§ 3. Карне уложення Німецької імперії 1871 року

У процесі об’єднання німецьких земель і створення Другого рейху відбувався розвиток німецького права. Загальний територіальний, по­літичний та економічний простір вимагав розроблення загальної пра­вової бази, у першу чергу кодифікації карно-правової норми.

У 1871 році було ухвалено Карне уложення Німецької імперії. При його укладенні за взірець бралися більш ранні кодифікації, проведені в окремих землях: карний кодекс Баварії 1813 року, карний кодекс Саксонії 1838 року, карний кодекс Вюртемберга 1839 року, карний кодекс Брауншвейга і Ганновера 1840 року, карний кодекс Гессен- Дармштадта 1841 року, карний кодекс Бадена 1845 року та карний кодекс Пруссії 1851 року. Уложення базувалося на ідеях класичної школи карного права, значний вплив на його структру і зміст справив Карний кодекс Франції 1810 року.

На відміну від французького кодексу Карне уложення Німецької імперії складалося не з чотирьох, а з трьох книг, але в ньому також можна виділити Загальну та Особливу частини. Положення Загальної частини викладалися в першій книзі, присвяченій визначенню злочи­нів, проступків і поліційних порушень, і в другій книзі, присвяченій стадіям вчинення злочину, співучасті, пом’якшуючим та обтяжуючим вину обставинам тощо. Особлива частина представлена в третій книзі, де викладалися статті, присвячені окремим видам злочинів.

Розмежування злочинних діянь, як і в Карному кодексі Франції 1810 року, залежало від серйозності покарання. Покарання були спрямова­ні в основному на залякування. Але смертна кара застосовувалася тільки у двох випадках: за зраду держави й імператора, за спробу на­сильницького змінення державного ладу, змінення порядку престоло- наслідування (§ 80 і § 81) імперії і за сплановане умисне вбивство. У воєний час перелік злочинів, за які передбачалася смертна кара, міг бути розширений. За публічне виголошення промови або поширення творів, які підбурюють до державної зради, винного могли засудити до позбавлення волі до 10 років. Позбавлення волі могло призначати­ся у трьох видах: тюремне ув’язнення з примусовими роботами, утри­мання у фортеці без примусових робіт та арешт без примусових робіт. Як покарання також застосовувалися каторжні роботи, конфіскація майна, обмеження у правах, штраф та догана. До додаткових покарань 434

належали вислання, повне позбавлення всіх прав честі і тимчасове побавлення окремих прав.

Карне Німецьке уложення складено в більш пізній час і було більш ліберальним. На відміну від французького кодексу і кодексів деяких німецьких земель укладачі Уложення відмовилися від застосування тілесних покарань.

Після ухвалення Уложення простежувалася тенденція до гуманіза­ції карного права, що позначилося в заміні покарань за деякі злочини на штраф, а також у більш ліберальному підході до покарання неповно­літніх. Ця тенденція була перервана з приходом до влади націонал- соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером.

§ 4. Німецьке цивільне уложення 1896 року

Правосуб’єктність фізічних та юридичних осіб. До вироблення загальнонімецького зводу законів у німецьких землях продовжували зберігати свою юридичну силу Цивільний кодекс Баварського королів­ства 1756 року, збірник законів 1794 року «Загальне земське право прусських провінцій», Саксонське цивільне уложення 1863 року та інші кодифікації, засновані на принципах «просвітницького абсолю­тизму», у змісті яких спостерігалися значні відмінності. Питання щодо створення загальнонімецької кодифікації мало в суспільстві гострий політичний резонанс. Одні правознавці й політики висловлювалися за найшвидше розроблення кодифікації, а інші заперечували необхідність такого документа, аргументуючи свою точку зору тим, що кодифікація суперечить національно-правовим традиціям. Подолавши спротив консервативного чиновництва, спеціально створена комісія розпочала розроблення зводу приватного права. У 1896 році другий проект ко­дексу було схвалено Рейхстагом, Бундесратом та імператором. Він одержав назву Німецького цивільного уложення. Воно було введене до юридичної практики з 1900 року одночасно з Вводним законом, який містив пояснення щодо порядку застосування правових норм і термі­нології, що походила з римського права. Структура документа буду­валася за пандектною системою, тобто складалася зі вступу, декількох книг, які об’єднували правові норми щодо предмета юридичного регу­лювання, і висновків. П’ ять книг, які входили до складу Уложення, присвячувалися відповідно до статусу фізичних та юридичних осіб зобов’язальному праву, речовому праву, сімейно-шлюбному і спадково­му праву.

