Глава 2

Стародавній Вавилон

§ 1. Утворення держави

Стародавній Вавилон (у цьому разі ми застосовуємо цю назву і для Шумера та Аккада) являє собою, як і Єгипет, типову «річкову» циві­лізацію.

Країна, яку греки назвали Месопотамія, у УІ-У тисячоліттях до н. е. була дуже заболоченою, багатою на річні протоки та озера алювіальну рівнину. Головні ріки - Тигр та Євфрат несли велику кількість мулу, мали різний рівень паводкових підйомів, хоча режим рік сприяв землеробству, оскільки найбільші витрати води припадали на літо, коли хлібороб особливо потребував воду. Проте паводки нерідко мали ха­рактер катастрофічних повеней.

Невипадково саме у Стародавньому Дворіччі виник міф про «все­світній потоп», який знищив рід людський. Сліди великих катастрофічних повеней, які виникали в різні часи та охоплювали різноманітні частини Месопотамії, були знайдені археологами. Ріки часто проривали берего­ві вали, змінювали свої русла та утворювали бокові протоки. Вся місце­вість була дуже заболоченою, і стародавні поселення розташовувалися, як правило, на штучних земляних насипах-платформах. Минули тися­чоліття, перш ніж непрохідні болота перетворилися на придатну для посівів землю. Одночасно поля потрібно було і зрошувати.

Стародавній грецький географ та історик Страбон, посилаючись на Поліклета, повідомляв, що початок іригаційного землеробства тут був пов’язаний із дренуванням місцевості. Він писав: «Річ у тім, що Євфрат на початку літка розливається, причому вода починає прибувати з весни під час танення снігу у Вірменії, тому ріка неминуче утворює болота та заливає ріллі, якщо не відвести розлиті по поверхні води рік, що вийшли з берегів, за допомогою ровів та каналів подібно до того, як це роблять із водами Нілу в Єгипті. Саме тому і виникли канали».

Хлібороби, які осіли на заболочених берегах рік, уже мали деякий досвід в обробленні злаків і особливо зрошенні. Ці навички могли бути привнесені зі східних або північних районів, де гірсько-струмкове землеробство (з культивуванням пшениці та ячменю) та лиманне на річних розливах було вже відоме.

Наприкінці VI та в V тисячолітті до н. е. у дельті Тигру та Євфрату склалася своєрідна культура осілих хліборобів (а також скотарів і ри­боловів), названа археологами убейдською. На місці таких центрів як Ереду, Ур, Урук та Телло на цей час складаються селища, що пізніше стали (у ІІІ тисячолітті до н. е.) великими містами.

Найбільшим досягненням хліборобів убейдського періоду було створення системи зрошуваного землеробства, пристосованого до особ­ливих умов дельти. Спочатку це були, очевидно, обваловування не­великих згасаючих протоків та створення мініатюрних «басейнових» систем - штучних лиманів; згодом - будівництво примітивних регуля­торів затоплення ділянок та різноманітних водорегулювальних при­ладів. М’які алювіальні землі дозволяли використовувати прості зна­ряддя - дерев’яні мотиги та лопати. Але була необхідна безперервна праця зі створення полів з бруду та боліт.

Перші поселення хліборобів розташовувалися при впадінні про­токів до розливів по берегах русел та озер, оскільки на окраїнах боліт та розливів було простіше утримувати паводкові води на полях, огоро­джених валиками. Ці місця були сприятливі як для землеробства, так і для розведення худоби, рибальства та мисливства. Безперервні гідро­графічні зміни потребували напруженої праці зі спорудження захис­них дамб і каналів. Процес розвитку іригації у Стародавньому Дво­річчі був неможливий без організованого співробітництва великої кількості людей та без об’єднання окремих громад у своєрідні «водні союзи». На базі цих союзів і виникають перші міста-держави Шуме­ру - Кіш, Лагаш, Урук та ін. Їх утворення збігається за часом із зве­денням на великих дельтових потоках дамб та невеликих зрошуваль­них систем.

Система каналів вимагала постійного контролю з боку державної влади та безперервної праці з її підтримання. Тому коли кочовики гутії вторглися до оазисів Південної Месопотамії незабаром після 2230 року до н. е., цілі області запустіли.

Новий розквіт зрошувального землеробства у Месопотамії розпо­чався з ХУШ століття до н. е., коли центром став Вавилон, який об’єднав Шумер і Аккад та підкорив на час навіть Сирію.

У період правління Хаммурапі (1792-1750 роки до н. е.) роботи з будівництва каналів тривали безперервно протягом дев’яти років. Хаммурапі постійно сам давав вказівки, які стосувалися зрошення. Обов’язки чиновників та водокористувачів розподілялися дуже скру­пульозно. Вода в Месопотамії - це життя. Того, хто порушував прави-

ла та закони користування водою, могли обернути в рабство або навіть піддати смертній карі.

Досить докладно у Законах Хаммурапі оговорювалися й випадки матеріального відшкодування. Багато каналів несли воду на більш ви­соких відмітках, ніж розташовувалися поля. Нерідко паводки прори­вали штучні дамби, вали і перегородки, заливаючи поля та селища.

Тому спеціальні статті Законів Хаммурапі накладали кару за їх не­дбале зміцнення та прорив вод на чужу ділянку: «Якщо людина нехтує (забуває) зміцнювати валики свого поля, і через що утворюється в них пролом та вода уносить прибережну територію (землю), ця людина... нехай відшкодує зерно (урожай), яке таким чином було втрачено».

Розвиток іригаційної техніки у Стародавньому Дворіччі, великі землевпорядні роботи, створення дамб, складної мережі паводкових каналів, акведуків та водоймищ для регулювання подавання води спри­яли зародженню наук та розквіту ремесел. Обводнені ділянки потре­бували точного вимірювання. Проведення каналів та запровадження складної системи зрошення пришвидшило розвиток інженерної май­стерності та геометрії.

Коли руйнувалися деспотії і держава розпадалася на окремі об­ласті, порушувалася єдина система зрошення, запустівали поля хлібо­робів. Час від часу вони відроджувалися, аби знову загинути у пожежах війни. У Середні віки за роки правління Харун ар-Рашида (763-809 роки до н. е.) в Месопотамії було обводнено великі площі. Але у 1258 р. армія монголо-татар, очолювана Хулагу, зруйнувала культурні оазиси, залишивши незліченні руїни, які тепер вивчаються археологами.