§ 4. Мусульманське право

Мусульманське право - традиційна система права, яка склалася про­тягом УІІ-ХІІ століть в Арабському халіфаті та діє у різноманітних варіантах у сучасних країнах ісламу. Особливість мусульманського пра­ва - тісний зв’язок з релігійною догматикою ісламу та його наднаціо­нальний характер. Мусульманське право належить ісламу і всюди спо­відує тільки іслам. Основою мусульманського права є Коран - богодана священна книга мусульман, передана Аллахом через пророка Мухамме­да. Коран увібрав у себе і канонізував багато зі звичаїв доісламської Аравії, доповнених «одкровеннями» Мухаммеда, взятими з трансфор­мованої догматики християнства та іудаїзму. Особливість мусульман­ського права - єдність релігійної догматики ісламу та його, власне, правового складника - фікхому (глибоке розуміння, знання).

Поряд із Кораном джерелами мусульманського права є Сунна, Тефсир, Іджма, Кіяс. Сунна - канонізоване зібрання хадисів (понад 2000 томів) - повідомлення, перекази, легенди про життя Мухаммеда, його вчинки, розпорядження. Хадиси, які сформувалися під час наступника Мухамме­да, змальовували не стільки дійсні факти з життя пророка, скільки потре­би знаті, духівництва, купецтва, громадського суспільства, які досить швидкими темпами розвивалися в Арабському халіфаті. Хадиси одержа­ли в ісламській юриспруденції значення обов’язкових прецедентів.

Тафсир - зібрання тлумачень Корану та Сунни знавцями-улемами і суддями, які відображали позиції різноманітних богословських шкіл. Останні у свою чергу виражали інтереси різноманітних релігійно- політичних течій в ісламі (суніти, шиїти, хариджити, кармати тощо), які суперничали між собою. За умови жорстких релігійно-політичних і соціальних суперечностей виникали різноманітні версії ісламу та фікху - мазхаби. До ортодоксальних мазхаб належали ханіфітська (Іс­панія до Реконкісти, Північна Африка), шафіїстська (Сирія, Східна Африка, Індонезія), ханбалистська (Аравія), малікітська (Алжир, Ма­рокко, Туніс, Лівія, Кувейт, Бахрейн). Ці мазхаби визнані за звичай у сунітів (близько 80 % мусульман). Єретичними з позицій сунітів вважалися мазхаби шиїтів, хариджитів, карматів та ін., характерні для Ірану, частково - для Азербайджану. Консультації визнаних теологів та правознавців, схвалені умою, - іджма (згода, схвалення) і тлумачен­ня за аналогією з технікою греко-римського права - кіяс (аналогія) також стали джерелами мусульманського права. Правом такого тлума­чення - іджстихаду володіли лише муджстахіди (благочестиві і добро­порядні), які одержали визнання визначних богословсько-юридичних університетів - медресе.

Настанови Корану, Сунни, Тефсиру, Іджми та Кіяси є основою мусульманського права - шаріату («визначений шлях») та основною базою ісламської юриспруденції - фікху. Крім шаріату, судді також використовують судовий прецедент - амал, сукупність звичаїв - урф, адат, а також світські закони - канун. У деяких ісламських державах право набуло значною мірою світського характеру, в інших на хвилі ісламського фундаменталізму реанімуються середньовічні інститути (Іран, Афганістан). Яскравим прикладом цього Карний кодекс Ірану (1982 рік), який передбачає побиття камінням, закопування в землю тощо. В сучасних країнах ісламу шаріат частіше застосовується в об­рядах, побутовій і сімейній сферах, місцевому громадському вжитку, значно менше в карно-правовій сфері.

Мусульманське право поділяє всіх людей на «правовірних» (мус- лімів) та іновірців, унаслідок чого значною мірою визначається право­вий статус особи. Згідно з мусульманським правом усі мусліми воло­діють рівними правами (у хариджитів навіть раб може бути обраний халіфом, якщо він - правовірний мусульманин). Але в ранньому іс­ламі серед правовірних виділялися привілейовані групи, ветерани іс­ламу - мухаджири (тобто ті, хто пішов за Мухаммедом, коли він утікав з Мекки до Медіни у 622 році) та ансари (ті, хто приєднався до Му­хаммеда в Медині). Мусліми мали деякі привілеї у сфері податкового та карного права. Мусульманське право виділяє серед іновірців «людей писання» (християни і євреї) та «невірних» - гяурів.

У соціально-економічній та політичній сферах мусульманське право закріпило в різноманітних варіантах традиційні, ті, що історич­но склалися, інститути східної деспотії - переважання державної власності на землю та зрошувальні споруди (державний феодалізм), відсутність особистого лену і кріпаків у військово-службового стану (феодалів), державне закріпачення селян, деспотичний характер влади, злиття духовної влади (імамат) з владою світською (султанат). Фео­дальна рента збиралася або сукупним феодалом-державою, або пред­ставниками службовців за спеціальними документами - бератами, які надавали право одержувати на свою користь податки з певного села. Поширеною була ікта (джагир), яка дозволяла іктадарам та джагірдарам одержувати збори із закріплених за ними наділів, котрі при цьому не ставали їхньою власністю.

Мусульманське право знало також приватну власність на землю - мульк, власність мусульманської церкви - вакфі. Широкого поширен­ня в Арабському халіфаті набули векселі.

Шлюбно-сімейне право ставило жінку в нерівноправне становище. Мухаммед одружився на дев’ятилітній Айші, і це стало прецедентом. Правовірний міг мати чотирьох дружин і необмежену кількість на­ложниць. У шиїтів допускалися тимчасові шлюби за домовленістю строком від декількох днів до одного року. Домовленість скріплялася суддею.

Злочин у мусульманському праві невіддільний від гріха. Чим біль­ший, за уявленнями ісламу, гріх, тим важчий злочин. Наприклад, убив­ство, не пов’язане з пограбуванням або крадіжкою, неумисне убивство передбачали обмежену кревну помсту, грошову пеню, релігійно- спокутувальну пожертву або «загробне воздаяння». Інша група зло­чинів - худут (віровідступництво, богохульство, залицяння, крадіжка, грабунок, неправдиве обвинувачування, пияцтво) каралася побиттям бичами, відрубанням рук, ніг, побиттям камінням тощо. Посягання на громадський устрій передбачало тюремне ув’язнення, покарання на- гаями, конфіскацію майна, позбавлення права носити чалму. Право покарання належить, за шаріатом, або Аллаху, або потерпілому. Суд накладає покарання нібито на прохання потерпілого. Останній може відмовитися від свого права, знімаючи тим самим питання про пока­рання. Коран заохочує відмову від покарання, обіцяючи рай тим, хто прощає своїх кривдників. Але за умов міжусобних воєн і народних повстань, що розривали халіфат, каральна політика набувала більш жорстокого характеру і виходила за межі шаріату.

У Новий і Найновіший часи у багатьох країнах ісламу відбуваєть­ся розмежування канонічного і світського права, обмежується юрис­дикція шаріатських судів. Мусульманське право модернізується з ура­хуванням вимог ринку, видаються сучасні цивільні та карні кодекси. Це, однак, не виключає рецидивів відродження середньовічних інсти­тутів мусульманського права там, де верх бере ісламський фундамен- талізм.