Правоздатність фізичних осіб ґрунтувалася на принципі юридичної рівності. Правоздатність людини за пунктом 1 Уложення виникала з моменту народження, а цілковита громадянська дієздатність відпо­відно до Уложення наставала з 21 року. Деякі статті було присвячено обмеженій дієздатності неповнолітніх (§ 106-113). Недієздатними могли бути визнані душевнохворі чи недоумки, п’яниці та особи, що ведуть розгульний спосіб життя.

Уложення передбачало деякі обмеження правового статусу жінки порівняно з правами чоловіка, але вони були зачно м’ якшими, ніж у Кодексі Наполеона 1804 року. Важливо відзначити, що в Уложенні вперше введено поняття юридичної особи.

Уложення виділяло два види юридичних осіб: юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. Перші у свою чергу поділялися на товариства, засновані з господарською метою (§ 22), і на товариства, створені без таких (§ 21). Стосовно товариств, створених без комерційної мети, діяв регістраційний (на підставі без­посередньої присутності) порядок утворення. Досить було тільки за­явити про створення товариства за місцем проживання шляхом вне­сення до судового реєстру. Відносно комерційних товариств (торго­вельних, виробничих та ін.) застосовувався концесійний або дозвільний порядок. Аби розпочати свою діяльність, таке товариство мало одер­жати спеціальний урядовий дозвіл. Юридичні особи публічного права (установи) пов’язувалися з реалізацією особливих соціальних завдань і передбачали особливий порядок утворення. Аби установа стала пра­воздатною, необхідно було одержати санкцію тієї союзної держави, де вона реєструвалася (§ 80).

Цивільне уложення визнавало за юридичними особами широку правоздатність, яка охоплювала всю сферу цивільного права за винят­ком правовідносин, характерних для фізичних осіб. Для виникнення правоздатності товариства була потрібна низка умов. Вони мусили мати статут, «місце проживання» і правління, яке повинне було пред­ставляти товариство в суді. Крім правління, основним органом управ­ління товариства були загальні збори, які обирали правління і могли ліквідувати товариство кваліфікованою більшістю голосів.

Закон передбачав можливість не тільки виникнення, а й припинен­ня правоздатності товариств. Крім неспроможності, закриття відповід­но до власного рішення чи повної реалізації мети, передбачалася можливість позбавлення товариства його статусу «внаслідок проти­законного рішення загальних зборів або через протизаконний спосіб дій правління, загрози суспільним інтересам» (§ 43). Малося на увазі, що ця постанова закону стосується не тільки комерційних чи соціаль­них товариств, а й політичних, професійних.

Особливості загальнонімецької кодифікації полягали в тому, що норми земського права, які не суперечили Уложенню, зберігали свою юридичну силу, а також у тому, що текст джерела не містив описів та визначень, як французькі кодекси. Істотна особливість документа по­лягала в тому, що його доктрина мала соціально орієнтований характер, допускаючи обмеження у сфері речового та зобов’язального права під приводом соціальної користі, особливо в інтересах соціально слабких суб’єктів. У цілому Уложення відповідало тенденціям розвитку бур­жуазних стосунків у Німеччині.

Отже, Німецьке цивільне уложення 1896 року стало другим після Цивільного колексу Франції класичним виразом приватного права епохи Нового часу. Його особливості були наслідком розвитку національно-правових традицій Німеччини. Так, замість індивідуаліз­му, притаманного європейським правовим системам Нового часу, Уложення стало яскравим прикладом утілення ідеалу регульованих державою інститутів приватного права, справляло значний вплив на кодифікацію і розвиток права не тільки в Європі, а й у країнах Азії та Латинської Америки. У Німеччині воно залишалося основним діючим джерелом права до кінця ХХ століття.

Зобов’язальне і речове право. Система речового права за Уложен - ням була традиційною для німецької редакції римського права. Але в Уложенні книга, присвячена зобов’язальному праву, передувала книзі про речове право. Право власності відповідно до § 903 Уложен - ня визначалося через протиставлення вільного розпорядження влас­ника своєю річчю і відсутність втручання третіх осіб у це право. За власником визнавалися необмежені права щодо відчуження речі, а та­кож щодо її вимоги від будь-якого володаря. Разом з тим така вимога не мала порушувати прав тих, кому на законних підставах річ було передано в оренду або в інше користування. Отже, власницькі права не були абсолютними.

