§ 2. Коституційна монархія

17 червня 1789 року Генеральні Штати проголосили себе Націо­нальними зборами Франції, а 23 червня ухвалили постанову щодо недоторканності депутатів. 9 липня 1789 року Національні збори про­голосили себе Установчими зборами. Король готувався до розгрому зборів і, вважаючи, що у всьому винен Неккер, 11 липня відправив його у відставку.

Владні повноваження, присвоєні Генеральними штатами, які пере­творилися на Установчі збори, перетворили Францію на конституцій­ну монархію. Король одягнув знак революції - трикольорову кокарду, а його родич герцог Філіпп Орлеанський приєднався до депутатів «третього стану», змінив своє ім’я на Філіппа Егаліте («Філіпп Рівність»). З Америки в ореолі слави повернувся маркіз Лафайєт - соратник Вашингтона і герой визвольної війни американських колоній проти Англії. Його одразу ж було призначено командиром Національної гвардії. Князь Талейран зняв із себе єпископський сан і кинув «до ніг Франції» єпископські землі. Всі стали «революціонерами». Це був відносно мирний, «медовий місяць» революції. Але тільки один Жан- Поль Марат порушував гармонію скандальними статтями у підпіль­ній газеті «Друг народу», яку він сам і видавав. У цей період полі­тичними лідерами були конституціоналісти-фельяни, прихильники конституційної монархії.

Політичні сили Франції під час революції поділилися в основному на чотири партії: роялісти - прибічники збереження старого режиму, конституціоналісти-фельяни (засідали у приміщенні монастиря орде­ну фельянів та називали себе «Товариство друзів Конституції»), жи­рондисти (бріссотинці) - представники республіканської торговельно- промислової буржазії (лідер - юрист і журналіст Бріссо), якобінці - представники дрібної буржуазії, міських низів, прихильники рішучих революційних дій проти феодально-монархічного ладу (засідали в до­мініканському монастирі Святого Якова, їхні лідери - Робесп’єр, Дан­тон, Сен-Жюст, Марат та ін.).

З 1789 і до 10 серпня 1792 року фельяни перебували при владі. У період їхнього правління Установчі збори ухвалили три найважливі­ші акти: 1) 11 серпня 1789 року - «Про знищення феодальних прав і привілеїв»; 2) 26 серпня 1789 року - Декларацію прав людини і гро­мадянина; 3) 3 вересня 1791 року - Французьку Конституцію.

Їхнє ухвалення було безумовним досягненням першого етапу рево­люції. Закон від 11 серпня 1789 року скасовував усе, що стосувалося особистого чи кріпосного права. Ліквідовувалися сеньйоріальні суди, скасовувалися церковні десятини, заборонявся продаж посад, ліквідо­вувалися податкові привілеї духівництва і дворянства, різного роду міські і провінційні привілеї, станові і службові привілеї та обмеження. Як додаток до цього документа у 1790 році було видано закон «Щодо порядку усунення феодальних прав», який скасовував почесні відмін­ності і права сюзерена, ліквідовував майорат, а також кріпосний стан у всіх формах, знищував баналітети і скасовував барщину.

Надзвичайне значення не тільки для Франції, а й для всієї Європи мало ухвалення 26 серпня 1789 року Декларації прав людини і грома­дянина. В її 17 статтях проголошувалися ідеї рівності, свободи, права, законності, правосуддя, недоторканності власності, народного сувере­нітету. Ухвалена 3 вересня 1791 року Конституція встановлювала у Франції лад конституційної монархії. Законодавча влада реалізову­валася Законодавчими зборами, виконавча - урядом, який призначався королем. Слід зазначити, що всупереч Декларації Конституція поді­лила громадян Франції на «активних» і «пасивних», наділивши ви­борчим правом тільки перших. Це суперечило принципу рівності громадян, проголошеному в Декларації.

