона прийшла на зміну феодальної роздробленості, при якій король розглядався лише як верховний сюзерен в системі сеньориально-васальних відносин. Політична централізація держави виражалася в тому, що королі поступово поширювали свою юрисдикцію на все більшу територію країни. В силу різних причин: внаслідок завоювань, договорів, шлюбних союзів, покупок, дарувань і інших обставин, регіони, що належали суверенною феодальним володарям, втрачали самостійність і входили до складу королівського домену (часом зберігаючи багато рис колишньої автономії). Цей процес зайняв чимало часу. І хоча до кінця XIII в. провідні країни Західної Європи (Франція, Англія) представляли собою більш-менш централізовані держави ', пережитки регіонального суверенітету зберігалися протягом століть (наприклад, у Франції правова, економічна, адміністративна уніфікація країни завершилася лише в період Революції кінця XVIII ст.). У боротьбі з сепаратизмом великих феодалів, королі (особливо у Франції і в Англії) знаходили підтримку міського населення (бюргерства), зацікавленого у зміцненні верховної влади. Процес зближення інтересів монархії і міст хронологічно співпав з періодом становлення міського стану як відокремленої частини середньовічного спільноти, зі своїм господарським укладом, правовими інститутами, оригінальним і вже досить розвиненим самосвідомістю. Політична централізація неминуче приводила до зміни форм і методів державного управління. У Західній Європі сутність цього процесу полягала в «поступовому переході королівської або князівської влади від чисто сеньйоріальних форм управління, коли король правил своєю державою, як будь-який інший сеньйор в своїх володіннях, до загальнодержавних, публічно-правових засобів» Реалізуючи курс на зміцнення національної держави, домагаючись підвищення політико-правового статусу центральної влади, королі спиралися на значно зрослий бюрократичний апарат, особисті збройні формування. Забезпечення адміністративних структур і постійної армії вимагало значних грошових коштів. Але колишні принципи збору податків до королівської скарбниці (у Франції вона називалася «королівська скарбничка») уже не могли задовольняти багаторазово збільшені потреби держави. Королі були змушені вишукувати нові джерела доходів як фіскального, так і іншого характеру (наприклад, добровільні «подарунки» міст в обмін на надання різних привілеїв). Нова податкова політика викликала необхідність нових форм політичної взаємодії короля з підданими. Найбільш значущим проявом публічно-правового характеру королівської влади стала поява національних станово-представи-них органів, що збиралися при главі держави для обговорення найбільш значущих проблем і вироблення відповідних рішень на основі взаємної домовленості. Як зазначає сучасний дослідник, «територіальний володар XI-XII ст. управляв за допомогою своєї курії, що складалася з прямих васалів світського і духовного звання. Розширення цієї курії шляхом залучення в неї городян і широких верств дворянства вело до її поступової трансформації з органу васального в адміністративно-судова установа обласного масштабу: розвиток товарно-грошових відносин вимагало врегулювання багатьох питань, нерідко стикаються інтереси різних областей » Скликання представницьких асамблей був також обумовлений необхідністю обговорення проблем, які зачіпають все королівство в цілому (війни, релігійні, династичні питання), а також потребою монархів в отриманні правдивої інформації з регіонов173. Самим раннім в Європі станово-представницьким установою вважаються кортеси174 держав Піренейського півострова. Вони склалися в результаті розширення кола учасників королівських рад. Спочатку король запрошував для консультацій сеньйорів і вище духовенство; пізніше до них приєдналися представники міст. Вперше широке збори депутатів від найбільш впливових станів було скликано в королівстві Леон у 1188 р. Король цієї країни, потребуючи підтримки населення в боротьбі з феодальною знаттю і мусульманами, зібрав представників церкви, знаті і городян і присягнувся, що надалі не стане оголошувати війну або укладати мир без їх згоди. Незабаром відбулося об'єднання королівств Леона і Кастилії. У цих умовах роль і значення кортесів зросли. З кінця XII в. вони обирали короля, встановлювали закони, надавали міським співтовариствам пільги і права, вирішували питання війни і миру-. Наявність кортесів стало ставництва в кортесах Каталонії (з 1218), Кастилії (з 1250 р.), Пор-

До другої половини XIII в. належить виникнення англійської ве збори французького королівства, пізніше назване Генеральпи-У XIV-XV ст. були утворені представницькі структури в німецьких князівствах - ландтаги, а також всенімецького збори - рейхстаг, покликане здійснювати обрання імператора Священної Римської імперії, главу німецької нації. Виборні установи склалися в системах дер-низький соціальний статус (наприклад, заможні вільні крестья-ція, австрійське князівство Тіроль) допускали участь вільних селян у процесі обрання корпусу представників , але селянство як соціальна група, як правило, не було представлено у виборних струк-щанія і ради », відрізнявся відповідно до їх соціальною приналежністю. Світські і духовні магнати запрошувалися безпосередньо королем. Лицарство, нижче духовенство і городяни мали виділити зі свого середовища уповноважених, які обиралися із застосуваннямНеобхідно відзначити, що в середні століття виявлялася тенденція до взаємодії станів у виборчому процесі, в результаті чого виборці і депутати, які представляли одну суспільну групу, самі могли належати до іншої. В Англії в обранні лицарів від графства брали участь не тільки дворяни, а й вільні селяни (що відповідають певним вимогам), а серед парламентаріїв-городян було чимало вихідців з дворянства. У Франції, в Англії та інших країнах представниками дворянства часто ставали юристи. Виборча практика поступово упорядковувалася; центральна влада видавала правові акти, що регламентують окремі сторони процесу - статус виборців і обраних (майнові, соціальні та інші цензи), процедурні вимоги, санкції за порушення виборчого законодавства. Поступово складалася відповідна політико-правова традиція, «вибори на місцях ставали школою їх проведення для широких кіл вільного населення країни .., привчали населення до виборної боротьбі, пропаганді тих чи інших кандидатів, до визнання важливої ??політичної ролі зібрань» 175. В результаті, вибори поступово ставали важливим елементом державного і суспільного життя.