Право власності відрізнялося від права володіння. Під останнім розумілася реалізація будь-ким свого панування над річчю. До того ж володіння однаково поширювалося на будь-які речі, доступні цивіль­ному обігу. Воно охоронялося законом, і ніхто не міг самовільно віді­брати його. Але в цьому разі утворювалося порочне володіння, яке не давало підстав для наступного утворення права власності на річ. Не­насильницьке, дбайливе володіння дозволялося передавати іншій осо­бі, користувачеві або навіть відчужувати. Права осіб, які відбувалися на підставі домовленості, охоронялися законом. Відповідно до вимог часу в Уложенні визнавалося більш обмежене тлумачення режиму земельної власності, і воно відповідало традиційним для прусського чи саксонського права обмеженням на користь сусідського права або суспільних інтересів.

Повноваження власника земельної ділянки, орієнтуючись на право приєднання, як і у французькому Цивільному кодексі 1804 року, по­ширювалися й на простір над поверхнею, і на надра землі. Але влас­никові заборонялося перешкоджати використанню простору чи надр там, де він не мав прямого і безпосереднього інтересу (§ 905). Відпо­відно до традиції пандектного права власник землі повинен терпіти різного роду емісії (газ, кіптяву, випаровування), джерелом яких були інші сусідні ділянки, «якщо такий вплив не обмежує його чи обмежує незначною мірою» і відповідає традиційному використанню ділянок (§ 906). Крім правової традиції, у цих правилах виявився соціальний інтерес великих земельних власників, які наполягали на пріоритеті нерухомості.

Право земельної власності зберегло можливість позадоговірних відносин між власником землі та її безпосереднім користувачем. За цими інститутами виразно проглядаються залишки вотчинних, на­півфеодальних відносин, збережених у новому вигляді. Земельна ділянка спочатку могла бути пов’язана з деякими обтяженнями: вот­чинні повиності на користь іншої особи, якою найчастіше був номі­нальний власник (§ 1105). Такий власник не міг переробляти річ за власним бажанням чи суттєво змінювати її вигляд. Повинності могли набувати вигляду й грошового боргу, який сплачувався як періодич­на рента (§ 1109).

На перше місце за значущістю в забов’язальному праві було по­ставлено зовнішній вияв волі суб’єкта права до тих або інших дій (волевиявлення). Відповідно в договірному праві значно збільшилася кількість передбачуваних випадків, коли ті чи інші дії залишалися за­конними, незважаючи на відсутність справжньої волі чи її оскарження. Цього вимагала міцність комерційного обігу. Наприклад, пропозиція укласти договір (оферта) вважалася достатнім зобов’язанням, якщо не було спеціальних застережень. Зобов’язання могло мати на увазі як виконання певних дій, так і утримання від них.

Основним джерелом виникнення зобов’язання був договір. У ви­падках із нерухомістю його необхідно було укладати письмово тільки за участю юридично уповноважених державних осіб. Традиційно вва­жалися недійсними договори (і будь-які інші правочини), які суперечи­ли законам і порушували вимоги суспільної моралі. Уложення оголо­сило недійсним правочин, «за яким одна особа, користуючись злидня­ми, легковажністю чи недосвідченістю іншої, замість будь-яких послуг із свого боку виговорює чи примушує надати собі майнову вигоду, роз­міри якої настільки перевищують цінність послуг, що вигода за даних обставин справи видається явно неспіввимірною...» (§ 138). У цьому параграфі йшлося вже не про звичайний обман, а про явне зловживан­ня соціальним становищем. Параграфи, присвячені договорам, місти­ли суттєві новації, які посилювали захищеність однієї зі сторін. Так, у договорі робочого наймання закон зобов’язував того, хто наймав, додержуватися мінімальних умов безпеки, наскільки це було можливо за конкретних умов. Якщо йшлося про домашній найм, то наймача зобов’язували до того, аби надати робітникам нормальні умови про­живання, відпочинку, а також додержуватися вимог «здоров’я і мораль­ності службовця» (§ 618). Заборонялося укладати договір найму довічно. Подібний договір можна було припинити через п’ять років після його укладання (§ 324). Недодержання необхідних умов догово­ру було підставою для стягнення збитків. Аналогічно в разі оренди жилого приміщення той, хто винаймав, звільнявся від зобов’ язання додержуватися договору, якщо користування приміщенням було пов’язане зі значною небезпекою для здоров’я. У цих та деяких інших конкретних договорах передбачалася можливість з поважних причин чи застережних у законі умов відмовитися від виконання зобов’язання без невигідних наслідків. Відмова від принципу непо­рушності договору як загального правила була важливою рисою зобов’язального права.

