11. Закони Вавілонського царя Хамураппі

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причина­ми їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученим Ж.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама-м. Сузи, куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі. Текст Законів складається з прологу, 282 статей і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6-126 -майно­вим відносинам, 127-195 - шлюбно-сімейному праву, 196-214 - покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси старо­давнього примітивного права:

- юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва;

- кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає;

- наявність вел. к-ті прогалин у праві;

-порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки;

- зв'язок з релігією;

- переважання кримінально-правових норм над цивільно-право­вими, жорстокий і примітивний характер покарань.

У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

12. Утворення держави в Індії Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мо-хеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань.. З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і дер-жава. З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщати-ся ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою. Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але по-ступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зі-брання знаті, що призводить до посилення влади царя.  Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті.  Племінна дружина поступово перетворювалась у по-стійне військо. Населення обкладається податками, які ста-ють обов’язковими і збираються спеціальними чиновниками. Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну частину території Індії. Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави. Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійсь-кого суспільства. Індія і під владою цих правителів продов-жувала залишатися сукупністю сільських общин або респуб-лік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимі-лювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.