§ 2. Середньовічне міське право

У ранньому Середньовіччі міста були нечисленними і відігравали роль укріплених адміністративних центрів (фортець-бургів), церковних резиденцій. У ХІ-ХІІ століттях виникають передумови для виникнен­ня феодальних міст як центрів ремесла і торгівлі. Населення середньо­вічного міста налічувало до 5 тис. чоловік і складалося з ремісників, крамарів, слуг, трактирників, цирульників, феодалів та королівської адміністрації, інтелігенції (нотаріусів, лікарів, викладачів). Міста роз­ташовувалися на землях феодалів і були їхніми колективними васала­ми, тому в руках феодалів зосереджувалася вся міська влада. Частина городян перебувала в особистій залежності від сеньйора.

В Х-ХІІІ століттях у Західній Європі розвивається комунальний рух - міста розпочинають боротьбу за звільнення від феодальних по­винностей, за торговельні привілеї та міське самоврядування, через що міста здобувають свої права або після тривалої збройної боротьби, або викупивши їх у феодала. Більшість міст стають містами-комунами. Вони звільнялися від феодальних повинностей, мали органи самовря­дування, але сплачували феодалу грошову ренту. Такі міста могли виступати колективними сеньйорами стосовно селян околиці. Деякі міста набули статусу міст-республік (міста Північної Італії: Венеція, Генуя, Флоренція, Болонья; «імперські міста» в Німеччині: Любек, Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні). Міста-республіки були незалежними і часто створювали торговельно-політичні союзи, наприклад Ганзей­ський союз, який об’єднав понад 100 міст Північної Європи.

Міський стан - бюргерство володів низкою привілеїв: особиста свобода, підсудність міському судові, участь у міському ополченні, право участі у виборах органів міського управління. Але бюргерство розпадалося на соціальні прошарки:

1. патриціат - спадкова замкнена група міської аристократії (май­стри, купці);

2. середні прошарки - ремісники, крамарі (яточники, рознощики), домовласники;

3. плебейські прошарки - наймані працівники, біднота.

У ХІІ столітті статус повноправного городянина-бюргера перестає поширюватися на плебейські низи. Вони відлучаються від міського самоврядування. У XIV столітті бюргерами стали називатися тільки заможні прошарки міста.

Характерною особливістю міста була його корпоративна організа­ція. Особи певної професії об’єднувалися в особливі спілки - цехи, гільдії, братства.

Належність до цеху була обов’язковою умовою для зайняття ремес­лом. Цех установлював монополію на певний вид ремесла, тобто кон­тролював виробництво і продаж продукції, захищав від конкуренції, нормував кількість підмайстрів та учнів, регламентував трудові стосунки. Очолював цех майстер - власник засобів виробництва. Для обіймання місця майстра вимагалися свідоцтво про навчання, відмінна характерис­тика, великий внесок до каси цеху, виконання видатної роботи. До цеху входили ремісники-підмайстри та учні. Останні навчалися майстернос­ті від двох до 12 років, їхня праця не оплачувалася. Процес замикання цеху перетворив майстрів на вузьку, спадкову групу. Це призвело до боротьби між майстрами і підмайстрами. Для захисту своїх прав під­майстри стали створювати власні спілки взаємодопомоги - братства. Цехова система не одержала поширення в Північній Європі та на Півдні Франції. Тут існувало вільне ремесло, але виробництво і захист від кон­куренції регламентувалися органами міського самоврядування.

На кшталт ремісничих цехів створювалися купецькі гільдії - об’єднання купців за професійними інтересами. Вони забезпечували членам гільдії торговельну монополію або торговельні привілеї, право­вий захист, взаємодопомогу. Гільдії були релігійними і військовими організаціями. Поступово стали створюватися сімейні купецькі ком­панії - торговельні будинки. З розвитком міжнародних зв’язків вини­кають купецькі філіали в інших містах. Відповідно з’являються по­сади консулів, які захищали інтереси міста і городян за його межами.

Органи міського самоврядування створювалися на принципах пред­ставницького, строкового правління. У різних містах існували свої традиції у сфері міського управління. У континентальній Європі місь­ке самоврядування здійснювалося колегіальними органами - радою або магістратом. У свою чергу вони обирали бургомістра, судову ко­легію (шефенів, скабінів) та інших посадових осіб. Магістрат мав право визначати податки, збирати військо, укладати союзи, карбувати гроші, визначати систему мір і ваги, встановлювати торговельні пра­вила, реєструвати договори тощо. Спочатку члени магістрату обира­лися на певний строк (один рік), потім влада ставала довічною. В Англії колегіальних органів не існувало, міська община безпосеред­ньо обирала посадових осіб (управителів, збирачів податків, поліцей­ських, суддів).