Підставою для виникнення зобова’язання, як і у французькому кодексі 1804 року, в Уложенні виступало заподіяння збитків. Відшко­дування збитків передбачало наявність вини з боку того, хто заподіяв шкоду. Звільнявся від відповідальності той, хто заподіював шкоду ін­шому в стані душевного розладу або несвідомо, тобто враховувалися обставини, що виключали свободу вияву волі.

Сімейно-шлюбні відносини. У родинних відносинах найважливі­шим положеннням було визнання тільки цивільного шлюбу. Шлюб вважався не приватним договором, а підлягав державній реєстрації за особовою заявою у присутності цивільного чиновника. Не забороня­лася церковна форма шлюбу. Всі церковні зобов’язання визнавалися такими, що зберігають силу для тих, хто додержується цих правил. Закріплялися моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не припинивши попереднього.

Шлюбний вік установлювався відповідно до вимог громадянської дієздатності: 21 рік для чоловіка і 16 - для жінки. Малося на увазі, що батько дає згоду на шлюб для своїх законних дітей (фактично тільки для жінок, оскільки чоловіки в 21 рік досягали повної дієздатності). Отже, вияв батьківської волі був значно послаблений порівняно з тим, як це питання регулювалося у Франції.

Стосунки подружжя у шлюбі регулювалося традиційно, із закрі­пленням домінуючої волі чоловіка. Подружжя мали разом жити, збе­рігати вірність, підтримувати спільне господарство. Чоловік повинен був надавати дружині відповідне її становищу утримання. Домінуюча роль чоловіка і надалі виражалася в тому, що він мав право на власний розсуд вирішувати всі питання спільного проживання, обирати місце- проживання. Але таке панівне становище чоловіка не було абсолютним. Дружина могла не підкорятися його рішенню, якщо вона вважала це зловживанням стосовно її прав.

Уложення визнавало режим спільності майна подружжя. Інші від­носини подружжя з приводу майна допускалися, але для цього потріб­но було укладати спеціальний шлюбний контракт. Протягом шлюбу чоловік керував усім майном родини, включаючи майно, «внесене» дружиною. Але керувати майном дружини чоловік мав «правильно», а для того, щоб розпоряджатися ним, - «питати» її згоди. У цілковито­му веденні дружини були її особисті речі, включаючи коштовності, а також одержані у подарунок, придбані своєю працею або самостійним веденням підприємства. Таким чином, система внутрішньородинних майнових відносин за Уложенням була більш сприятливою для жінок порівняно з попередніми джерелами німецького права.

Розлучення припускалося тільки в судовому порядку і за наявнос­ті узаконених причин. До них належали перелюбство, вчинення зло­чину, злоумисне полишення, порушення зобов’язань шлюбу, у тому числі жорстоке поводження з одним із членів подружжя. У цьому ви­явився вплив протестантизму.

Значною мірою умовним став інститут батьківської влади стосовно дітей. Мати також була зобов’язана і мала право турбуватися про дітей. Батько міг користуватися майном дітей. Зберігалося право батька вда­ватися стосовно своєї дитини до виправних заходів, але вони наклада­лися не мимовільно, а за рішенням опікунського суду.

Зберігалася відмінність прав законних і позашлюбних дітей. Щодо матері позашлюбні діти розглядалися нарівні з її законними дітьми, а стосовно батька - родство не визнавалося. Але позашлюбні діти могли вимагати від свого батька сплачувати аліменти до досягнення ними 16 років. Відповідно розрізнялися й спадкові права дітей. Правом на обов’язкову частку в спадщині користувалися тільки законні діти.

^ш § 5. Листопадова революція 1918 року.