Під час правління фельянів все ж таки сталася подія, яка свідчила про те, що роялісти не склали зброю. 21 червня 1791 року Людовик XVI утік із родиною з Парижа до прикордонної фортеці Монмеди в Лотарингії, де перебували контрреволюційні війська під командуванням відвертого монархіста маркіза де Буйє. По дорозі короля було впізнано озброєними селянами у містечку Варен і перепроваджено до Парижу. Народ вимагав суду над королем і проголошення республіки. Але Установчі збори де­кретом від 15 липня 1791 року зняли з короля відповідальність (нібито його «викрали»). Розлютовані маси, які зібралися 17 липня 1791 року на Марсовому полі, аби підписати текст петиції, яка засуджувала монархію, були обстріляні військами під командуванням Лафайєта. Близько 50 чоловік було вбито. 13 вересня 1791 р. Людовик XVI підписав Консти­туцію, а 30 вересня Установчі збори припинили свою діяльність. Король у маніфесті проголосив, що «настав кінець революції». 1 жовтня 1791 року в Парижі розпочали роботу Законодавчі збори Франції. Оскільки, ухваливши Конституцію, делегати Установчих зборів постановили, що засновники Конституції не можуть обиратися до парламенту, то ніхто з членів Установчих зборів не увійшов до Законодавчих зборів. Їхній склад був цілком новим і повністю буржуазним. З 745 делегатів Зборів 250 місць одержали фельяни, 350 - помірковані республіканці, інші - представники лівих революційних угруповань, в основному якобінці. Слід мати на увазі, що в той час до складу якобінського клубу входили не тільки якобінці, а й жирондисти.

Вирішальними у подальшому розвитку подій стала війна з інтер­вентами і ставлення до війни. Уряди Австрії, Пруссії, Англії, підбурю­вані емігрантами, що повтікали, активно готувалися до вторгнення до Франції, аби придушити революцію. Франція не була готова до війни. Саме тому король та його оточення, а також частина республіканців (завдяки патріотичним настроям) виступили з гаслом «ревлюційної» війни і розв’язали її. Як і очікувалося, війська Франції зазнавали по­разок, роялістськи налаштовані офіцери зраджували, королівський двір і сама королева Марія Антуанетта (дочка автрійського імператора) ви­давали австрійцям воєнні плани Франції. Над революційною Францією нависла загроза серйозної небезпеки. За цих умов революційно налаштована Паризька Комуна підняла 10 серпня 1792 року повстання. Повсталі парижани штурмом узяли палац. Члени комуни з’явилися до Законодавчих Зборів і стали вимагати арешту короля. Людовик XVI був арештований комуною і позбавлений трону. Міністрів було звіль­нено. Збори призначили Тимчасову виконавчу раду (в основному з жирондистів, але міністром юстиції був призначений Дантон). Мо­нархію у Франції було ліквідовано. Розпочався другий етап революції - жирондистська республікка.

^ш § 3. Жирондистська республіка

Своєрідністю цього періоду є надзвичайне загострення протибор­ства різноманітних політичних сил. До ситуації 1792-1793 років якнайкраще підходять слова Карла Маркса: «Така вже доля усіх револю­цій, що те єднання різних класів, яке до певної міри завжди є необхід­ною передумовою будь-якої революції, не може довго тривати. Не встигши одержати перемогу над загальним ворогом, переможці вже розходяться між собою, утворюючи різні табори, і повертають зброю один проти одного». Критичним для республіки став вересень 1792 року. Слід зазначити, що, хоча влада формально належла урядові жи­рондистів, останні діяли під тиском Паризької Комуни. Перш за все було змінено управління Францією, ліквідовано принцип поділу влади, розпущено Законодавчі збори. Натомість було обрано Конвент у складі 750 чоловік, який поєднав у собі і законодавчу, і виконавчу гілки влади. Оперативними органами управління стали Комітет сус­пільного спасіння і Комітет суспільної безпеки - орган боротьби з контрреволюцією.

21 вересня 1792 році на першому засіданні Конвенту було ухвале­но декрет щодо скасування королівської влади у Франції. У грудні цього ж року короля було передано суду Конвенту і засуджено до смертної кари. 21 січня 1793 року Людовика XVI страчено. Дантон, стоячи на залитих кров’ю короля сходинках гільйотини, звернувся до народу: «Королі Європи кинули нам виклик, - ми кидаємо їм голову короля».

Період жирондистської республіки відзначено наростанням воєнної загрози, половинчастою політикою жирондистів та загостренням їхньої боротьби з якобінцями. 10 березня 1793 року за пропозицією Дантона в Парижі було скликано Надзвичайний трибунал для боротьби з контр­революцією. За наполяганням якобінців було реоганізовано армію, до її частин направлялися комісари Конвенту. З метою боротьби зі спеку­ляцією було встановлено тверді ціни на хліб. Але рішуча політика якобінців наштовхувалася на саботаж жирондистів. Ще більше усклад­нила ситуацію зрада близького до жирондистів командувача армією генерала Демур’є, який у березні 1793 року перейшов на бік інтер­вентів. 31 травня - 2 червня 1793 р. сталося нове повстання у Парижі. За наполяганням якобінців Конвент санкціонував арешт 29 видатних жирондистів, яких миттєво було гільйотиньовано. Розпочався третій етап революції - якобінська диктатура.

400