Міста існували в умовах правової автономії. Спочатку міське пра­во фіксувалося міськими статутами і хартіями, в яких закріплювалися права і свободи міст. Потім норми міського права розвивалися у формі прецедентів - рішень, які ухвалювалися міською радою в окремих ви­падках. Вони записувалися до міської книги і застосовувалися за ана­логією. Пізніше з’явилися закони, статути, постанови, укази. Вони оголошувалися на торговій площі і оприлюднювалися. З часом від­бувається систематизація міського права. Найбільшими системами міського права стали Любекське право (Ганзейський союз) та Магде­бурзьке право (Німеччина, Чехія, Австрія). Наприклад, Магдебурзьке право було систематизовано у п’ яти книгах (перша - органи управлін­ня, друга - судова організація, третя - скарги, четверта - родинне право, п’ята - неоднорідні норми і рішення).

У змісті міського права виділяються норми, які регулювали орга­нізацію міського життя та управління містом, і норми, які регулювали статус городянина.

Міське право поширювалося тільки на городян. Поселення у місті було вільним, але статус повноправного городянина передбачав ценз осілості (три місяці). Після цього строку новий мешканець користу­вався покровительством міського права, а феодально-ленні стосунки городянина припинялися. Усім городянам гарантувалося рівне право­суддя. Мешканців міста не можна було судити поза містом (за винятком скарги королю), арештовувати без судового розгляду.

Міське виборче право було цензовим: міські низи не мали вибор­чого права. Пасивним виборчим правом користувалися тільки патри- ціанти.

Хоча міське право було частиною феодального права, воно підго­тувало появу майбутнього буржуазного права і сприяло створенню єдиних правових традицій Західної Європи. У межах міст розвивало­ся торговельне і міжнародне право. Торговельна революція ХІ-ХІІ століть призвела до появи нових правових інститутів: інституту зворот­ніх паперів; інституту кредитних гарантій; інституту юридичних осіб; інституту збанкрутування; векселя.

Міський суд не був спеціалізованим органом, не відділявся від адміністрації і навіть міг виконувати функції міської ради (реєстрація домовленостей, управління міською власністю). Судді обиралися з числа правочинних, авторитетних городян. Суддя розбирав справи одноособово, його рішення були остаточними.

Незначні справи вирішувалися на рівні гільдійського та цехового самоврядування.

Міське право самоврядування в Європі стало результатом бороть­би міст проти феодального сеньйорального права і часто досягалося за викуп. Спочатку воно склалося у ХІІІ столітті у місті Магдебургзі, згодом поширилося на міста Східної Німеччини, а потім на Східну Пруссію. Внаслідок німецької експансії воно було сприйняте Силезією, Чехією, Угорщиною, Польщею та Литвою. З XVI століття міське пра­во проникло в Україну (Київ, Чернігів, Полтава). У цілому магдебурзь­ке право подібне до середньовічного права самоврядування французь­ких міст-комун. В основу магдебурзького права покладено привілеї, даровані у 1188 році Магдебургу його архієпископом, а також преце­денти суду шефенів Магдебурга, норми Саксонського зерцала. За магдебургським правом міста одержували самоврядування, звільня­лися від феодальних повинностей (за винятком обозної), отримували судовий та податковий імунітети (незалежність), право власності на міські землі. Магдебурзьке право надавало мешканцям міст, переваж­но міському торговельно-ремісничому патриціату, право і порядок обрання органів управління - магістратів, бургомістрів, міських рад. Воно встановлювало порядок оподаткування, регламентувало діяль­ність купецьких об’єднань, містило норми цехового права, регулювало організацію ринків та визначало порядок відправлення правосуддя.

Разом з тим магдебурзьке право за своїм змістом залишалося пра­вом феодальним, оскільки включало елементи соціальної нерівності, обмежувало права підмайстрів, учнів, міського плебсу. В литовських та білоруських містах воно зумовлювало привілейованість німецького населення, а в Білорусі та Україні - польського; осіб православного віросповідування позбавляло права вільного проживання, участі в ор­ганах міського самоврядування. Наприклад, у Львові українцям (вони називали себе русинами) дозволялося селитися тільки на «русинській» вулиці, їм заборонялося записуватися до цеху, утримувати корчму, під час поховання дозволялося супроводжувати померлого тільки через ворота, призначені для вивезення сміття.