Веймарська конституція 1919 року

Військово-монархічна диктатура, що сформувалася в Німеччині у роки Першої світової війни, порушувала принципи Конституції 1871 року. До тих пір, доки воєнні дії розгорталися успішно для Німецької імперії, суспільство терпляче ставилося до встановлення військового режиму. Але через усвідомлення неминучості поразки німецького мілі­таризму та його союзників у країні зміцнювалась опозиція правлячому режиму. Цьому значно сприяла економічна криза, що поглиблювалася. Це позначалося в гіперінфляції, товарному дефіциті, розгулі спекуляції та численних соціальних протестах. Весна 1917 року ознаменувалася активізацією пацифістського руху, який поширювався по всій Європі. Наростанню опозиційних настроїв сприяли революційні події в Росії. Неминучість ліберальних перетворень була настільки явною, що навіть уряд Пруссії, який вважався осередком консерватизму, був змушений піти на реформу виборчого права. Але поразка Німеччини у війні при­звела до політичної та соціальної ізоляції влади, коли часткові перетво­рення у сфері державності вже не могли призвести до відновлення со­ціальної стабільності і громадянського миру.

Важливим чинником, який визначав політичний розвиток країни в цей період, стало посилення впливу лівих партій, серед яких особ­ливим радикалізмом відзначалася незалежна соціал-демократична партія Німеччини, яка відкололася від соціал-демократичної партії. Крайні ліві соціал-демократи утворили групу «Спартак», члени якої виступали за реалізацію в Німеччині більшовицької моделі державно- політичного розвитку. Вони підтримували тісні зв’язки з радянською Росією, зазнаючи значного ідеологічного впливу більшовиків, які при­йшли там до влади. У Німеччині починають створюватися перші ради. Вони разом з іншими силами виступали з вимогами встановлення у країні республіканської форми правління. Республіка в цей період розглядалася як єдиний ефективний механізм, здатний протидіяти мілітаризму. Революційні події в Німеччині було спровоковано спробою імперського уряду вивести з міста Кіля німецький флот і дати флоту Англії генеральну морську битву. Таке рішення виявилося провокацією, мета якої - потопити в Північній Атлантиці 100 тис. революційно налаштованих моряків. 3 листопада 1917 р. моряки загасили топки кораблів і вивісили червоні прапори. Їхній виступ підтримали робіт­ники всієї Німеччини.

Ці події стали приводом до початку революції. 9-10 листопада 1918 року спалахнуло повстання в Берліні, внаслідок чого влада пере­йшла до Ради народних уповноважених. Будучи за характером буржу- азно-демокартичою, революція призвела до руйнування загальноні- мецької монархії і 22 місцевих монархій, які існували в окремих ні­мецьких землях. На місцях утворилися нові соціально-демократичні уряди. Незабаром було підписано перемир’я з країнами Антанти, яке фактично поклало кінець світовій війні й ознаменувало початок по­літичного переустрою Німеччини.

З 16 по 21 грудня 1918 року пройшов Загальнонімецький з’їзд рад. Керований соціал-демократичою партією Німеччини (Еберт, Носкі, Шейдеман), з’їзд відмовився брати владу у свої руки і передав її Раді народних уповноважених. Розрахунок німецьких (і російських) кому­ністів на встановлення «диктатури пролетаріату» не виправдався. Лі­дерів комуністів Карла Лібкнехта і Розу Люксембург було вбито, ви­ступи робітників придушено за допомогою відізваних з фронту військ. Веймарські національні збори, які засідали з лютого 1918 по травень 1920 року у Веймарі, встановили державну владу перехідного часу і утвердили нову Конституцію. До перших виборів повноваження рейхстагу передавалися Національним зборам.

Веймарська конституція 1919 року визначила Німеччину як феде­ративну республіку з президентсько-парламентським правлінням. Але в тексті Конституції зберігся термін «імперія». У контексті цього до­кумента він був синонімом слова «держава» («Німецька імперія - рес­публіка»). Політичні реалії Німеччини 20-30-х років ХХ століття не сприяли реалізації закладених Конституцією принципів парламента­ризму. Значну роль у подальшій трансформації демократичної держав­ності відіграли суперечності, які мали місце в тексті документа. Вже на початку 20-х років позначилася тенденція до посилення виконавчої влади, перш за все президентської. У травні 1920 року було ухвалено закон щодо виборів президента, які не були проведені, оскільки соціал- демократи наполягли на легалізації статусу тимчасового президента Німеччини Еберта. Конституція закріпляла перевагу загальноімпер- ського права над правом окремих земель. На відміну від Конституції 1871 року, яка встанавлювала гегемонію Пруссії, всі землі тепер мали рівні права й рівні уряди в загальнонімецьких органах влади. Влада на місцях мала будуватися на республіканських принципах. Передбача­лося обов’язкове існування представницького органу влади, який мусив формуватися на основі всезагального, рівного, таємного та прямого голосування.