У містах з магдебурзьким правом тривалий час вищою апеляційною інстанцією був суд міста Магдебурга (для Пруссії такою інстанцією з 1215 року було місто Хелмно - звідси Хелминське право). У містах Польщі, у тому числі білоруських та українських, відповідно до роз­порядження короля Казимира ІІІ слід було звертатися до суду міста Кракова. Магдебурзьке право відбивалося у збірниках, які укладалися суддями, коментаторами.

Розділ 3

Держави доколумбової Америки

Держави, які утворилися на території Америки до завоювання її європейцями, - Імперія інків (Тауантинсуйю), держави-міста майя, Імперія ацтеків - становлять інтерес для історії держави і права. Хро­нологічно вони є ровесниками європейського Середньовіччя, але за характером цивілізації належать Стародавньому світові і неолітичній цивілізації. Європейські «варвари» - франки, германці, англосакси, галли створили свою державність на уламках Римської імперії, уві­бравши її досвід, пройшовши через безлад Великого переселення на­родів та знаючи культуру заліза і маючи за плечима три тисячі років політичної історії. Держави інків, ацтеків, майя формувалися за умов неолітичної культури, яку європейські народи «пройшли» задовго до формування своєї державності. Якщо розглядати політичну історію з позиції рівня матеріальної культури, «знарядь праці» та «класової боротьби», то в інків, майя, ацтеків до приходу іспанців не могло бути державності. Але історія часто не вписується в теоретичні формули. Держава інків - Тауантинсуйю - являє собою класичний зразок давньої аграрної деспотії і разом з державами ацтеків та майя є переконливим доказом того, що у процесах політогенезу велику роль відіграє необ­хідність управління значними масами людей, об’єднаних будь-якою значущою функцією. Що стосується «класової» складової політогене- зу, то вона, безумовно, присутня в державному процесі, але не стільки як першопричина, скільки як його продукт.

В юридичній літературі історія стародавніх державних утворень Америки до цього часу все ще є справжньою білою плямою, оскільки практично відсутня в навчальному обігові. Між тим на Американсько­му континенті вже на рубежі ІІ-І тисячоліть до н. е. існували високо- розвинені цивілізації, які не поступалися Крито-Мікенській, яка нада­лі стала основою державних утворень у народів майя, інків, ацтеків. Історія цих держав дає багатий матеріал для виявлення як закономір­ностей, так і значної своєрідності державотворчих процесів у різних народів, у різних регіонах земної кулі, показує цікаві модифікації по­літичних «моделей» організації суспільства. Зрозумілий інтерес, на­приклад, до давніх Афін, Спарти, Риму, чия політична історія, за тра­дицією, визнається колискою наших історичних концепцій. Але якщо історія Афінської республіки з її 150-170 тисячами вільного населення (включаючи жінок та дітей) вважається досить солідним полем для історичних узагальнень, то на не меншу увагу в цьому плані має за­слуговувати, наприклад, держава інків - Тауантинсуйю, на 3 млн ква­дратних кілометрах якої проживало від 10 до 15 млн населення, що мало при таких гігантських розмірах і технологіях неоліту добре по­ставлену адміністрацію, централізоване управління, яке забезпечувало безперебійне функціонування величезного господарського механізму та швидкий темп зростання населення.

Значний інтерес становлять давні держави Латинської Америки, особливо Держава інків, для дослідження процесів формування ран- ньокласової аграрної деспотії, її формаційної належності, ролі грома­ди в ранньокласовій державі, ранніх форм права.

Сучасна наука не має даних щодо наявності на Американському континенті аборигенної людини. На відміну від Африки, Азії, Європи, Австралії, де історія людства налічує сотні тисяч років, на Американ­ському континенті людина, як це загальновизнано, з’явилася тільки близько 20 тис. років до н. е., прийшовши сюди вже в «готовому ви­гляді» з Азії, як вважають, через Берингову протоку.

Через Аляску переселенці розповсюдилися по Північній і Півден­ній Америці, утворивши тут численні племена та народності.

Етнічна і політична історія народів Америки цікава тим, що вона тривалий час (до XV століття) проходила в ізоляції від історії Старого Світу. Держави інків, майя, ацтеків та інших народів, що виникли тут, не зазнавали зовнішніх впливів і формувалися за умов по суті неолі­тичної матеріальної культури, не знаючи бронзи, заліза, гончарного кола та колеса.