Основним принципом організації влади став її поділ. Законодавчи­ми повнооваженнями володів парламент, який складався з двох палат: Рейхстагу, депутати якого обиралися на підставах пропорційного пред­ставництва і на основі всезагального виборчого права (Веймарська конституція вперше в Європі надала виборчі права жінкам), і Рейхсрату, який формувався з представників обласних урядів. Кожна земля в рейхс- раті мусила була мати у крайньому разі один голос, більш великі області одержували по одному голосу на 700 тис. мешканців. На від­міну від Конституції Бісмарка 1871 року Веймарська конституція об­межувала представництво земель 2/5 усіх голосів.

Головою виконавчої влади проголошувався президент, якого оби­рали на сім років з правом переобрання. Він мав широкі повноважен­ня: міг укладати зовнішні союзи і договори, здійснював верховне ко­мандування армією і флотом, призначав і звільняв чиновників, а також членів уряду, вкючаючи канцлера. У виняткових випадках він міг ви­давати власні укази. Конституція передбачала цікаву систему обмежень і противаг. Так, відповідно до статті 43 президент міг бути достроково зміщений зі своєї посади народним голосуванням. Рішення щодо ре­ферендуму ухвалювалося 2/3 голосів Рейхстагу. Але якщо народним голосуванням відхилялася пропозиція стосовно зміщення президента, він вважався переобраним, а Рейхстаг розпускався.

У Конституції взагалі багато уваги надавалося референдуму. По­казовою є стаття 48 (нею в майбутньому скористалися фашисти), яка була аналогічною статті 19 Конституції 1871 року і надавала президен­тові можливість примушувати окремі землі до виконання Конституції та імперських законів за допомогою збройної сили і тимчасово при­зупиняти там дію конституційних прав і свобод, але такі заходи могло бути скасовано Рейхстагом.

Імперський уряд складався з рейхсканцлера та імперських міні­стрів. Рейхсканцлер головував в імперському уряді і керував його справами за наказом, прийнятим урядом і схваленим президентом імперії. Усі розпорядження були дійсними лише після утвердження їх рейхсканцлером і відповідним імперським міністром. Це означало прийняття відповідальності. Рейхсканцлер визначав керівні линії по­літики і за це відповідав перед Рейхстагом. Міністри відповідали перед Рейхстагом за свою сферу діяльності. Рейхсканцлер та міністри по­требували для «виконання» своїх повноважень довіри з боку Рейхста­гу. Якщо вони позбавлялися такої довіри, то зобов’язувалися піти у відставку.

Конституція проголошувала незалежність судової влади, яка реа­лізовувалася в межах системи незалежних і самостійних обласних та імперських судів. Вищою судовою інстанцією був Верховний держав­ний суд Німецької імперії. Для захисту окремих осіб від розпоряджень і вимог адміністративних установ установлювалися адміністративні суди.

Другу частину Конституції було присвячено основним правилам і обов’язкам німців. Тут підкреслювалося, що чоловіки і жінки мають «у принципі» однакові громадянські права і несуть однакові громадян­ські обов’язки. Кожен німець у кожній області імперії мав ті самі права і обов’язки, що і громадяни цієї області. Конституція передба­чала свободу пересування, недоторканність житла, таємницю листу­вання, свободу віросповідання, особи, друку, слова, мітингів, зборів, спілок та громадського самоврядувань. Вона вводила всезагальне обов’язкове і безкоштовне шкільне навчання.

У цілому Веймарська конституція 1919 року для свого часу була найдемократичнішою конституцією Європи, але вона не відіграла ви­рішальної ролі в долі Німеччини. За умов економічної кризи і Версаль- ської повоєнної системи конституція не утримала Німеччину в межах права. Протиборство різноманітних політичних сил країни підірвало Конституцію. На зміну Веймарській республіці прийшла фашистська диктатура.