Однак держави, що виникли тут в умовах неоліту, досить часто відзначалися великими розмірами, чіткою, продуманою організацією управління та господарювання і свідчать про те, що в генезі держав­ності, незалежно від рівня матеріальної культури, значну роль відіграє необхідність управління великими колективами людей, пов’язаних деякою спільною функцією, найчастіше - виробничою.

Найбільш ранні сліди людини в Америці з’ являються наприкінці геологічного періоду, відомого під назвою плейстоцен. У цю епоху безперервних міграцій людина проникає і в Америку. Залишки давніх стоянок знайдено уздовж річки Колумбія, в штаті Орегон, а також у різних місцях Аляски та на узбережжі Берингової протоки. Тут, ско­ріше за все, і проходив той шлях, яким кочові племена з Азії могли потрапити на Американський континент. Судячи з фізичного типу більшості індійців, батьківщину їхніх предків слід шукати в Азії (пря­ме волосся, вузькі очі, випуклі щелепи). Прибульці поступово рухали­ся на південь з долини Юкону та Маккензі через Орегон і Неваду в Південну Каліфорнію. Приблизно 15 тис. років тому в Новому Світі знаходилася вже маса людей. Про тисячоліття, які минули з моменту їхньої появи до утворення історичних індійських племен, майже нічо­го невідомо. Те, що дійсно відбувалося у цей час, смутно відображено в різноманітних знахідках, на основі яких відбувалася археологічна реконструкція подій минулого. Потім з’явилися перші зародки племен. На зміну полюванню і збиранню прийшов більш осілий спосіб життя, заснований на землеробстві, яке в індійців з’явилося, мабуть, близько 5 тис. років до н. е. Воно стало важливим стимулом розвитку культури і пройшло у своєму розвитку два етапи.

Перший етап - поява зародків землеробства, коли воно було лише одним із способів добування їжі, підпорядкованим полюванню та зби­ранню.

Другий етап - докласичний (2000 рік до н.е.) характеризується розвиненим землеробством, яке відігравало вирішальну роль в еконо­міці багатьох племен. Шляхом селекції було виведено маїс (кукуру­дзу) - 4000 рік до н. е. Одержані знання швидко поширилися на сусід­ні області. Завдяки цьому індійці стали вирощувати томати, квасолю, диню, гарбуз, бавовну, картоплю та інші рослини. Через це відпала необхідність у полюванні та збиранні. Землеробство в Новому Світі розвилося незалежно від аналогічних досягнень в Європі та Азії. Жод­на з найважливіших їстівних рослин, які становили основу харчування індійців, не була відома у Східній півкулі до Колумба. Але і головні продукти індоєвропейців - пшениця, ячмінь та рис не були відомі в Америці.

У VII столітті н. е. у Новому Світі зародилися декілька індійських цивілізацій. У гірських районах Анд доінкські племена проклали через хребти, які оточували їх, мережу шляхів і мостів, спорудили циклопіч­ні будови - храми і фортеці, складені з багатотонних, ретельно обте­саних гранітних брил, які утримувалися на місці тільки завдяки законам рівноваги. Кераміка і тканини індійців стояли в одному ряду з най­кращими зразками Стародавнього Світу. Континентальну частину США та Канади заселяли племена, які перебували на значно нижчому ступені розвитку. Північноамериканські індійці не знали астрономії, математики, інженерного мистецтва та писемності. Тут не було велич­них міст з палацами та храмами, не було вимощених каменем шляхів, якими ступали жерці та царські процесії. Життя тут протікало у тісно­му зв’язку з природою.

В Америці налічувалося близько 160 мовних груп, які розпалися на 1200 діалектів, тобто більше, ніж у всьому іншому Стародавньому світі. Біля 400 великих племен займали 15 окремих культурних об­ластей. За багато століть до Конкісти індійці вирощували не менше 20 важливих їстівних рослин, які надалі подвоїли землеробний потенціал світу. Вони одомашнили ламу, альпаку, індичку, качок та бджіл. Жителі Анд досягли значних успіхів у галузях медицини і застосування нар­котиків. Здійснювалися хірургічні досліди, включаючи таку складну операцію, як трепанація черепа - вилучення уламків кісток для змен­шення їхнього тиску на мозок. Вироби із золота і срібла з’ явилися в Центральній Америці лише в порівняно пізній історичний період. Відкриття металів не призвело тут до переходу в залізний вік. Новий Світ навічно залишився у кам’яному віці. Доколумбова цивілізація Америки дійшла свого апогею без найважливіших досягнень давнини, притаманних Старому Світові - без плавлення металів, без колеса, плуга та гончарного кола.